Деколонізація країн Азії та Африки

Закінчення Другої світової війни послужило потужним поштовхом у справі національно-визвольних рухів по всьому світу. Вже з кінця 1940-х рр. в Азії почалися процеси деколонізації, які нарощували свою силу з кожним новим десятиліттям. Про деколонізації країн Азії і Африки піде мова на цьому уроці.

Передісторія

До закінчення Другої світової війни колоніальні володіння займали майже третину суші. Багато країн були напівколоніями або підмандатними територіями. Після Другої світової війни в залежних країнах посилилися руху за незалежність. Це призвело до процесів деколонізації (здобуття незалежності колишніми колоніями).

 

Події

  • 1946 – 1950 рр. – в Азії і Африці виникло 13 незалежних держав.
  • 1946 – 1954 рр. – війна у В’єтнамі. Завершилася поразкою Франції.
  • 1951 р. – Лівія здобула незалежність.
  • 1954 – 1962 рр. – війна в Алжирі, в результаті якої Алжир отримав незалежність.
  • 1955 р. – Перша конференція африканських та азіатських держав, в якій взяло участь 28 країн.
  • 1956 р. – здобули незалежність Марокко і Туніс.
  • 1960 р. – незалежність отримала Сомалі.
  • 1960 рік – Рік Африки: близько 45 держав здобули незалежність.
  • 1974 р. – незалежність отримали Ангола і Мозамбік.
  • 1990 р. – Намібія стала незалежною державою.
  • 2001 р. створено Африканський союз. Його цілі: сприяти досягненню економічної та політичної незалежності африканських держав. До 2000 р. сумарний зовнішній борг склав 370 млрд доларів.

 Індія

  •  1947 р. – Великобританія надає незалежність Індії. На території колишньої британської колонії виникає дві незалежні держави – Індія і Пакистан.
  •  1950 р. – Індія проголошена республікою. Першим прем’єр-міністром стає Джавахарлал Неру.

 Індонезія

 На початку XX століття майже вся територія Індонезії була голландської колонією і носила назву Нідерландська (Голландська) Ост-Індія. У 1942 р. захопила Індонезію Японія. Після поразки Японії у Другій світовій війні в Індонезії активізувалася боротьба за незалежність.

  •  1945 р. – проголошена незалежність Індонезії.
  •  1950 р. – Голландія визнала незалежність Індонезії і вивела свої війська.
  •  1959 р. – встановлення в Індонезії авторитарного режиму Ахмеда Сукарно.
  •  1967 р. – Сукарно відсторонений від керівництва країною.

 

Учасники

  •  Мохандас Ганді – лідер національно-визвольного руху Індії. Отримав в народі ім’я Махатма («велика душа»).
  •  Джавахарлал Неру – прем’єр-міністр Республіки Індії з 1947 р. (Сім днів історії).
  •  Ахмед Сукарно – очолив національно-визвольний рух в Індонезії. Перший президент Республіки Індонезія (1945-1967).

 Висновок

 

Почався після Другої світової війни процес деколонізації спричинився до того, що практично всі колишні колонії здобули незалежність. Отримали незалежність країни повинні були самостійно визначати свою політику, вирішувати економічні проблеми (див. урок «Країни Африки в другій половині XX – на початку XXI століття»). Актуальним завданням стала боротьба з неоколоніалізмом.

 Конспект

 Азія. Одна з головних країн регіону – Індія – перлина в колоніальній короні Британської імперії по закінченню Другої світової війни стала прагнути до незалежності. У лютому 1946 року спалахнуло повстання в Бомбеї, що переросло в масові виступи по всій Індії. Індуси, які працювали в місцевих англійських адміністраціях, довели що самі можуть керувати своєю державою. Англійське уряд Еттлі, намагаючись залагодити конфлікт, вирішило зробити з Індії домініон з управлінням його з Лондона, але все ж, у серпні 1947 року Індія проголосила свою незалежність (Рис. 1). Прем’єр-міністром Індії став Джавахарлал Неру.

 

У 1946 році, на території Близького Сходу, яка перебувала в колоніальній системі Великобританії, виявилася незалежною. Лондон відмовився від своїх претензій на ці землі, мотивуючи це тим, що не може знайти прийнятне для арабів і євреїв рішення взаємного гуртожитку.

 

У 1947 році ООН ухвалила рішення про розділення Палестини – каменю спотикання – на арабську та єврейську частини, що було прийнято євреями, але не було підтримано арабами. У тому ж 1947 році спалахнула арабо-ізраїльська війна (1947-1949 рр.) за дану територію (Рис. 2). Кожна із сторін претендувала на землі Палестини і Єрусалим – місто, священний як для християн, так і для мусульман та іудеїв.

 

З допомогою СРСР і за його всецілої підтримки, в 1948 році, в ході тривала війни, було проголошено державу Ізраїль. У Москві сподівалися, що Ізраїль вибере прорадянську позицію, і всіляко допомагали йому. Прем’єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр була хорошим другом СРСР. Спочатку, США підтримували арабів, але як тільки уряд Ізраїлю, отримавши підтримку від СРСР і трохи зміцнівши, повернулася до США особою, Вашингтон став підтримувати Ізраїль. Таким чином, з кінця 1940-х рр. оформилося якесь протистояння великих держав у цьому регіоні – СРСР став підтримувати арабські держави, а США – Ізраїль.

 

Протягом 1950-х рр. в Ізраїль почали переселятися багато євреїв з країн Європи та Азії, створюючи нове суспільство, на, як вони вважали, своїй землі. Незабаром, за фінансової підтримки США, Ізраїль став одним з найбільш дієвих союзників Вашингтона і почав розвивати свою економіку.

 

Період краху колоніальної системи в Африці прийнято розділяти на три основних етапи:

  • Перший етап (1946-1947 рр..), коли майже всі країни Африки стали формально незалежними, але реальну свободу так і не знайшли. Багато колоніальні європейські країни все частіше стали говорити про відмову від колоній, так вони стали тягнути їх назад. Якщо раніше метрополії практично всі викачували з колоній, то тепер, навпаки, вони витрачали величезні гроші на підтримку колоній.
  •  Другий етап (1960-1965 рр..) пов’язаний з найголовнішими подіями. У 1960 році відразу 17 країн континенту отримали реальну незалежність. 1960 рік – «рік Африки» (Рис. 3). Для підтримки миру і спокою була створена Організація африканського єдності (ОАЄ), метою якої було врегулювання територіальних суперечок між країнами, оскільки кордони колишніх колоній стали кордонами незалежних держав, і приводів для суперечок вистачало.
  •  Третій етап (з 1975 року) характеризується ліквідацією осколків колоніальної системи, коли незалежність отримали такі країни, як Ангола, Гвінея-Бісау, Мозамбіку.

Здобуття національної незалежності стикалося з постійною боротьбою за владу і військовими переворотами. Якщо спочатку вся влада дісталася нечисленним освіченим людям, що прагнув створити державу на принципах свободи і демократії, то з плином часу владу забирали військові, встановлювали жорстоку диктатуру. Яскравим прикладом такої боротьби за владу може служити наступне. Колишня колонія – Бельгійське Конго – в 1960 році отримало незалежність. Нову країну очолив молодий демократичний лідер Патріс Лумумба, який прагнув до створення єдиної держави, до подолання розбіжностей між племенами. Лумумба заручився підтримкою СРСР, але незабаром був повалений воєначальником Жозефом Мобуту і убитий.

ПОДІЛИТИСЯ: