Кримська війна і зародження Балканської кризи

До середини XIX в. напруженість у відносинах Росії з рядом європейських держав досягла критичної точки. Микола I продовжував наполягати на розділі провінцій Османської імперії між найбільш розвиненими і сильними у військовому відношенні країнами Європи. Але правлячі кола Великобританії, Франції та Австрії не підтримували подальше збільшення Російської імперії за рахунок турецьких провінцій, тому що це суперечило їхнім власним інтересам.

Цар покладався на свої особисті стосунки з англійською, французькою та австрійським монархами і, незважаючи на відсутність договорів з питання про Туреччину, сподівався, що в разі нової російсько-турецької війни уряду Британії, Франції та Австрії не виступлять на підтримку султана. Ця помилка, допущена російським царем і його міністрами, обернулася для Росії кривавою війною, яка забрала сотні тисяч життів російських людей.

У гострій міжнародній ситуації для початку виявилося достатньо навіть незначного приводу. Ним став спір між урядами Росії і Франції про те, у кого будуть зберігатися ключі від християнських храмів у власному туркам Віфлеємі (Росія наполягала на передачі ключів православній громаді, а Франція – католицької). Микола I зажадав від султана відновити всі колишні привілеї православних в Туреччині і надати особливе право російському послу в Константинополі підтримувати православних підданих султана. Султан вагався, проте, отримавши підтримку Англії, вирішив передати ключі католикам.

У відповідь на відмову задовольнити вимоги Росії в червні 1853 російські війська були направлені на територію населених християнами турецьких провінцій на Дунаї – Молдавії та Валахії. Після відмови царя вивести війська з цих земель в жовтні 1853 султан оголосив Росії війну. 30 (18) листопада 1853 ескадра під командуванням адмірала Павла Степановича Нахімова розгромила турецький флот у Синопській бухті. Успішно йшли військові дії проти турків і на Південному Кавказі (в Закавказзі).
Але Великобританія і Франція не могли допустити розгрому Туреччини і її розділу по російській плану. Вони направили в Чорне море свій об’єднаний флот і після відмови Миколи I припинити військові дії в березні 1854 оголосили Росії війну. У вересні в Криму висадився потужний англо-французький десант, обложили Севастополь – головну військово-морську базу Росії на Чорному морі. Незважаючи на мужній опір російських військ, їм довелося залишити Севастополь (вересень 1855).

Підсумки Кримської війни підвів зібрався в Парижі мирний конгрес (лютий – березень 1856). Росії потрібно було ліквідувати свій флот і фортеці на Чорному морі, вивести війська із зайнятих територій. Але надалі Російська імперія зуміла знову зміцнити своє становище на міжнародній арені. Коли восени 1871 Франція, одна з головних «кривдниць» Росії, зазнала нищівної поразки від Пруссії, Росія оголосила, що відмовляється від умов Паризького договору, оскільки його не дотримувалися інші країни. Незабаром почалися заворушення в османських володіннях на Балканах, що призвело до серйозного міжнародної кризи.
До середини 1870-х рр. в міжнародних відносинах наступив перелом. Після Віденського конгресу військово-політичні союзи створювалися для підтримки балансу сил і, як наслідок, – підтримання миру. Тепер же намітилася інша лінія: формувати такі союзи заради зміни балансу сил на користь того чи іншого угруповання. Цей курс через чотири десятиліття привів до страшної загальноєвропейської війні, що перетворилася на світову.

ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Хрущовська “відлига”