Ідейні течії і політичні партії

Ідейною основою суспільно-політичного життя західних країн залишалися консерватизм, лібералізм і соціалізм. Однак у міру ослаблення впливу аристократії консерватизм все більше втрачав свої позиції. Оновили ідеологію ліберали – вони відійшли від ідеї невтручання держави в економіку. Представники «нового лібералізму» виступали за активну соціальну політику, прагнучи шляхом реформ згладити майнову нерівність. Тим самим вони намагалися зробити життя суспільства більш стабільною і захистити його від екстремістських посягань як справа, так і зліва.
Міцне місце в суспільно-політичному житті західних країн зайняло соціалістичний рух. Його представники брали перемоги на парламентських і муніципальних виборах, формуючи фракції в представницьких органах влади. Соціалісти добивалися проведення реформ, які сприяли помітному поліпшенню матеріального становища робітничого класу. Вони поступово «убудовувалися» в сформовану політичну систему і відмовлялися від ідеї революції. Таким чином, соціалісти в розвинених країнах Заходу все більш переходили на позиції реформізму, вважаючи головним своїм завданням боротьбу за поліпшення становища робітників у рамках існуючого ладу.

Інакше розвивалося громадський рух в Росії. В умовах самодержавного ладу і важкого становища соціальних низів зростала кількість прихильників радикального перебудови суспільства. Російські соціалісти вважали зрадою перехід своїх західноєвропейських соратників на реформістські позиції і забуття ними революційних ідеалів. Ці ідеали (здійснення буржуазно-демократичної, а потім і соціалістичної революції) знайшли своє відображення в програмі РСДРП, прийнятої на II з’їзді партії в 1903 р Однак при обговоренні організаційних форм своєї діяльності російські соціал-демократи поклали початок партійному розколу. Більшовики на чолі з В. І. Леніним прагнули на основі залізної дисципліни побудувати законспіровану організацію професійних революціонерів, яка зможе «перевернути Росію». Меншовики, лідерами яких були Г. В. Плеханов і Л. Мартов, хотіли створити масову робітничу партію на демократичній основі. Очевидно, що при цьому більшовики в значній мірі використали досвід російських народників, а меншовики – західних соціал-демократів.
На революційних позиціях стояли і члени неонароднических організацій. На початку XX в. вони визнали об’єктивність процесу розвитку капіталізму в Росії і стали вести свою пропаганду як в селянській масі, так і серед робітників (називаючи ці соціальні верстви «трудовим народом»). У 1901-1902 рр. прихильники общинного соціалізму об’єдналися і створили партію соціалістів-революціонерів (ПСР). Її члени не тільки займалися підготовкою соціалістичної революції, а й вступили в безпосередню боротьбу з царськими чиновниками. Бойовий організацією ПСР було скоєно кілька терористичних актів, що потрясли Росію.
Початок XX в. було відзначено зростанням національної самосвідомості народів, що перебували у складі багатоетнічних імперій і населяли колоніальні володіння західних держав. Здійснення гасла боротьби за створення національних держав стало для цих народів символом прагнення до свободи, демократії, економічного процвітання. У той же час націоналізм ніс у собі і деструктивний заряд. Визвольний рух в країнах Сходу нерідко набувало форму антиєвропейських виступів. Націоналізм і расизм стали складовою частиною з’явилися на Заході в XX в. людиноненависницьких ідеологій, здійснення яких привело до насильства і воєн.

...
ПОДІЛИТИСЯ: