Франція після де Голля

Після відходу з політичної сфена де Голля для Франції настали важкі часу. З одного боку, у нього дійсно не виявилося гідних його рівня наступників. З іншого – країна зіткнулася з вельми масштабними проблемами, що послідували за економічною кризою 1974 посилить ситуацію і несподівана смерть президента Франції Жоржа Помпіду. Після його смерті голлістський блок став тріщати по швах. На роль лідера стали претендувати глава незалежних республіканців Валері Жискар д’Естен і найбільш впливовий політики голлістського толку, колишній прем’єр-міністр Франції Жак Шабан-Дельмас. Ліві ж знову висунули єдиного кандидата – соціаліста Франсуа Міттерана.
Вже перший тур виборів приніс несподівані результати. Кандидат від голлістської партії програв своїм суперникам і вибув з подальшої боротьби. Другий тур приніс перемогу з мінімальною перевагою Жескару д’Естену. Він став першим президентом П’ятої республіки не від голістів. Правда пост прем’єр-міністра зайняв представник нового покоління голістів Жак Ширак, але ключові посади в уряді отримали прихильники незалежних республіканців.
Т.ч., в історії П’ятої республіки почалася своєрідна трансформація класичної голлістської моделі політичної системи в якесь нове стан, коли зберігалися її зовнішні параметри, але змінювалося внутрішній зміст.
Новий президент в якості мети висунув ідею побудови у Франції «передового ліберального суспільства». Відповідно до неї обмовлялося скорочення обсягів державного планування, а акцент все більше переносився на чисто ринкові методи управління.
Розуміючи, що ці зміни ударяти насамперед по добробуту малозабезпечених громадян, уряд провів ряд соціальних заходів для пом’якшення соціальної напруженості суспільства:
– Були підвищені розміри заробітної плати і пенсій;
– Знижено до 18 років віковий ценз для участі у виборах;
– Узаконені аборти.
Слід зауважити, що безумовною заслугою нового керівництва країною стало розуміння того, що без елементів соціального маневрування неможливо забезпечити головну мету уряду – перехід до нового постіндустріального суспільства.
Не менш істотні зміни відбулися і в зовнішній політиці Франції. По-перше, Жискар д’Естен одразу ж пішов на поліпшення відносин з США і зміцнення «атлантичної солідарності». Хоча Франція не повернулася в НАТО, її війська стали брати участь у спільних навчаннях з військами альянсу. А, по-друге, президент був гарячим прихильником заохочення інтеграційних процесів у Західній Європі. По-третє, значно активізувалася політика Франції в країнах третього світу. Вона отримала назву «тьермондізм» – моральне і іноді політичне протистояння обох наддержавам. Налагоджувалися відносини з країнами Близького Сходу, Азіатського регіону, народами Африки. З останніми були укладені торговельні угоди з постачання зброї. Тут же Франція проводила активну політику «франкофонії» – допомога в гуманітарній сфері, розвиток франкомовної культури і системи освіти (особливо в Північній і Екваторіальній Африці).
На тлі таких серйозних зрушень у політиці держави в другій половині 70-х рр. спостерігалися істотні зміни в партійно-політичній системі Франції.
По-перше, стала проявлятися тенденція до спрощення партійної системи та її биполяризации: ліві і праві.
По-друге, в альянсі комуністів і соціалістів провідну роль стали грати соціалісти, укрепившие свої позиції серед робочого електорату.
По-третє, на правому фланзі відбулася остаточна реорганізація голлісткой партії на залишках якої з’явилося нове об’єднання – «Об’єднання на підтримку республіки» (ОПР). Главою партії став Ж. Ширак. Незалежні республіканці трансформувалися в 1978 р в «Союз за французьку демократію» (СФД).
Обидві партії мали приблизно рівним впливом і основу своєї діяльності бачили у недопущенні до влади лівого альянсу.
По-четверте, у політичній системі Франції знову виникла ультраправа партія «Національний фронт» на чолі з Жаном-Марі Ле Пеном. Всі проблеми він пояснював напливом в країну іммігрантів і вимагав їх висилки на історичну батьківщину. Народжуваний крайній націоналізм у Франції ще дасть про себе знати на початку наступного століття.
Підсумки державної політики в період президентства Жискара д’Естена виявилися подвійними:
– Франції вдалося зберегти своє місце в п’ятірці найбільш розвинених країн Заходу;
– Росли інвестиції в економіку до 48,3%;
– Продуктивність праці зростала на 4% на рік;
– Майже в п’ять разів збільшився зовнішньоторговельний оборот;
Але!
– Так і не вдалося повністю ліквідувати наслідки «нафтового шоку», які зумовив дефіцит платіжного балансу країни;
– Уряду так і не вдалося вирішити проблему інфляції → зниження темпів зростання доходів населення;
– Зберігався досить низький рівень підприємницької активності;
– Стійко ріс вивіз приватного капіталу за кордон.
З цими результатами Франція підійшла до чергових президентських виборів 1981 в боротьбу вступили 4 кандидати: Жискар д’Естен, Ж. Ширак, Ф. Міттеран і Жорж Марше (лідер французьких комуністів). У другий тур конкуренцію чинному президенту склав лідер соціалістів Франсуа Міттеран. У результаті країна віддала перевагу кандидату від лівих сил і вперше в історії П’ятої республіки президентом став соціаліст Франсуа Міттеран.
Скориставшись конституційним правом, новий президент оголосив про розпуск парламенту, тому більшість у ньому представляли республіканські і праві сили. Нові вибори принесли успіх партії президента. Тепер можна було формувати діючий уряд, чотири (з 44) міністерських портфеля в якому отримали комуністи (молодші партнери). Уряд очолив П’єр Моруа.
Чи не замахуючись на конституційні основи П’ятої республіки, соціалісти запропонували свій сценарій розвитку країни. Їх основна ідея полягала у створенні «соціально орієнтованої ринкової економіки», де головна роль залишалася за державою.
У 1981 р почалася націоналізація найбільших банків. До кінця 1982 під контроль держави було поставлено 13 провідних монополістичних груп. Держава стала повністю контролювати кредитну систему країни, більшу частину авіаційної та ракетної промисловості, а також хімічну і металургію.
Були проведені великі реформи в області податкової політики: знижені ставки для низькодохідних груп населення і скасовані для найбідніших верств, і, навпаки, введені додаткові податки на великі статки.
Був знижений до 60 років пенсійний вік, збільшені розміри пенсій і тривалість відпусток, піднятий МРОТ.
Комплекс цих заходів цілком передбачувано викликав неоднозначну реакцію у французькому суспільстві: підтримку низів і опір великого капіталу. З іншого боку вони негативно позначилися і на загальній динаміці розвитку економіки країни. Причини того у збільшенні втечі капітал за кордон. Вже до кінця першого року реформ з країни було вивезено понад 80 млрд. Франків або 10% національного надбання.
Знайти дієві рецепти проти цього уряд Моруа не змогло. Інфляція набирала обертів, падав курс французької валюти.
У першій половині 80-х рр. уряд чотири рази девальвувало франк. Все це в цілому ставило під питання саме продовження початих перетворень.
Вже в 1983 р президент Міттеран оголосив про перехід до політики жорсткої економії. Були припинені всі ініціативи з розробки нових реформ. Таким чином, «консервативна хвиля», правда, з деяким запізненням, дійшла і до Франції.
У цій обстановці в березні 1986 р відбулися чергові парламентські вибори. Ліві зазнали нищівної поразки. Більшість місць отримали праві консервативні сили, які йшли на вибори під гаслом «П’яти років соціалізму досить!». Новий уряд очолив лідер ОПР Ж. Ширак. Т.ч. знову склалася ситуація «розділеного правління»: лівий президент і право-консервативний парламент.
Такі різкі зигзаги в політичному розвитку Франції дуже болісно відбилися на господарському житті країни. Вже в 1986 р почалася форсована денаціоналізація колишньої державної власності. В області податків і кредитної політики Ширак спробував реалізувати рецепти «тетчеризму» і «рейганоміки», щоправда, без відчутних позитивних результатів.
Досягти серйозних змін в економіці до початку президентської кампанії 1988 Шираку не вдалося. І країна знову віддала перевагу Ф. Міттерана. Перемігши на виборах президента, соціалісти зак-репілі свій успіх і на парламентських виборах. Однак цього разу, соціалісти відмовилися від проведення будь-яких великомасштабних реформ. Але така пасивна політика не давала стимулу розвитку французької економіки.
Старіючий Міттеран і падання престижу соціалістів привели їх до логічного кінця – поразки на парламентських виборах 1993 під контроль правих перейшло більшість місць у Національних зборах Франції. Знову виникла ситуація «розділеного правління».
Проте цього разу правий уряд Едуарда Баладюр використовуючи економічні основи «консервативної хвилі» зуміло досягти позитивних результатів і переломити економічну стагнацію. Була збита інфляція, зросли темпи зростання промислового виробництва, вдалося скоротити безробіття за рахунок обмеження кількості іммігрантів. У таборі ж соціалістів не знайшлося фігури рівний за масштабом важко хворому Міттерану, Балладюра або Шираку. У ході президентських виборів 1995 соціалісти втратили свої владні позиції, остаточно поступившись пальмою першості правих консерваторів на чолі Жаком Шираком. Таким чином, процес трансформації П’ятої республіки підійшов до свого логічного завершення.

Посилання на основну публікацію