Громада і вотчина в Стародавній Русі

Хлібороби-общинники жили в невеликих неукріплених селах. Центром декількох сіл був погост – велике село, в якому проводився збір податків і перебували представники князівської адміністрації. У сусідської громаді кожна сім’я мала в розпорядженні виділений громадою орний наділ. Родині належали будинок і присадибну ділянку. Рілля і інші угіддя були власністю громади.
Великий князь, який вважався верховним власником всієї землі в державі, передавав дружинникам право збору данини в окремих місцевостях. На дохід, отриманий з цих земель, дружинник (або представник князівської адміністрації) містив будинок, сім’ю, слуг, набував озброєння і коней. Право збору данини з населення тієї чи іншої округи не переходила у спадок, а було всього лише пожалуванням князя за несення військової служби. Подібна схема пожалування була схожа з тією, яка практикувалася у Франкської державі починаючи з Карла Мартелла.
У другій половині XI – першій половині XII в. на місці колишніх пожалувань утворюється вотчина – спадкове земельне володіння. Однак, на відміну від Західної Європи, де були сильні традиції приватної власності, закріплені римськими правовими нормами, вотчина власність на Русі була насамперед державної – княжої. Власники вотчин – бояри, монастирі, церковні ієрархи – вважалися всього лише спадковими держателями землі.

Процес захоплення земель селян-общинників супроводжувався не тільки насильством з боку князів і бояр, але і добровільним переходом селян під їх заступництво. Господарство вотчинника з обширною ріллею, випасами і луками, тягловою худобою, засіками, повними зерна, запасами необхідних знарядь праці (серпів, сокир, плугових лемешів) було відносно стійким навіть за несприятливих умов. Що потрапив у скрутне становище общинник міг або просити купу – гроші, зерно, кінь, знаряддя праці – в заставу землі або відпрацювання в господарстві вотчинника, або укласти з ним договір (ряд) на користування інвентарем, конем – знову-таки під заставу землі або відпрацювання в господарстві вотчинника. Які не виконали умови ряду або не віддають купу общинники перетворювалися на залежних від вотчинника людей.

Поступово частина колись вільних селян-общинників потрапляла в залежність від великих власників землі. За користування землею, що увійшла до складу вотчини, селяни несли певні повинності. У податном та адміністративному відносинах держава мала справу з громадами, які представляли інтереси входили до них селян. Сільські світи об’єднувалися у волості, що представляли собою нижчу адміністративно-територіальну одиницю Давньоруської держави. В волостях і в містах найважливіші питання вирішувалися на віче – загальних зборах вільного люду. Вотчинное господарство поряд з сусідської громадою стає основною формою соціально-економічної організації суспільства.

Посилання на основну публікацію