«Зелена революція» у сільському господарстві країн, що розвиваються

У 60-70-х рр. XX ст. в міжнародний лексикон увійшло нове поняття – «зелена революція», що ставиться в першу чергу до країн. Це комплексне, багатокомпонентне поняття, яке в узагальненому плані можна трактувати як використання досягнень генетики, селекції та фізіології рослин для виведення таких сортів культур, при обробітку яких в умовах відповідної агротехніки відкривається шлях до більш повної утилізації продуктів фотосинтезу.

Власне кажучи, в цьому процесі немає нічого особливо революційного, бо до таких цілей люди прагнули вже давно. Тому його, як видно, правильніше було б іменувати не революцією, а еволюцією. До речі, подібна еволюція була набагато раніше здійснена в розвинених країнах світу (починаючи з 30-х рр. ХХ ст. – В США, Канаді, Великобританії, з 50-х рр. – у Західній Європі, Японії, Новій Зеландії). Однак в ту пору її називали індустріалізацією сільського господарства, виходячи з того, що в її основі лежали його механізація і хімізація, хоча і в з’єднанні з іригацією та селекційно-племінним відбором. І тільки в другій половині ХХ ст., коли аналогічні процеси торкнулися країн, що розвиваються, за ними міцно утвердилося найменування «зелена революція». Втім, деякі сучасні автори, наприклад американський еколог Тайлер Міллер, висунули свого роду компромісний варіант і стали писати про дві «зелені революції»: перша – в розвинених і друга – в країнах, що розвиваються.

«Зелена революція» охопила понад 15 країн, розташованих у поясі, простягаючись від Мексики до Кореї. У ній явно переважають країни Азії, а серед них – країни з дуже великим або досить великим населенням, де пшениця і (або) рис служать основними продовольчими культурами. Швидке зростання їх населення привів до ще більшого збільшення навантаження на орну землю, і без того вже сильно виснажену. При крайньому малоземеллі і безземеллі, переважанні дрібних і найдрібніших селянських господарств з низькою агротехнікою більше 300 млн сімей в цих країнах в 60-70-і рр. XX ст. або перебували на межі виживання, або відчували хронічний голод. Ось чому «зелена революція» була сприйнята в них як реальна спроба знайти вихід їз критичного становища, що створилося.

Перший з них – виведення нових сортів сільськогосподарських культур. З цією метою в 40-90-х рр. XX ст. було створено 18 міжнародних науково-дослідних центрів, що спеціально займаються вивченням різних агросистем, представлених в країнах світу, що розвиваються. Місцезнаходження їх наступне: Мексика (кукурудза, пшениця), Філіппіни (рис), Колумбія (тропічні продовольчі культури), Нігерія (продовольчі культури гумідних і субгумідних тропічних областей), Кот-д’Івуар (рисівник Західної Африки), Перу (картопля), Індія (продовольчі культури посушливих тропічних районів) і т. д. Найбільш відомі з цих центрів перші два.

Міжнародний центр з покращення сортів пшениці та кукурудзи був створений в Мексиці ще в 1944 р. Його очолив молодий американський селекціонер Норман Борлаугом. У 1950-х рр. тут були виведені високоврожайні сорти короткостеблової (карликової) пшениці. З початку 1960-х рр. вони стали поширюватися в Мексиці, привівши до збільшення врожайності з 8-10 до 25-35 ц / га. Таким чином, саме Мексика стала родоначальницею «зеленої революції». Заслуги Нормана Борлаугом були відзначені Нобелівською премією. У наступні роки в Індії та Пакистані на цій основі були отримані сорти пшениці, більш пристосовані до місцевих умов. Підвищення врожайності тут було не так велике, як в Мексиці, але все ж в Індії, наприклад, вона піднялася з 8 до 15 ц / га, а деякі селяни стали знімати до 40-50 ц/га.

Великих успіхів добився і Міжнародний інститут селекції рису в Лос-Баньосі (Філіппіни), де вивели нові сорти рису – з більш коротким стеблом, більш стійкі до шкідників, але головне – більш скоростиглі. До появи нових сортів селяни в мусонній Азії зазвичай саджали рис вже з початком сезону дощів, а збирали урожай на початку грудня, тобто в розрахунку на 180-денний вегетаційний період. Новий сорт рису R-8 мав вегетаційний період 150 днів, а сорт R-36 – всього 120 днів. Обидва сорти «чудо-рису» отримали широке поширення насамперед у країнах Південної і Південно-Східної Азії, де посіли від 1/3 до 1/2 всіх посівів цієї культури. А вже в 1990-х рр. був виведений ще один сорт рису, здатний без розширення площі посівів дати надбавку на 25%.

Другий компонент «зеленої революції» – іригація. Вона особливо важлива, тому що нові сорти зернових культур можуть реалізовувати свої потенції тільки в умовах гарного водозабезпечення. Тому з початком «зеленої революції» в багатьох країнах, що розвиваються, перш за все азійських, зрошенню стали приділяти особливо багато уваги. З 20 країн, що мають площі зрошуваних земель понад 1 млн га, половина відноситься до числа розвиваючих. Але загальна площа зрошуваних земель (близько 130 млн га) в них значно більше, ніж в економічно розвинених країнах.

Загалом у світі частка зрошуваних земель нині становить 19%, але саме в районах поширення «зеленої революції» вона значно більше: у Південній Азії – близько 40, а в Східній Азії і в країнах Близького Сходу – 35%. Що ж стосується окремих країн, то світовими лідерами за цим показником виступають Єгипет (100 °%), Туркменія (88), Таджикистан (81) і Пакистан (80%). У Китаї зрошується 37% всіх оброблюваних земель, в Індії – 32, в Мексиці – 23, на Філіппінах, в Індонезії та Туреччині – 15-17%.

Третій компонент «зеленої революції» – власне індустріалізація сільського господарства, тобто застосування машин, добрив, засобів захисту рослин. У цьому відношенні країнами, що розвиваються, в тому числі і країнами «зеленої революції» не було досягнуто особливо великого прогресу. Це можна продемонструвати на прикладі механізації сільського господарства. Ще на початку 1990-х рр. в країнах, що розвиваються вручну оброблялися 1/4, за допомогою тяглової сили – 1/2, а тракторами – лише 1/4 частина орних земель. Хоча тракторний парк цих країн збільшився до 4 млн машин, всі вони, разом узяті, мали менше тракторів, ніж США (4,8 млн). Не дивно, що в Латинській Америці на 1000 га в середньому припадало всього 5 тракторів, а в Африці – 1 (у США – 36). Якщо виходити з іншого розрахунку – скільки тракторів припадає в середньому на 1000 людей, зайнятих у сільському господарстві, то при середньосвітовому показнику 20 тракторів в Пакистані він становить 12, в Єгипті – 10, в Індії – 5, а в Китаї, Індонезії та на Філіппінах – 1 трактор.

Відомий вчений і публіцист Ж. Медведєв в одній зі своїх робіт навів такий приклад. Загальна площа всіх ферм в США становить близько 400 млн га, тобто вона дорівнює загальній площі оброблюваних земель в Індії, Китаї, Пакистані та Бангладеш разом узятих (відповідно 165, 166, 22 і 10 млн га). Але в США цю площу обробляють 3,4 млн осіб, а в зазначених азіатських країнах – більше 600 млн! Таке різке розходження в багато чому пояснюється абсолютно непорівнянними рівнями механізації польових робіт. Наприклад, в США і Канаді абсолютно всі роботи в зерновому господарстві виконуються машинами, а в Індії, Китаї, Пакистані на долю людини і робочої худоби припадає не менше 60-70% цих робіт. Хоча при вирощуванні пшениці частка ручної праці все-таки менше, ніж при вирощуванні рису. Звичайно, проводячи подібні порівняння, не можна абстрагуватися від того, що рисосіяння завжди було в першу чергу трудоінтенсівних; до того ж трактори на рисових полях взагалі мало застосовні.

Втім, статистика свідчить про те, що за останні два-три десятиліття парк тракторів в зарубіжній Азії (в першу чергу в Індії та Китаї) збільшився в кілька разів, а в Латинській Америці – в два рази. Тому черговість великих регіонів за розмірами цього парку теж змінилася і тепер виглядає так:

  •  зарубіжна Європа;
  • зарубіжна Азія;
  • Північна Америка.

Відстають країни, що розвиваються і за рівнем хімізації сільського господарства. Досить сказати, що в середньому на 1 га рілля в них вносять 60-65 кг мінеральних добрив, тоді як у Японії – 400 кг, у Західній Європі – 215, в США – 115 кг. Проте саме в хімізації свого сільського господарства країни Азії, Африки та Латинської Америки досягли, мабуть, найбільших успіхів. Їх частка в загальносвітовому споживанні мінеральних добрив збільшилася з 1/5 в 1970 р. до майже 1/2 в 2000 р.

Можна додати, що найбільше мінеральних добрив на 1 га рілля із країн Азії, Африки та Латинської Америки застосовують: у Єгипті (420 кг), в Китаї (400), в Чилі (185), в Бангладеш (160), в Індонезії (150), на Філіппінах (125), в Пакистані (115), в Індії (90 кг). Особливо це відноситься до азотних добрив, які в країнах «зеленої революції» більш за все необхідні для підгодівлі рисових полів. Те ж відноситься і до багатьох пестицидів. Китай, наприклад, за загальними розмірами їх споживання лише в два рази поступається США і перевершує багато країн Західної Європи. З іншого боку, за загальними показниками хімізації нерідко ховаються дуже істотні географічні відмінності. Так, у багатьох країнах Східної та Південної Азії, Північної Африки на 1 га рілля в середньому вносять 60-80 кг мінеральних добрив, а в Африці на південь від Сахари – лише 10 кг, причому в сільськогосподарській «глибинці» їх здебільшого взагалі не застосовують.

Позитивні наслідки «зеленої революції» безперечні. Головне в тому, що вона за порівняно короткі терміни призвела до збільшення виробництва продовольства – і в цілому, і з розрахунку на душу населення. За даними ФАО, в 1966-1984 рр. в 11 країнах Східної, Південно-Східної та Південної Азії площі під рисом збільшилися всього на 15%, а збори його зросли на 74%; аналогічні дані по пшениці для 9 країн Азії та Північної Африки – мінус 4% і 24%. Все це призвело до деякого ослаблення гостроти продовольчої проблеми, загрози голоду. Індія, Пакистан, Таїланд, Індонезія, Китай, деякі інші країни скоротили або зовсім припинили імпорт зерна. І проте розповідь про успіхи «зеленої революції» треба, мабуть, супроводити деякими застереженнями.

Перша така обмовка стосується її осередкового характеру, який, у свою чергу, має два аспекти. По-перше, за даними на середину 1980-х рр., нові високоврожайні сорти пшениці та рису поширені лише на 1/3 з тих 425 млн га, які зайняті зерновими культурами в країнах, що розвиваються. При цьому в країнах Азії їх частка в зерновому клині становить 36%, в Латинській Америці – 22, а в Африці, майже зовсім не порушеною «зеленою революцією», – тільки 1%. По-друге, каталізаторами «зеленої революції» можна вважати три зернові культури – пшеницю, рис і кукурудзу, тоді як на просяних, зернобобових та технічних культурах вона відбилася набагато слабкіше. Особливо турбує становище з зернобобовими культурами, які в більшості країн широко використовують в їжу. Через високу поживністю (вони містять у два рази більше білка, ніж пшениця, і в три рази більше, ніж рис) їх навіть називають м’ясом тропіків.

Посилання на основну публікацію