Націоналізм і колабораціонізм в Україні

У 1941 р українські націоналісти діяли в союзі з нацизмом. Ще навесні 1941 р Абвер у співпраці з ОУН сформував «Легіон Дружин українських націоналістів». За версією ОУН він називався «Курінь імені Коновальця». На основі «Легіону» були створені два батальйони (в українській версії – куреня) «Нахтігаль» і «Роланд». Командний склад був німецьким, але були призначені і командири з боку ОУН («політичні керівники», командири куреня). У «Нахтігаль» ним був майбутній глава УПА Р. Шухевич.
У липні батальйон брали участь у боях на Східному фронті, дійшовши до Вінниці. Батальйон «Роланд» участі в бойових діях не брав. У серпні 1941 р батальйони були розпущені, а їх кадри влиті в 201 батальйон охоронної поліції, який боровся з партизанами в Білорусії.
Війна стала сигналом для виступу оунівців на радянській території. Паралельно з німецькими військами йшли похідні колони ОУН чисельністю близько 10 тис. Бійців. Ще до приходу німецьких військ ОУН встановила свою владу в 11 райцентрах, а потім стала створювати обласні управління, що претендують на владу. На радянських військових складах націоналісти захопили 15 тис. Гвинтівок і 7 тис. Кулеметів. 25-27 червня бандерівці підняли повстання у Львові, але воно було придушене. Перед залишенням Львова НКВД знищив більше двох тисяч ув’язнених.
Після відходу РККА похідна колонна ОУН і «Нахтігаль» увійшли до Львова 30 червня і зайняли ключові об’єкти міста. У місті почався погром єврейського населення, ініційований українськими націоналістами. Солдати батальйону взяли в ньому участь.
30 червня 1941 після заняття міста Львова було урочисто проголошено створення Української Соборної Самостійної Держави. В Акті «оновлення» Української держави, який був переданий по радіо, говорилося, що українські націоналісти будуть тісно співпрацювати з Німеччиною та її фюрером Адольфом Гітлером. Незабаром було сформовано уряд – Українське державн Правління на чолі зі сподвижником С. Бандери. Я. Стецько. Більшість його складу належало до ОУН (Б).
1 липня митрополит УГКЦ Андрей Шептицький благословив Українську державу та її уряд.
Однак нацисти не дозволили поставити себе перед доконаним фактом. Вони не визнали акт 30 червня і зажадали його скасувати. Коли бандерівці відмовилися підкоритися, почалися репресії.
Я. Стецько був заарештований 5 липня 1941, Бандера – 9 липня. Він був спочатку поміщений під домашній арешт, а пізніше відправлений до концентраційного табору.
На час арешту Бандери його заміщав в якості голови Проводу ОУН-Б М. Лебедь. I Конференція ОУН (Б) прийняла рішення піти в підпілля, але поки не вести антинімецьку пропаганду і брати участь в структурах нового порядку.
Незважаючи на репресії проти верхівки ОУН, співпраця Організації з нацистами продовжилося. Її члени очолювали ряд обласних та міських управ. В. Охримович був головою Тернопільської обласної Управи, А. Марченко – Волинської.
Відповідно до рішення Крайового проводу ОУН І. Клімов приступив до формування Української національної революційної армії. При цьому Клімов вимагав складати «списки поляків, євреїв, фахівців, офіцерів, провідників і всього ворожо налаштованого елемента проти України та Німеччини». «Січі» УНРА були розігнані німцями, після чого Клімов став виступати за початок активної боротьби проти Німеччини.
Ще в 1940 р на Україну проник Т. Боровець («Бульба») представник «уряду УНР у вигнанні» на чолі з А. Левицьким. З початком війни Боровець зумів організувати збройні формування «Української повстанської армії – Поліська Січ». Боровець вважав себе командиром сил УНР і пропонував ОУН створити спільну Раду як політичний орган УНР.
У листопаді 1941 р німецьке командування розпустило УПА, але 16 листопаді Боровець налагодив пішов підпіллі, а бійці УПА сховали зброю до кращих часів. Навесні 1942 року активність «бульбівців» відновилася в Поліссі та Рівненської області.
У травні 1943 р Боровець виступив проти політики бандерівського знищення польського населення на Волині і взагалі проти претензій ОУН на диктатуру в національному русі.
Напередодні нападу Німеччини на СРСР, 22 червня провідні українські політичні сили Західної України («УНР», УНДО та ін.) Створили Український національний комітет на чолі з «мельниківців» етнографом В. Кубійовичем. Комітет повинен був представляти українців у відносинах з Німеччиною. Але ОУН (Б) відмовилася підкорятися цьому комітету. У неї були свої зв’язки з Німеччиною, тобто створювався саме як колабораціоністська організація. Вони формували власну мережу осередків – «станиць» в кожному населеному пункті.
Мельниківці також розгорнули на окупованій території кипучу діяльність. Вони створювали раді, що претендували на роль публічних політичних структур.
30 серпня в Житомирі були вбиті видатні діячі ОУН (М) Е. Сенник і Н. Сціборський. У цьому вбивстві мельниківці звинуватили бандерівців, що загострило відносини між двома організаціями. Німецька влада посилила репресії проти бандерівців як більш екстремістського крила українського націоналізму (хоча й мельниківці були гарантовані від репресій). У лютому 1942 р були розстріляні видатні мельниківські діячі О. Теліга. І.Рогач та ін. З 18 вересня 1941 німецьке командування приступило до роззброєння створеної націоналістами міліції. 25 листопада 1941 була прийнята секретна директива німецької поліції про знищення членів ОУН (Б) під виглядом боротьби з грабіжниками.
5 жовтня 1941 в Києві була створена Українська національна рада на чолі з професором А. Величковським, яка прагнула організувати співпрацю націоналістичної громадськості та окупаційної влади, використовувати інститути «нового порядку» в цілях нової українізації. Однак коли ця Рада спробувала сформувати новий Генеральний секретаріат, вона 17 листопада було заборонена. Однак національні раді продовжували існувати в Києві, Львові та в Карпатській Україні, і в квітні 1944 р вони навіть заявили про своє злиття, що вже не мало практичного значення.
Київським обер-бургомістром став історик О. Оглоблин, який зайнявся налагодженням міського господарства, розвитком закладів культури і одночасно – сприянням каральним заходам нацистів, за деякими відомостями, навіть вибором місця для знищення київських євреїв.
У 1943 р почалося формування дивізії Ваффен СС «Галичина» (14 Галицька добровольча дивізія військ СС, гренадерська дивізія військ СС), в яку спочатку добровільно було прийнято 13 тис. Чоловік з Західної України. У липні 1944 р в районі Броди дивізія взяла участь у боях на Східному фронті, угруповання, у складі якої вона діяла, була розгромлена, дивізія втратила 7000 чоловік (4000 убитими). Дивізія була укомплектована новобранцями і перекинута на Балкани, де 14 дивізія воювала проти повстанців. У квітні 1945 р дивізія була проголошена частиною Української національної армії і перейменована в 1-шу Українську, після чого здалася американцям. 18 тис. Її солдатів були видані СРСР, а більше 8000 отримали можливість залишитися на Заході.
Німецьке командування створювало охоронні підрозділи, в яких служили українці. На Україні було навербованими близько 250 тис. «Добровільних помічників» («Хіві»), бійців «українського визвольного війська, зведених у батальйони (« курені ») та ін.
У 1943 р репресії посилилися, і всього гітлерівцями було вбито більше 4700 оунівців.
На II конференції ОУН навесні 1942 року було прийнято рішення розпочати пропаганду проти всіх окупантів, включаючи німців, проте від прямої боротьби з ними слід було поки ухилятися. ОУН стала боротися проти вивезення українського населення на роботи до Німеччини.
У жовтні 1942 р I Військова Конференція ОУН (Б) прийняла рішення про переорієнтацію з Німеччини на союзників. Незважаючи на те, що перехід до збройної боротьби був визнаний передчасним, 14 жовтня 1942 С. Качинський («Остап») створив перший партизанський загін, підпорядкований ОУН (Б).
У березні-квітні 1943 р на бік УПА на Волині перейшло близько 5000 українських поліцейських. Це дозволяло поповнити загони, створювані ОУН, які з квітня називалися Українська Повстанська Армія (УПА).
Командувачу УПА Д. Клячківському («Клим Савур») підпорядковувалися 4 територіальні групи («Північ», «Захід» і більш слабкі «Південь» і «Схід»). У кожну групу входили військові округи, яким підпорядковувалися курені (батальйони) по кілька сотень (рот) кожен. Сотня (до 200 бійців) складалася з «чет» (у зводу). Найменшим підрозділом в 10-15 бійців був «рій». УПА взяла під контроль невеликі території, наприклад, Колківська «республіка», яка проіснувала з весни по жовтень 1943 року, коли була розгромлена німецькою армією. 18 серпня 1943 Клячківський видав наказ про роззброєння бульбівців (з липня 1943 вони називалися Української народно-революційної армією) і мельниківців. Учасники опору розстрілювалися.
Мобілізація української молоді в УПА дозволила наростити її чисельність до 20-40 тис. Бійців. В УПА, на відміну від ОУН, входили не лише українці, поза навіть воювало 15 національних куренів.
17-21 лютого 1943 відбулася III Конференція ОУН-Б, яка сформувала нову «двухфронтовую» стратегію ОУН, прийняла рішення про перехід до збройної боротьби з окупантами. Але пріоритетом ОУН і УПА залишалася боротьба з СРСР.
Ідеологи ОУН вважали Москву «джерелом вічного неспокою в Європі і центром імперіалістичної експансії на європейський і азіатський континенти». Протистояння «Москви» та Німеччини вважалося протистоянням двох хижацьких імперіалістичних сил.
Загострилося протиборство в керівництві ОУН. М. Лебедя критикували за диктаторство і прагнення підім’яти регіональних провідників.
Минулий з німецької служби Р. Шухевич розгорнув боротьбу за лідерство. Навесні 1943 р М. Лебедь склав повноваження на засіданні проводу ОУН (незабаром він став головою Ради ОУН). За пропозицією Р. Шухевича на період до скликання III надзвичайного конгресу було створено Бюро Проводу ОУН у складі 3-х осіб (Р. Шухевич, З. Матла і Д. Маівскій), який отримав назву. Р. Шухевич фактично став першим серед рівних в цьому тріумвіраті. У січні 1944 р Шухевич також очолив УПА.
Свій перший масований удар УПА завдала не по німецьким військам, а по польському населенню. В якості приводу для антипольської акції були використані вбивства українців на Холмщині, організовані польськими колабораціоністами. Тоді загинуло близько тисячі чоловік.
Однак лідери ОУН і УПА планували не захистить холмських українців, а етнічну чистку Волині, щоб раз і назавжди покінчити з польськими претензіями на цю територію. У березні-квітні 1943 р почалися систематичні напади УПА на польські села. У коні червня – липні 1943 розгорнулася нова набагато більш потужна і жорстока хвиля нападів на поляків.
Командувач УПА Д. Клячківський писав: «Ми повинні провести велику акцію ліквідації польського елементу. При відході німецький військ треба використовувати цей вигідний момент для ліквідації всього чоловічого населення віком від 16 до 60 років, … лісові села і села поблизу лісових масивів повинні зникнути з лиця землі ».
Нова хвиля нападів сталася наприкінці серпня. Польське опір українському націоналізму не змусило себе чекати. 20 липня 1943 командування Армії крайової прийняло рішення про створення своїх відділів на Волині. До 28 липня 1943 були створені загони чисельністю в тисячу чоловік. Польські загони нападали не тільки на бандерівців, але й на мирне населення. В україно-польської різанині загинуло до 36 тис. Поляків і до 2 тис. Українців.
Тільки 29 квітня 1945 УПА і АК домовилися про припинення дій один проти одного і про спільні дії проти Червоної армії.
Відносно окупантів УПА діяла значно обережніше, ніж щодо поляків. Суть позиції УПА в першій половині 1943 виражена в заяві Крайового проводу на Осередніх і східніх землях: «Своєю грубої колоніальною політикою на Україні німці викликали справедливе обурення всіх верств нашого народу. Засліплені і самовпевнені завойовники забувають, що легкій перемозі над більшовиками вони зобов’язані в більшій мірі українцям ». Однак заява закликало не піддаватися на більшовицькі провокації і не виступати прямо зараз проти німців. «Нашими руками червона Москва та її агенти хочуть послабити німців … Але цього не буде. Не будемо сліпим знаряддям в чужих руках. Нехай наші панове б’ються самі. Нехай знекровлюються і знесилюють ».
У лютому-березні 1943 р УПА нападала на радянських партизанів під Сарнами, Володимирці та Берестовці.
Наприкінці березня – початку квітня УПА відбила у німецької поліції Олевськ, Людвиполь, Горохів, тримання, Цумань і утримувала ці населені пункти від двох днів до тижня.
УПА і загони української поліції, що переходили на її сторону, нападали на в’язниці у Рівному, Дубно, Ковелі, Горохові, Кременці та ін., Звільнили в’язнів луцького, любічевецкого і ковельського таборів.
У відповідь восени 1943 р німці розгорнули наступ на бази УПА і навіть розгромили «Колківська Республіка».
Однак незабаром з’ясувалося, що нападаючи на німців, керівники УПА не стільки прагнули сприяти якнайшвидшому вигнанню окупантів з України, скільки доводили свою силу напередодні нових переговорів про партнерство.
Однак тепер співпрацю з нацистами було явно тимчасовим, тактичним засобом. В умовах наближення краху Рейху ОУН стала шукати нових союзників проти СРСР. А для цього була потрібна нова ідеологія.
У ході дискусії в публіцистиці націоналістів вже взимку 1942-1943 рр. ставилося питання про зміну програми і тактики організації від старих по су ти фашистських до нових принципів – більш ліберальним по формі. Велику роль у посиленні цього «ревізіонізму» зіграли «східняки» – вихідці з радянської України. При цьому радянські українці, які виступали проти комуністичного режиму, але чужі і тоталітарних ідей ОУН, вступали в УПА і не входили при цьому в ОУН. Але бійці УПА, як правило, виявлялися під керівництвом ОУНівців, які займали посади в обох організаціях. Однак поступово військове крило націоналістів стало підпорядковувати собі політичне, УПА – структуру підпілля та організаційно-пропагандистський апарат ОУН (хоча формально С. Бандера за кордоном продовжував залишатися керівником Р. Шухевича).
У серпні 1943 р з ініціативи Р. Шухевича був скликав надзвичайний III з’їзд ОУН (хоча можливості зібрати статутний кворум не було). На з’їзді були прийняті важливі програмні зміни. У постановах з’їзду проголошувалося, що ОУН бореться проти імпе рий, проти «експлуатації нації нацією» і однаково виступає проти «інтерна ционалистическая і фашистсько-націонал-соціалістичних про грам». Втім, головним ворогом як і раніше залишався СРСР, ОУН викривала «цілі московського імперіалізму, а саме: заволодіти пануванням над Європою, а в наступну чергу треба всеем світом».
З’їзд стверджував: «відродження Українського Самостійної Соборної Держави забезпечить виникнення і тривале існування національних держав інших народів Східної, Південно-Східної та Північної Європи і поневолених народів Азії».
У рішеннях з’їзду зберігалися антипольські положення (у вигляді критик і політик і «польської верх у шк і», але зникли антиєврейські. З’явилися положення про цивільні права, включаючи права національних меншин.
На з’їзді висловлювалися думки про необхідність розпуску ОУН як організації, скомпрометованої співпрацею з нацизмом і створення нової політичної організації українських націоналістів. Однак вони не отримали широкої підтримки.
У реальності погляди активу ОУН залишалися авторитарними і ксенофобськими, що проявлялося в нові спалахи антипольської «чистки» в 1944 р до вихідців зі східної України, у внутрішній пропаганді.
Після III З’їзду відбулася реорганізація УПА. Обласний провідник ОУН з усіма своїми референтури включався до складу військової округи УПА. Командир генерального округу одночасно був крайовим провідником ОУН.
21-22 листопада 1943 на Волині ОУН провела I конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії. У ній брали участь 39 бійців УПА, які «представляли» різні національності СРСР (азербайджанці, білоруси, грузини, татари, узбеки, чуваші, осетини, казахи та ін.). Демонструючи таким чином імперіалістичний характер СРСР, ОУН апелювала передусім до західним союзникам.
У липні 1944 р «ревізіоністське» крило ОУН-УПА на чолі з М. Степаняк за сприяння незадоволених Шухевичем оунівських керівників створили Народно-визвольну революційну організацію (НВРО, Народно-визвольна революцiйного Органiзацiя). Вона об’єднала частина волинських організацій ОУН і претендувала на роль політичного керівництва УПА. М. Степаняк вважав, що, на відміну від ОУН, нова організація буде відкрита не тільки для українських націоналістів, але і для всіх прихильників незалежної України, причому не тільки українців.

Посилання на основну публікацію