Агресія НАТО проти Югославії

Інша криза, коли країни Заходу стали «наводити порядок» без санкції ООН, виникла на Балканах. У 1998 р загострилася ситуація в населеному албанцями і сербами краї Косово, що входить до складу Югославії. Визвольна армія Косово (OAK), яка складалася з албанців, за підтримки сусідньої Албанії розгорнула на території краю партизанську війну за відділення Косово від Югославії. Сербські війська приступили до придушення сепаратистського руху. У Косово почалися бої, район стали залишати біженці обох національностей. Тоді країни НАТО зажадали від президента Югославії С. Мілошевича вивести з Косово війська. Без узгодження своєї позиції з ООН вони пред’явили сербам ультиматум: або введення в Косово військ НАТО і надання краю широкої автономії в рамках Югославії, або військове «покарання» Югославії. Представники Югославії були готові погодитися на автономію краю, але виступили проти окупації частини їх території військами НАТО. Югославську позицію підтримувала Росія. Однак країни НАТО перервали переговори.

У березні 1999 року Генеральний секретар НАТО Хав’єр Салана вперше в історії блоку віддав наказ бомбити суверенну державу. Літаки НАТО атакували Югославію. Агресія проти Югославії призвела до численних жертв серед мирних жителів, в тому числі і албанців. У Косово почався наступ сербської армії. Сотні тисяч албанців бігли з краю в Албанію і Македонію. Агресію НАТО засудили Росія, Китай та Індія, але ООН показала свою безпорадність у справі врегулювання кризи, що виникла в Європі. Стало ясно, що США і їх союзники захищають у цій війні не права албанців, а власні інтереси.
Нарешті, за посередництва Росії і Фінляндії до 10 червня 1999 вдалося досягти припинення бомбардувань. Югославія погодилася вивести свої війська з Косово за умови, що міжнародні сили, в тому числі і російські миротворці, які увійдуть в край, будуть підпорядковуватися ООН, а не НАТО. Але основна частина цих сил все ж складалася з підрозділів країн НАТО. Цей блок намагався навіть підпорядкувати собі російські війська, які також повинні були бути розміщені в Косово. Поки Росія не погодилася на це, НАТО відмовлявся пропустити російські сили в Косово. Тоді російські десантники здійснили сміливий рейд з Боснії через Югославію в Косово і зайняли аеродром столиці краю Приштини. Користуватися ним тепер можна було тільки за згодою Росії. Після цього країни Заходу змушені були піти на поступки і допустити самостійне розміщення російських військ в Косово. Вони знаходилися там до 2003 р

Держави Заходу надали албанцям Косова економічну підтримку і продовжили політичний тиск на Югославію. На виборах 2000 ні Мілошевич, ні кандидат опозиції не отримали абсолютної більшості голосів. Але напередодні другого туру Мілошевич був повалений в ході масових заворушень, пізніше арештований і постав перед міжнародним трибуналом у Гаазі (не визнавши себе винним, він помер у 2006 році). Залишки Югославії в 2006 р остаточно розпалися на дві самостійні держави – Сербію і Чорногорію. Під прикриттям військ НАТО албанські екстремісти нападали на сербів, руйнували православні храми. У 2008 р Косово проголосило незалежність від Сербії.

Посилання на основну публікацію