Чи часто ви, шановний читачу, буваєте в опері? Ні? Дуже рідко? Або були ніколи? Що ж, опера – це мистецтво на любителя, і врешті-решт, у кожного свої смаки та уподобання.
Але є в Україні два місця, де неодмінно треба побувати, – Одеський та Львівський оперні театри, перлини світової архітектури, геніальні архітектурні творіння, розкіш і блиск красивого життя. Дозволимо ж собі доторкнутися до цієї краси і розповімо про історію створення двох театрів, які вважалися і понині вважаються одними з найкрасивіших у світі.
Керуючись хронологічним принципом, почнемо нашу розповідь з Одеського оперного театру.
Одеса – місто молоде. Принаймні, у порівнянні зі Львовом. Якщо історія столиці Галичини налічує як мінімум сім століть, то там, де нині стоїть Одеса, ще наприкінці XVIII століття були лише Богом забуті рибальські села. І тим не менше, сталося так, що в Одесі оперний театр з’явився набагато раніше, ніж у старовинному Львові.
Одеса – місто унікальне, Одеса – це явище, іноді просте і зрозуміле, а іноді – загадкове і незрозуміле. Одеса – місто-космополіт, неповторне змішання мов і звичаїв породило абсолютно унікальну одеську культуру. Різномовний місто вражав багатьох, в тому числі і Олександра Сергійовича Пушкіна.
Я жив тоді в Одесі курній …
Там довго ясні небеса,
Там клопітно торг рясний
Свої Підіймає вітрила;
Там все Європою дихає, віє,
Всі блищить півднем і рясніє
Розмаїтістю живий
Мова Італії златой
Звучить по вулиці веселою,
Де ходить гордий слов’янин,
Француз, іспанець, вірменин,
І грек, і молдаван важкий,
І син єгипетської землі …
Чи можна собі уявити Італію чи Францію без опери? Ні звичайно. А в Одесі, як підмітив поет, «все Європою дихає, віє», Одеса – це Європа в мініатюрі. І природно, що таке місто без театру все одно що птах без крил. Місто тільки будувався, ще не було нормальних мостових, за чого після сильного дощу він перетворювався на одне велике і дуже брудне болото.
Але хіба це перешкода для справжнього мистецтва? О, якщо ви так думаєте, значить, ви не знаєте одеситів! Офіційно датою заснування міста вважається 1794, а вже через десять років знаменитий одеський градоначальник Дюк де Рішельє підписав указ про будівництво оперного театру.
У 1809 році будівництво театру, яке велося за проектом петербурзького архітектора Тома де Томон та за участю міського архітектора Фрапполі, було завершено. 10 лютого 1810 російська театральна трупа під керівництвом П. Фортунатова дала перше уявлення. Поважна одеська публіка бачила одноактну оперу «Нове сімейство» і водевіль «Утішена вдова».
З перших же днів оперний театр став центром не лише культурною, а й світського життя Одеси.
А тільки ль там чарами?
А разискательний лорнет?
А закулісні свиданья?
А prima donna? а балет?
А ложа, де, красою виблискуючи,
Негоціантка молода,
Самолюбні і томна,
Натовпом рабів оточена?
Вона й дослухається і не дослухається
І каватину, і благання,
І жарті з лестощами навпіл …
Ми знову дозволили собі звернутися до творчості О. С. Пушкіна. А писав він так про одеську опері. Власне кажучи, так було завжди і скрізь – опера була не просто місцем, де на сцені розгортається якесь дійство, демонструють свою вокальну майстерність співаки, а публіка дослухається всього що відбувається на сцені. Ні, оперний театр – це життя, це любов, це все прояви людської пристрасті. А тепер уявіть, якщо вас позбавлять любові і пристрасті? І залишиться тільки одне – порожнеча …
Такі почуття відчували одесити, коли 2 січня 1873 Одеський оперний театр згорів. Згорів безповоротно. Адже буквально за три дні до цієї страшної події були закінчені роботи з реконструкції театру. Здавалося, оновлений театр тепер заблищить з новою силою, але праця будівельників загинув у вогні.
Для міста, для його жителів, які вже не мислили собі життя без опери, що трапилося стало справжньою трагедією. Єдине, що пом’якшувало гіркоту втрати, – при пожежі якимось дивом не загинули люди. А причина пожежі була вельми традиційної для тих років – щось трапилося з газовим ріжком, що висвітлювали головний вхід в театр, полум’я перекинулося на дах і моментально охопило всю будівлю.
Згорілий театр відновленню не підлягав. Було ясно, що Одесі потрібна нова опера. Чи не на наступний день після пожежі було прийнято рішення про оголошення конкурсу на кращий проект нового театру. Проте ж минуло довгих одинадцять років, перш ніж в основу
фундаменту театру був закладений перший камінь. Виною такої довгої зволікання була непереможна і неповторна російська бюрократія. На узгодження проекту театру знадобилося в два рази більше часу, ніж на розробку проекту і власне будівництво будівлі.
Тоді в європейській архітектурі володарював стиль віденського бароко – розкішний, з великою кількістю золота, іноді навіть надмірно буяє багатими прикрасами. І не дивно, що Одеський оперний театр був побудований саме в цьому стилі, тим більше що проект розробляли найвідоміші віденські архітектори – Фердинанд Фельнер і Герман Гельмер.
Але, мабуть, неповторна одеська атмосфера вплинула на засновників і власників однойменної будівельної фірми. Так, Одеська опера – це тріумф стилю бароко, але досвідчене око знавця архітектури відзначить елементи італійського ампіру, французького рококо (вплив цього стилю особливо помітно в оформленні інтер’єру залу для глядачів) і навіть деякі східні мотиви.
Приголомшливий зовнішній вигляд, билися своєю красою інтер’єри, неповторна акустика (коли в будь-якому куточку залу для глядачів чутно шепіт зі сцени) – це все Одеський оперний театр. Унікальною була навіть система протипожежної безпеки.
- По-перше, театр був обладнаний електричним освітленням, більш безпечним, ніж газове, і досконалою системою вентиляції.
- По-друге, навіть якби й сталася пожежа, було передбачено все, щоб уникнути жертв, – радіальна система виходів і круговий фойє, що дозволяли швидко залишити будівлю, продубльована система водопостачання та спеціальний металевий завісу, яка відділяла сцену від залу для глядачів.
Так що ті, хто прийшов 1 жовтня 1887 на відкриття Одеського оперного театру, розуміли – зусилля будівельників та архітекторів, так само як і 1 мільйон 300 тисяч рублів, витрачених на будівництво, не пропали даремно …
Крім Одеського оперного театру, фірма «Г. Гельмер і Ф. Фельнер »(а в ній, крім засновників, працювали десятки відомих європейських архітекторів) побудувала ще понад 40 театрів по всій Європі. І тому, коли був оголошений конкурс на зведення оперного театру у Львові і стало відомо, що Фердинанд Фельнер і Герман Гельмер візьмуть у ньому участь, то саме віденським фахівців заздалегідь пророкували перемогу в цьому конкурсі. Але, як кажуть в Україні, «не все так судилося, як ряділося»…
Наприкінці XIX століття Львів розвивався швидкими темпами, місто на річці Полтва ставав центром ділового і культурного життя не лише Галичини, але всього сходу Європи. Природно, що в місті, що претендує на звання культурного центру, повинен бути театр, і не один, а чим більше, тим краще.
А ось з цим у Львові в ті часи було не все гаразд. У місті, здавна колишньому притулком для бродячих театральних груп, працював всього один постійний театр. Та й той, прямо скажемо, не повністю задовольняв смаки львівських театралів. Вистави приватного театру «Скарбка» (названого так на честь місцевого мецената Станіслава Скарбека, на чиї гроші, власне кажучи, і був створений театр), на жаль, навряд чи можна було віднести до вершин театрального мистецтва, до того ж керівництво «Скарбка» постійно підвищувало ціни на квитки, що, природно, ніяк не радувало небагатих городян.
Львів’яни – народ наполегливий. Делегація незадоволених сформованим положенням галичан вирушила на прийом до губернатора і зуміла-таки переконати його в необхідності будівництва нового міського театру. Мало того, було вирішено, що конкурс на кращий проект театру буде анонімним, а це було вельми незвичайним для тих років (на жаль, специфічне поняття «відкат» існувало і в ті часи).
Спеціальна комісія, що засідала в Лейпцигу, розглядала пронумеровані проекти, на яких не було ніяких імен. Сам же список архітекторів (свої роботи надіслали понад 30 зодчих) існував в єдиному екземплярі і до оголошення результатів був захований в надійному місці.
Дуже незвичайним і несподіваним виявився і остаточний вибір компетентного журі. І справа була не в тому, що переможцем конкурсу, в якому брали участь найвідоміші європейські світила архітектурного мистецтва, став місцевий архітектор, випускник Берлінської будівельної академії Зигмунд Горголевський.
І навіть не в тому, що Горголевський, до того не будував театрів, переміг визнаних фаворитів, в тому числі і вже згадувану нами фірму «Г. Гельмер і Ф. Фельнер ». Проект Зигмунда Горголевського вражав своєю неординарністю і тому переміг. Правда, як виявилося пізніше, перемога ця згодом обернулася для нього трагедією.
Але про все по порядку. Прогрес в архітектурі, як і в будь-який інший галузі науки чи мистецтва, – це прерогатива людей сміливих і рішучих. А Зигмунд Горголевський був, безумовно, людиною дуже сміливою. Якби було інакше, то напевно не зважився б він представити свій проект.
Перед усіма архітекторами, які брали участь у конкурсі на будівництво Львівського театру, стояла одна проблема – де його розмістити. Адже центр Львова був дуже щільно забудований, зносити будівлі, які представляли історичну цінність, не можна було ні в якому разі. Тут же протікала річка Полтва, підмивати грунтовими водами околишню територію.
Будувати театр не в центрі, а десь в іншому місці? Якось несолідно. Однак робити нічого, от і пропонували всі архітектори проекти, згідно з якими майбутній театр розміщувався де завгодно, тільки не в центрі Львова. Все, крім Зигмунда Горголевського…
Поставити оперний театр на воді? О, це сміливо, скоріше навіть шалено сміливо. Ні, мова, звичайно, не йшла про пристрій першого водного оперного театру. Зигмунд Горголевський запропонував інше. Будинки в центрі Львова зносити не можна, але чому б не побудувати театр там, де тече Полтва?
Осушити необхідну площу, а річку пустити під землею у величезній бетонній трубі? Сміливо, дуже сміливо, але при цьому цілком здійснимо. Так думав Зигмунд Горголевський, створюючи свій проект, так думала і конкурсна комісія, яка визнала цей проект найкращим.
Звичайно, подібне рішення викликало чимало суперечок і сумнівів. Тим більше що Горголевський пропонував будувати величезну будівля не на звичному фундаменті (який через впливу грунтових вод був би незабаром зруйновано), а на величезних розмірів плиті. Конкуренти Зигмунда Горголевського прогнозували найсумніші сценарії.
«Це утопія! – Вигукували вони. – Безглузда витрата грошей і сил! Повірте, цей театр розвалиться ще до того, як буде побудований другий поверх! »Особливо неістовствалі Герман Гельмер і Фердинанд Фельнер. Автори проекту Одеського оперного театру навіть спеціально залишилися у Львові, щоб на власні очі спостерігати за будівництвом і чекати, коли театр почне валитися. І в якийсь момент здалося, що похмурі прогнози з приводу Львівської опери таки збудуться. Проте до цього ми повернемося трохи пізніше.
Влітку 1896 приступили до земляних робіт. Зигмунд Горголевський розумів: Львівський театр – це його дітище, його шанс. І тому він днював і ночував на будівництві, особисто керував земляними, будівельними та розпорядчими роботами, сам відбирав підрядників і постачальників устаткування. А треба сказати, що постачальники ці були самими що ні на є іменитими.
Наприклад, роботи з влаштування систем опалення, освітлення, вентиляції виконала знаменита німецька фірма «Сіменс». Проте ж і місцеві фахівці не залишилися осторонь, наприклад, велика частина будівельних робіт була здійснена фірмою, що належала львівському інженеру Івану Левинському.
Урочиста закладка фундаменту Львівського оперного театру відбулася в червні 1897 року. З цього моменту робота кипіла і вдень, і вночі. Значна за розмірами будівля (глядацький зал, наприклад, розрахований більш ніж на тисячу чоловік) було побудовано за три роки. Будівництво театру обійшлося в 2400000 австрійських крон.
Приблизно дві третини цієї суми було виділено міською владою, інші ж кошти були отримані від добровільних жертводавців, в основному великих львівських меценатів.
Що стосується архітектурних та художніх аспектів, то Львівський оперний театр – це класичні архітектурні традиції і, як і у випадку з Одеською оперою, багатство і блиск змішання різних стилів. Особливо розкішно виглядають інтер’єри залу, насамперед уникальнейшая картина-завісу «Парнас» роботи художника Генріха Семирадського. До речі, за свою титанічну роботу художник не взяв ні копійки.
Але повернемося до вже згадуваним нами похмурим прогнозам з приводу стійкості Львівського оперного театру.
Відразу попередимо читача, що ми не претендуємо на стовідсоткову достовірність усіх відомостей, адже і серед знавців львівської історії немає єдиної думки. Але, як припускає більшість з них, Львівський оперний театр, дітище Зигмунда Горголевського, став причиною його смерті. Будівництво театру було завершено, проте ж архітектор Горголевський не отримав за нього причитавшегося гонорару.
Причиною тому стала тріщина, що з’явилася у фундаменті будівлі. Ось тут-то недоброзичливці, «відчувши кров», розійшлися не на жарт, пригадуючи нещасному архітекторові всі його сміливі ідеї. У підсумку, за однією з версій, Зигмунд Горголевський покінчив життя самогубством…
Пройшли роки. Тріщина у фундаменті виявилася незначною, і театр не обрушився. Ось вже більше ста років він стоїть на своєму місці і падати, слава богу, не збирається. Але Львівський оперний театр, так само як і його одеський «колега», не просто стоять, вони живуть, радують нас і кожен день підживлюють нашу віру в те, що справжнє мистецтво вічно і не підвладне часу…
Завантаження...