Антифашистський рух в країнах Європи в 1930-ті роки

У 1933 році до влади в Німеччині, в ході виборів до парламенту, прийшли націонал-соціалісти на чолі з Адольфом Гітлером. Протягом 1920-х – у першій половині 1930-х рр. у багатьох країнах Європи встановилися авторитарні, фашистські та профашистські режими. Основними фашистськими країнами Європи були Італія та Німеччина. Чому громадяни тих чи інших країн добровільно стали підтримувати фашизм? Це пояснюється тим, що на хвилі Світової економічної кризи у народу від безвиході руйнується життя. І саме на хвилі гнітючого настрою з’являється сила, яка обіцяє народу швидке вирішення всіх його проблем, шукає головного ворога, на якого звалює всі біди і нещастя. Про боротьбу з фашизмом і діяльності антифашистського руху піде мова на цьому уроці.

 

Передісторія

 Створення фашистських партій (а часом і їх прихід до влади) стало важливою рисою політичного життя Європи після Першої світової війни. Народним масам була багато в чому близька і зрозуміла їхня ідеологія, характерними рисами якої були прихильність до консервативних цінностей, авторитарна модель влади, опора на національну ідентичність аж до агресивного націоналізму. Популярності фашистських партій часто сприяла низька ефективність інститутів демократії і парламентаризму: нерідко протиборство політичних партій, які не можуть прийти до компромісу, призводило до кризи, при цьому поточні державні проблеми залишалися невирішеними. Свою роль зіграла і ефективна пропаганда фашистських сил.

 Основним політичним опонентом фашистів, як правило, були ліві сили – соціалісти та комуністи. Риторика обох протиборчих таборів часто будувалася на звинуваченнях на адресу опонентів. Там, де фашистам вдавалося прийти до влади (наприклад, в Італії та Німеччині), ліві сили незмінно зазнавали переслідування і репресій. Протидія лівих сил фашистам в Європі 1930-х років часто розглядають як єдиний антифашистський рух: по-перше, в силу подібності процесів у різних країнах; по-друге, в силу притаманних європейському комунізму інтернаціоналізму і міжнародної солідарності (Історія антифашизму).

 Події

 1935 р. – VII конгрес Комінтерну (Комуністичного інтернаціоналу), міжнародної комуністичної організації. Основною темою конгресу стало зростання фашистської загрози. У рамках конгресу було прийнято рішення про створення в країнах Європи народних фронтів – організацій, що ставлять своєю метою протидія фашизму, в тому числі і легальними політичними методами.

 

1936 р. – Німеччина і Японія укладають Антикомінтернівський пакт, до якого пізніше приєднується Італія. Метою пакту була протидія поширенню комуністичної ідеології.

 

1936 р. – Французький народний фронт здобуває переконливу перемогу на парламентських виборах. Одним з рішень уряду Народного фронту став заборону фашистських партій та організацій у Франції (у попередні роки вони збільшили свою популярність, багато в чому завдяки внутрішньополітичних успіхам німецьких фашистів). При цьому необхідно зазначити, що у зовнішній політиці Франція не стала надавати протидії нацистській Німеччині.

 

1936 р. – Іспанський Народний фронт здобуває перемогу з мінімальною перевагою на парламентських виборах. Після цього консервативно налаштовані сили, в першу чергу в армії, влаштовують військовий переворот, який переріс у громадянську війну (1936-1939 рр..), в якій ліві сили і їх союзники зазнали поразки. В Іспанії встановилася консервативна диктатура генерала Франко.

 

Фактори успіху антифашистських рухів

 

У цілому Франція є, мабуть, єдиним прикладом, де протиборство фашистів і антифашистів одночасно було повномасштабної політичної боротьбою з шансами на перемогу кожної з сторін і при цьому завершилося перемогою антифашистів. Це ускладнює аналіз причин успіху антифашистів в одних випадках і невдач в інших. Тим не менш, розумно припустити, що у Франції зіграли роль республіканські традиції, а також образ Німеччини як одвічного ворога, згідно з яким перемогли в Німеччині цінності сприймалися як щось чуже.

 Конспект

 У 1930-х рр., у відповідь на прихід нацистських та фашистських режимів у ряді країн, таких як Німеччина, Італія, Угорщина, Португалія, Польща та ін., у відповідь на нездатність урядів боротися зі світовою економічною кризою та її наслідками, повсюдно стали створюватися так звані «Народні фронти», організації, що об’єднували в собі ліві і лівоцентристські сили – комуністів, соціал-демократів, радикалів та ін.

 

У 1935 році на VII Конгресі міжнародної комуністичної організації – Комінтерні – було прийнято рішення про створення Народних фронтів, метою яких буде протистояння фашистам і співчуваючих ним (Рис. 1). Створення Народного фронту стало відповіддю на формування т. зв. «Антикоминтерновского пакту». Користуючись великою підтримкою в середовищі робітників і дрібних службовців, Народні фронти перемогли на виборах в Іспанії та Франції.

 

 

У Франції Народний фронт заборонив фашистські організації, а в Іспанії почав збройну боротьбу з ними. Одним з головних і послідовних борців зі світовим фашизмом був Радянський Союз. СРСР прагнув створити в Європі систему колективної безпеки», щоб не допустити поширення фашизму і початку нової війни в Європі. СРСР прямо вказував на антилюдяний режим фашизму.

 

Нездатність іспанського уряду вивести країну на належний рівень розвитку, соціальні та економічні проблеми дозволили Народному фронту перемогти на виборах у парламент Іспанії в 1936 році і взяти владу в свої руки.

 

Новий уряд провів ряд перетворень: амністувала політичних в’язнів, дозволив страйки, гарантувала громадянські права і свободи, полегшило важке становище робітників. Разом з тим, країна розкололася на два протиборчі між собою табори – тих, хто підтримував Народний фронт, і тих, хто виступав за збереження існуючого стану, тобто супротивників профспілок і лівих партій.

 

Влітку 1936 року військові, противники Народного фронту на чолі з генералом Франсиско Франко підняли фашистський заколот. Почалася громадянська війна. Змовники захоплювали міста і провінції, але сили республіканців були більш численними, тому франкісти були незабаром розбиті і блоковані в іспанській колонії Марокко. У критичний момент для Франка, допомогу йому надали Німеччина та Італія. По суті, надаючи допомогу Франко, ці країни здійснили військову інтервенцію. В Іспанії були послані німецькі та італійські «добровольці» – солдати і офіцери – льотчики, танкісти, піхотинці, моряки.

 

 

Натхнені франкісти рушили на Мадрид з метою встановити свою владу в Іспанії. У відповідь на це, руку допомоги республіканцям простягнув СРСР та ряд Народних фронтів Європи, посилаючи в Іспанію також військових фахівців. В небі Іспанії вперше зустрілися в повітряному бою радянські і німецькі льотчики.

 

Поразка Народного фронту стало неминучим, коли входили в нього анархісти і комуністи стали сперечатися між собою з приводу подальших дій. Франкісти, навпаки, представляли собою єдиний потужний кулак.

 

У 1938 році скористався розбіжностями в Народному фронті генерал Франко потужним ударом розсікає Іспанію надвоє і добиває кожну з частин поодинці. До того ж, що прийшли до влади у Франції нові політичні сили почали блокувати вантажі, що направляються СРСР республіканської Іспанії.

 

Іспанія лежала в руїнах. Прозивним ім’ям стало назва іспанського міста Герніка, в ході боїв стертого з лиця землі (Рис. 3).

 

 

На початку 1939 року франкісти остаточно здобули перемогу. У країні почався масовий терор. Франко відновив монархію, скасовану в 1931 році, але заповів передати кермо правління короля тільки після своєї смерті.

 У країні настала ера одноосібного правління генерала Франко.

 Протистояння комуністичних і фашистських сил в Іспанії було першим відкритим конфліктом в Європі перед Другою світовою війною.

ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Ервін Роммель