Повстання С. Наливайка

Северин Наливайко, вождь одного з найбільших ранніх козацьких повстань, походив з дрібної української шляхти. Навчався в Острозькій академії, потім служив сотником надвірного (особистого) війська князя К. Острозького. Його рідним братом був Дем’ян Наливайко, придворний священик князя Острозького, активний член Острозького гуртка, полеміст і противник унії. Під час участі козаків у спільних зі Священною лігою походах проти турків 1594 р, Северин очолив загін більше 4000 козаків і прославився своїми діями в Молдавії.
Приводом для повстання послужили події особистого характеру: польський магнат М. Калиновський відняв землю у батька Наливайко, а коли той чинив опір, наказав його побити, від чого той невдовзі помер. Повернувшись з походу, Наливайко зажадав від шляхти Подолії містити його козаків, які виконували, по суті, прикордонні обов’язки. Отримавши відмову, наливайківці і брацлавські міщани вигнали місцевого старосту Струся і захопили Брацлав.
Сили Наливайко досягали 12 000. Восени 1594 Наливайко перейшов Дністер, розбив молдавського господаря Аарона (союзника турків) і захопив столицю Молдавії Ясси. У лютому 1595 після тримісячного вдалого походу по Молдові Наливайко взяв Бар і розташувався там.
Потім Наливайко пішов на Волинь, взяв контрибуцію з Луцька та здійснив рейд по білоруських містах. Навесні 1695 козаки відновили свої походи в Молдавію, в тому числі у складі союзного війська імператора Максиміліана. Але влітку поляки ввели свої коронні війська в Молдавію, почали мирні переговори з турками і заборонили козакам подальші походи. Наливайко повернувся на Волинь і звернув всі свої зусилля на боротьбу з польською владою.
У своєму зверненні до короля Наливайко пропонував передати козацтву прикордонні території від Дністра до Дніпра. Козацьке військо мало захищати Річ Посполиту від татар, турків і росіян, отримуючи від держави відповідну зарплату. Польський уряд відповіло відмовою.
Розташувавшись на зимівлю у Степані, Наливайко знайшов собі негласного покровителя в особі князя Костянтина Острозького, який вів активну боротьбу проти унії. Козаки Наливайко, перебуваючи на Волині, не чіпали володінь Острозького, але зате громили маєтки єпископа Кирила Терлецького, який якраз в цей час відправився в Рим стверджувати унію.
Повстання досягло такого розмаху, що загрожувало існуванню польської влади в регіоні. Селяни в масовому порядку показачівалісь. Поляки терміново зібрали військо під командою С. Жолкевського (коронного гетьмана, т. Е. Головнокомандувача військами Речі Посполитої, майбутнього активного учасника російської Смути) і кинули його проти повстання. Козаки почали відступати через Поділля, і під Білої Церкви Наливайко з’єднався із запорожцями.
У березня 1596 в урочищі під Гострим Каменем Жолкевський наздогнав козаків. У важкому бою був убитий козацький полковник Сасько Федорович. Козаки обрали гетьманом Наливайка. Козаки переправилися через Дніпро і кинулися до Переяслава, де були заховані дружини і діти учасників повстання, а потім мали намір знайти укриття в межах Московської держави. Під Лубнами в урочищі Солониця 25 травня 1596 козацький табір був обложений поляками. Серед повсталих почалися розбіжності, і лідер запорожців Лобода був убитий. Після двох тижнів опору козаки були змушені капітулювати.
Жолкевський обіцяв амністію, якщо козаки видадуть ватажків, артилерію і скарбницю. Але потім поляки віроломно напали на беззбройних і перебили безліч народу. Наливайко після страшних тортур четвертували у Варшаві, решта дев’ять ватажків повстання теж були страчені. Тільки невеликий загін запорожців під командою Кремпського на швидкохідних чайках пішов у Запоріжжі.
Повсталі висували своєю вимогою поширення козацьких вольностей не тільки на реєстрових, а й на інших козаків, а також забезпечення вільного проходу в Запоріжжі. Одночасно вперше козаки виступили з більш широкими заявами, у тому числі – релігійними, зайнявши відкрито ворожу унії позицію. Широка підтримка населенням повстання показала, що з вузько станових козацькі інтереси все більше перетворювалися в національні, а козаки – в політичних лідерів України.

Посилання на основну публікацію