✅Еллінізм – коротко

Пелопоннеська війна, яка тривала з невеликими інтервалами двадцять сім років, закінчилася поразкою Афін. У 404 р. До н.е. е. воїни аристократичної Спарти увійшли до Афін. Спартанський полководець Лізандр наказав під звуки флейт зрити міські стіни, які були символом могутності й незалежності Афін.

Відразу ж після закінчення війни в Афінах було встановлено олігархічне правління, але вже в 403 р. До н.е. е. в країні були відновлені демократичні порядки. Однак війна виявила глибоку внутрішню кризу Афін. Майнове розшарування, що підсилився в результаті війни, послабило демократію, спиралася на дрібних і середніх власників.

Соціальна криза торкнувся і інших грецьких полісів; він навів до міжусобних воєн, до загострення класової і політичної боротьби всередині полісів, і це полегшило захоплення Греції Македонією; після битви при Херонее (338 р. до н.е..) Греція вступила в нову епоху своєї історії.

Олександр Македонський продовжував завоювання свого батька Філіпа і створив колосальну імперію, до якої увійшла значна частина Азії, Єгипет і частина Європи. Шанувальник еллінської (грецької) культури, Олександр посилено поширював її під час своїх походів в країни Сходу. Тому епоху македонського панування в цих країнах, т. Е. Епоху поширення еллінської культури, прийнято називати епохою еллінізму («еллінізація» Сходу), а культуру цієї епохи – елліністичної. Кінцем цієї епохи умовно вважають 31-й рік до н. е. (цього року римським полководцем Октавіаном була переможена єгипетська цариця Клеопатра – і останнє елліністичне царство потрапило під владу римлян).

Термін «еллінізм», запропонований німецьким істориком І. Г. Дройзеном, який видав в 1836-1843 р два томи «Історії еллінізму», не зовсім точно відображає сутність нового періоду в історії античного суспільства, так як це був час проникнення не тільки грецької культури на Схід, а й східної до Греції, що не могло не вплинути на подальший розвиток усіх форм грецької ідеології.

Змалюємо коротко основні риси еллінізму. Після смерті Олександра (323 р. До н.е..) Його величезна держава була поділена між його полководцями. Єгипет отримав Птолемей, Сирію – Селевк, Македонією та Грецією став правити Антипатр. Так створилися елліністичні монархії наступників Олександра (диадохов).

Ця епоха була часом найвищого зовнішнього розквіту Греції та інших держав елліністичного світу.

Наступники Олександра вважали заступництво мистецтву головним завданням монарха. Вони чекали від архітекторів і скульпторів створення грандіозних творів, подібних творам східного мистецтва.

У період еллінізму відбувається інтенсивне містобудування. Храмова архітектура не варто, як колись, на першому плані: в елліністичних містах споруджуються палаци, ринки, будівлі ради, театри з колонадами, приватні будинки зі зручностями. Виникають нові вулиці, гавані. Художніми центрами елліністичного світу стають не Афіни, що не Аргос і не Коринф, а Родос, Делос, Олександрія, Пергам, Помпея, Мілет. Для мистецтва епохи еллінізму характерна мегаломанія.

Відомо, що Олександр Македонський замовив для спалення на похоронному багатті свого друга +1000 позолочених дерев’яних колосальних статуй. Сотні колосів були споруджені на острові Родос. Поряд з творіннями Лисиппа, Праксителя, Скопаса, які продовжували втілювати у своїх статуях фізичний і духовний ідеал людини, до нас дійшли багато творів скульптури невідомих елліністичних майстрів, в яких спостерігається тенденція до натуралізму («Сплячий сатир», «Повішений Марсий» та ін.) . Виникає портретна скульптура.

Високої технічної досконалості в період еллінізму досягає мистецтво мозаїки і настінного живопису. Прикладами можуть служити мозаїчне зображення Діоніса на Делосі і більш пізня Помпейські живопис, що представляє сцени з трагедій Евріпіда «Медея», «Іфігенія в Тавриді» та ін.

В архітектурі елліністичної епохи спостерігається порушення строгого стилю, в результаті чого виникає еклектика.

Якщо мистецтво класичної Греції переслідувало в основному культові мети, то елліністичне мистецтво – цілі декоративні.

У період еллінізму народ був усунутий монархами від участі у державних справах, і це призвело до корінних змін у галузі ідеології, і зокрема в літературі. Зростання індивідуалізму, ослаблення громадянських почуттів викликали здрібніння проблематики літератури. Розрив між громадянином і суспільством стає все відчутнішою. Людина епохи еллінізму відчув себе самотнім і безпорадним, він загубився в розпочатому перед ним величезному світі, він був виключений з суспільного життя нових великих державних утворень. Йому залишалася сфера особистого життя, свій замкнутий світ.

Предметом зображення в елліністичної літературі вперше стає окрема людина з його приватним життям, з маленькими сімейними радощами і засмученнями. Політична тематика зводиться до оспівування монарха і його наближених.

Істотні зміни в грецькій ідеології відбилися і на філософських течіях епохи еллінізму. Хоча Академія Платона і Лікей Аристотеля продовжують існувати в Афінах, вони відтісняються кількома новими філософськими системами, що виникли на рубежі IV і III ст. до н. е. Дві з них отримали згодом широке поширення і подальший розвиток в Римі – епікурейці і стоїки: філософія Епікура, послідовника Демокріта, і вчення засновника стоїчної школи, Зенона з Кітію.

Епікур (341-270 рр. До н. Е.), Який створив свою філософську систему на основі атомістичної теорії Демокріта, використовував її як засіб боротьби зі страхом смерті. Цей великий філософ епохи еллінізму ставив перед собою мету звільнити людей від того, що заважає щастя, понимаемому їм як безтурботність, внутрішня незалежність і душевний спокій. Мудрець, прагнучий зберегти це стан душі, повинен відмовитися від вірувань натовпу, від честолюбства і від гонитви за багатством. Він може у разі необхідності приймати участь у державних справах, але краще обходитися без цього і проводити життя в колі друзів.

Епікур вимагав від людини панування над своїми бажаннями; задоволення, до якого прагне людина – свобода від страждань – досягається чеснотою, відмовою від забобонів і обмеженням бажань.

Друге головний напрямок філософії епохи еллінізму – стоїчне, що виникло майже одночасно з епікурейством, закликало до «свободи від афектів», до чесноти, що створює «блаженного» мудреця, батьківщиною якого є весь світ. Стоїки, на відміну від епікурейців, вірили в оракули і ворожіння і були пантеїстами (т. Е. Обожнювалося природу), тому проповідували життя згідно природі. Основою людського існування стоїки оголосили виконання морального обов’язку; всі життєві негаразди не мають значення, у тому числі і смерть.

Засновником стоїчної філософії був Зенон (335-263 рр. До н. Е.), Що розмовляв зі своїми учнями в στοά ποίκΐλη («строкатою стое») – афінському портику, що дав назву цій філософській школі.

З проповіддю подолання пристрастей і потреб у елліністичне час продовжували виступати кініки, як і раніше відкидали всі соціальні підвалини суспільства: рабство, власність, шлюб, традиційну релігію і вимагали рівності всіх людей незалежно від статі і походження. Вони закликали до відмови від цивілізації, до опрощення; проповідували повернення до природи, до природного життя. Найяскравіший представник цієї школи Діоген Синопський (нар. Бл. 404 р. До н.е..) Називав себе громадянином світу (космополітом). Діоген нічого не писав; його філософія полягала в його способі життя: він їв саму грубу їжу, ходив у лахміття, ночував у портику або в піфоси – величезному глиняній посудині, демонстративно відмовляючись від елементарних зручностей. Помер Діоген в глибокій старості на одній з вулиць Коринфа. Елліністичні вчені приписують йому безліч дотепних висловлювань, часто уїдливих. Очевидно, цій уїдливості і своєму невибагливому способу життя Діоген зобов’язаний прізвиськом κυνικός; («Собачий»), яка дала назву всьому філософського напряму, а Платон називав його «божевільним Сократом».

Менш популярною була в період еллінізму філософія скептиків, оголошувала всяку істину відносної та всяке пізнання недостовірним. Борючись з забобонами стоїків, скептики в той же час, подібно до них і епікурейця, проповідували «безтурботність» і «свободу від афектів».

Всі ці філософські системи характерні для епохи еллінізму тим, що в них відсутній місцевий патріотизм і міститься турбота про щастя індивіда, більш-менш вільного від обов’язків перед державою.

Вже Ксенофан Колофонскій, софісти і Евріпід поселили в умах своїх співвітчизників сумніви щодо традиційної релігії. Посіяне ними насіння скептицизму принесло плоди в епоху еллінізму, коли релігія стає справою особистої совісті. Богиня Тихе, що уособлює сліпий випадок, шанувалася тепер багатьма як єдине божество. Раціоналісти III і II ст. до н. е. роблять спроби витягти з міфології реальний сенс: в особі олімпійців вони бачать історичних діячів (Евгемер). Стоїки тлумачили богів алегорично: Гера уособлювала для них повітря, Гефест, що спирається на посох, – земний вогонь, для підтримки якого потрібно дерево; боротьба Аполлона з Піфоном означала перемогу світла над мороком і т. п. У Грецію проникають східні культи богів: культ фригийской матері богів Кібели, єгипетської богині-матері Ісіди; іноземні культи зливаються з місцевими. Цей релігійний синкретизм був природний в умовах політеїзму і характерний для епохи еллінізму.

Контакт елліністичних держав з країнами Сходу, знайомство з природничими науками Єгипту, Вавилона і інших країн привели до розквіту наук у III ст. до н. е., як точних (Евклід, Архімед та ін.), так і гуманітарних. У III в. до н. е. виникає філологія як наука. Філологам епохи еллінізму належить заслуга видання вивірених текстів грецьких письменників і поетів, складання антологій (витягів з творів стародавніх авторів) та зібрань вибраних творів. Особлива увага приділялася вивченню Гомера. Такі вчені, як Зенодот, Аристарх, Аристофан Візантійський та ін., Ретельно вивчали гомерівський текст, видавали і коментували його. Вони ж і розділили кожну з гомерівських поем на 24 книги по числу букв грецького алфавіту.

Найбільшим науковим центром стає в епоху еллінізму єгипетське місто Олександрія. У III в. до н. е. там був заснований «Музей» («Храм муз»), де працювали вчені і поети, нерідко з’єднувалися в одній особі. Там же, в Олександрії, була створена бібліотека, в якій вже в III ст. до н. е., за свідченням древніх, зберігалося близько півмільйона книг (святкові). Бібліотека загинула від пожежі при захопленні Цезарем Олександрії в I ст. до н. е. У якійсь мірі втрата була заповнена перекладом в Олександрію бібліотеки Пергамського царства.

Століттям розквіту елліністичної літератури був III в. до н. е. Великий вплив на цю літературу мали написані в кінці IV ст. до н. е. «Характери» Феофраста, учня Аристотеля. У цьому творі зображувалися типи людей, відмінні певним поєднанням рис (льстец, скнара, базіка, п’яниця, безсовісний, забобонний, зазнайка і т. П.). У руслі «Характерів» розвивалася так звана нова (або «нова аттическая») комедія, яку іноді так і називають – «комедія характерів».

Посилання на основну публікацію