Етнічна карта Східної Європи

В етнічному відношенні (тобто за своїм національним складом) населення лісовій і лісостеповій Східної Європи поділялося на три великі групи: слов’янські, летто-Лєтовського (або балтські) і угро-фінські племена. На відміну від степової смуги, переселення народів з одних територій на інші відбувалося тут значно рідше.
В епоху Великого переселення народів Північне Причорномор’я перетворилося на свого роду магістральний шлях для руху народів зі Сходу на Захід. Панування в причорноморських степах від сарматів перейшло спочатку до перемістився сюди з узбережжя Балтійського моря німецькомовних готам (III ст.), Потім – до гунів (сер.
IV-V ст.), Після них, в VI ст. – До аварів (обрам по російському літописі). Розпад Аварського каганату в 30-і рр. VII ст. привів до утворення в Приазов’ї сильного протоболгарского союзу племен, які належали до тюркської мовної групи, мабуть, так само як і їх попередники – авари.
У VI ст. в євразійських степах почалася зміна мов. Велику роль у цьому процесі зіграло утворення Тюркського каганату, що існував з середини VI до середини VIII в. Спочатку його центром був союз алтайських племен, які взяли назву «тюрк», що стало з часом самоназвою для народів, які говорили на споріднених мовах. Надалі Тюркський каганат розпався на Східний і Західний. Західний займав територію від гір Алтаю до степів Причорномор’я.
Набігаючі зі сходу хвилі тюрків-кочівників розтікалися по всьому степовому простору аж до Північного Кавказу, відтісняючи в гори давніші його народи. Іраномовні алани відступили в передгір’я центральній частині Північного Кавказу. Їх вважають своїми предками осетини (яси або оси по російським середньовічним джерелами), а також тюркомовні карачаївці і балкарці. На схід від алан проживали предки інгушів, чеченців і корінних дагестанських народів. Північно-Західний Кавказ населяли адигськие і абхазькі племена. Адиги були відомі слов’янам під іменем касогов. У раннє Середньовіччя серед адигів і абхазів набуло поширення християнство, а в середовищі дагестанських народів утвердився іслам.
Згадувані в «Повісті временних літ» східнослов’янські племінні союзи – поляни, древляни, волиняни і дреговичі – займали лісостеп і лісову частину дніпровського правобережжя; білі хорвати, тиверці і уличі – Прикарпаття і межиріччі Прута, Дністра і Південного Бугу; сіверяни і радимичі – дніпровське лівобережжя; в’ятичі – басейн верхньої течії Оки; кривичі – територію по верхніх течій Дніпра, Волги і Західної Двіни і Псковщину; словени ільменські – територію на південь від Ладозького озера, на захід – до Чудського і на схід – майже до озера Білого. Розселення слов’янських племен проходило не одночасно і, мабуть, різними шляхами. Археологічні матеріали свідчать, що слов’яни освоювали нові землі, як правило, не витісняючи з цих територій більш ранніх поселенців – балтські та фінно-угорські племена.

Знаходяться в спорідненості зі слов’янами балтські племена – предки сучасних литовців і латишів – в цей період займали більш великі території. Основним їх заняттям було підсічно-вогневе землеробство. Частина балтських племен з часом була скорена слов’янами і розчинилася в них. Особливо значний вплив балтські племена надали формування слов’ян-кривичів.
Частина Прибалтики, Волзько-Окського межиріччя, Середнє Поволжя і майже вся північ Східної Європи займали угро-фінські племена. У Прибалтиці по берегах Ризької затоки жили ліб, на ім’я яких територія нинішньої Латвії носила назву Лівонії. Північніше їх, на землях уздовж Фінської затоки, розташовувалися племена естів. Слов’яни користувалися узагальненою назвою північно-західних фінноязичних племен – чудь (звідси – Чудское озеро). Сусідами ільменських слов’ян були фінноязичних весь (сучасні вепси), водь, ижора (жили уздовж південного узбережжя Фінської затоки), карели. На території Волзько-Окського межиріччя дославянское населення становили племена меря (Меряне), мещера, мурома (звідси – місто Муром). У Середньому Поволжі проживали предки мордви, марійців, удмуртів.

...
ПОДІЛИТИСЯ: