Гласність та еволюція державного ладу

Радянське суспільство охопив процес демократизації. В ідеологічній сфері Горбачовим було висунуте гасло гласності. Під цим малося на увазі, що ніякі події минулого і сьогодення не повинні ховатися від народу. У промовах партійних ідеологів та публіцистиці пропагувалася ідея переходу від «казарменого соціалізму» до соціалізму «з людським обличчям». Змінилося ставлення влади до дисидентів. Повернувся до Москви з Горького (так називався Нижній Новгород) академік А. Д. Сахаров, засланий туди за критичні висловлювання з приводу війни в Афганістані. З місць ув’язнення і заслання були звільнені й інші дисиденти, закривалися табори для політв’язнів. У ході відновився процесу реабілітації жертв сталінських репресій в нашу історію «повернулися» Н. І. Бухарін, А. І. Риков, Г. Є. Зинов’єв, Л. Б. Каменєв і інші політичні фігури, які не удостоїлися цього при Н. С. Хрущові.
Процеси гласності та десталінізації яскраво проявилися в газетних і журнальних публікаціях, телепередачах. Критика темних сторін радянської дійсності, прагнення знайти вихід для суспільства з кризової ситуації пронизували багато творів літератури і мистецтва, як нові, так і ті, які раніше були заборонені владою, а тепер стали надбанням широкої аудиторії. Неймовірний за силою суспільний резонанс отримали романи А. Н. Рибакова «Діти Арбата», В. С. Гроссмана «Життя і доля», видані на батьківщині твори А. І. Солженіцина («Архіпелаг ГУЛАГ» та ін.), Фільми Т. Е. Абуладзе «Покаяння», М. Є. Голдовському «Влада соловецкая», С. С. Говорухіна «Так жити не можна».
У період перебудови в умовах гласності та реформування політичного життя суспільства настала друга хвиля десталінізації. У публіцистиці, художній літературі, кіномистецтві, театрі, в публічних дискусіях широко розгорнулася критика Сталіна, сталінізму, догматизму і утопізму в ідеології. В науковий і суспільний обіг були введені документи сталінського часу. У цей час багато людей остаточно розлучилися з ілюзіями щодо діянь Сталіна.
Звільнення суспільства від партійної опіки, що висловлювалися в умовах гласності критичні оцінки радянського державного ладу поставили на порядок денний питання про політичні перетвореннях. Важливими подіями внутрішньополітичного життя стало схвалення учасниками XIX Всесоюзної партконференції (червень 1998 г.) основних положень реформи державного ладу, прийняття Верховною Радою поправок до конституції, а також закону про вибори народних депутатів. Суть цих рішень зводилася до переходу від висунення одного кандидата в депутати на одне місце в органах влади до системи виборів на альтернативній основі. Вищим органом законодавчої влади став З’їзд народних депутатів СРСР, який зі свого середовища висував членів Верховної Ради. Однак тільки дві третини депутатів з’їзду були обрані на основі загального голосування, ще одна третина висувалася громадськими організаціями, в першу чергу КПРС. Вибори З’їзду народних депутатів СРСР у два тури відбулися навесні 1989 року, наприкінці травня він почав свою роботу. У складі з’їзду сформувалася легальна опозиція: була створена Міжрегіональна депутатська група. Її очолили всесвітньо відомий вчений, лідер правозахисного руху академік А. Д. Сахаров, колишній перший секретар Московського міськкому партії і кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС Б. М. Єльцин, вчений-економіст Г. X. Попов.
В умовах політичного плюралізму одночасно з появою активної опозиції у Верховній Раді йшло зародження різних суспільно-політичних рухів, майже всі представники яких на перших порах виступали під гаслами «оновлення соціалізму». Разом з тим у їх діяльності намітилися і тривожні для комуністичної влади тенденції. Вони в першу чергу були пов’язані з наростанням соціальної незадоволеності і націоналістичних настроїв.
В СРСР, як в будь-якому іншому багатоетнічному державі, не могли не існувати національні суперечності, які завжди найбільш яскраво проявляються в умовах економічних і політичних криз і радикальних змін. У Радянському Союзі ці протиріччя загострювалися рядом обставин. По-перше, будуючи соціалізм, радянська влада не зважала на історичними особливостями народів – відбувалося руйнування традиційного господарства і побуту, йшов наступ на іслам, буддизм, шаманізм і т. Д. По-друге, на територіях, які були приєднані до СРСР напередодні Великої Вітчизняної війни та які двічі (відразу після приєднання та після звільнення від нацистської окупації) зазнали «чистці» від ворожих елементів, були дуже сильні прояви націоналізму, поширені антирадянські і антисоціалістичні настрою (Прибалтика, Західна Україна, в якійсь мірі Молдавія). По-третє, ще свіжі були образи депортованих у роки Великої Вітчизняної війни народів, повернутих в рідні місця (чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці, калмики), і тим більше не повернутих (німці, кримські татари, турки-месхетинці та ін.) . По-четверте, були застарілі історичні конфлікти і претензії різного роду (так, наприклад, вірмени Нагірного Карабаху прагнули вийти зі складу Азербайджанської РСР, абхази ратували за передачу автономії зі складу Грузинської РСР до складу РРФСР та ін.) – У роки перебудови виникли масові національні і націоналістичні громадські рухи, найбільш значними з яких з’явилися «народні фронти» Литви, Латвії, Естонії, вірменський комітет «Карабах», «Рух» на Україні, російське товариство «Пам’ять».

Посилання на основну публікацію