Денаціоналізація промисловості

Дозвіл приватної ініціативи передбачалося постановою ЦК РКП (б) 14 травня 1921 У ньому говорилося про підтримку дрібної і кустарної промисловості – її, правда, поки остерігалися називати приватної. Але вже резолюція X Всеросійської конференції РКП (б) 27 травня 1921 «Про економічну політику» не тільки назвала все своїми іменами, а й дозволила «здачу в оренду приватним особам, кооперативам, артілям і товариствам державних підприємств». Здача в оренду була найбільш поширеною формою денаціоналізації: продавати фабрику чи завод зазвичай не вирішувалися. Правда, непмани могли створювати і власні підприємства, але число зайнятих на них осіб обмежувалося – не більш декількох десятків людей. В цілому, за рахунок дрібних фабрик і майстерень приватний сектор випускав в 1920-і рр.. 20-25% промислової продукції країни. «Командні висоти» в економіці знаходилися в руках держави. Але, як правило, непмани і самі обходили їх стороною. Їх мало залучали підприємства, прибуток від яких не була б швидкою і надійною. Ще менше вони бажали прибрати до рук збиткові заводи-гіганти.

Непман пішов у торгівлю – туди, де не потрібно великих витрат і вкладень, а капітали «оберталися» швидко. Аж до середини 1920-х рр.. він контролював від 40 до 80% товарообігу. Особливо сильні були його позиції в роздрібній торгівлі.

Влада насторожено ставилися до приватника, але в цілому можна сказати, щоб вони на перших порах особливо прискіпливо тіснили його або давили податками. Публічно засуджуючи непманів, як, втім, і всякий «капіталізм», вони вміли до певної пори ладити з ними і де в чому йти їм на поступки. Вони дозволили, наприклад, збільшити число зайнятих у приватній майстерні і навіть перестали заохочувати тяготами підприємців страйку, до чого раніше мали чималу полювання.

Посилання на основну публікацію