Зарубіжна Європа: зрушення в географії енергоспоживання

До Другої світової війни паливно-енергетичне господарство зарубіжної Європи орієнтувалося в основному на власні енергоресурси. При цьому в паливно-енергетичних балансах більшості країн переважало вугілля, значні запаси якого були в Німеччині, Великобританії, у Франції, в Бельгії, Польщі, Чехословаччини, деяких інших країнах. Але в післявоєнний період в паливно-енергетичному господарстві зарубіжної Європи відбулися кардинальні структурні та географічні зміни, пов’язані зі зрушеннями в структурі споживання палива. Відповідно склалися і зовсім інші пропорції між власними і зовнішніми джерелами палива та енергії.

В якості однієї з тенденцій можна відзначити неухильне зменшення самозабезпеченості енергоресурсами країн регіону. Так, до кінця 1990-х рр.. в більшості країн Західної Європи вона скоротилася до 1/4-1/3, в кращому випадку до 1/2 (табл. 12) і тільки у Великобританії і Норвегії залишалася дуже великий.

Таке зниження самозабезпеченості стало прямим наслідком зменшення в енергоспоживанні частки вугілля і збільшення частки нафти і природного газу, ресурси яких в зарубіжній Європі не настільки великі. Звідси і зростання залежності від імпорту енергоресурсів.

Скорочення частки вугілля в енергоспоживанні почалося в зарубіжній – особливо в Західній Європі вже в перший післявоєнний період, а в 1990-х рр.. його частка стабілізувалася на рівні приблизно 1/5. Відповідно в Великобританії рівень вуглевидобутку за цей час знизився в чотири, [13] а у ФРН – в три рази. ДО 2008 р. у Бельгії, у Франції, у Великобританії вже були закриті всі вугільні шахти, а Німеччина закриє їх до 2018 р. Втім, певною мірою таке сильне скорочення видобутку компенсується імпортом більш дешевого заморського вугілля – з ПАР, Австралії, Колумбії, США. У 2000 р. вже 2/3 загального попиту на вугілля в Західній Європі задовольнялося за рахунок імпорту (165 млн т), а до 2020 р., згідно з прогнозами, частка імпорту збільшиться до 4/5.

Тривалий період дешевої нафти призвів до того, що в зарубіжній Європі саме вона зайняла перший рядок у структурі споживання енергоресурсів, причому частка її досягла 1/2. Після енергетичної кризи середини 1970-х рр.. багато хто вважав, що до кінця XX в. вона зменшиться до 1/4, однак цього не сталося – вона і тепер перевищує 40%.
Відповідно збереглася і велика залежність регіону від імпорту нафти. Якщо брати до уваги тільки Західну Європу, то в 2005 р. в ній було спожито 670млнт нафти, з яких імпорт досяг 610 млн т. Залежність Центрально-Східної Європи від імпорту нафти ще більш велика. Зарубіжна Європа забезпечується нафтою з трьох головних районів: 1) нафтогазоносного басейну Північного моря; 2) країн, що розвиваються; 3) Росії (рис. 21).

Постачання країн зарубіжної Європи нафтою з промислової С е в е р н о г о м о р я в першу чергу характеризує ту саму самозабезпеченість цим видом палива, про яку йшлося вище. Але постачання з Норвегії та Великобританії задовольняють лише невелику її частину.

Нафта з країн Африки, Азії та Латинської Америки надходить в зарубіжну Європу різними морськими шляхами, які можна поділити на середземноморські та атлантичні. По Середземному морю надходить нафта з країн Південно-Західної Азії, транспортируемая по Суецькому каналу, і з середземноморських країн Північної Африки, насамперед з Алжиру та Лівії. Для її переробки в портах Марселі, Генуї, Таррагоне, Трієсті, Аугусті були побудовані великі НПЗ, причому найпотужніший нафтопереробний комплекс на цьому фланзі (60 млн т на рік) виник на Сицилії, вигідно розташованої на основних нафтових трасах Середземномор’я. По просторах власне Атлантичного океану в зарубіжну Європу надходить нафта з Південно-Західної Азії, Нігерії, Венесуели, деяких інших країн. Це призвело до концентрації НПЗ в портах Роттердамі (80 млн т на рік), Антверпені, Лондоні, Ліверпулі, Гаврі, Гамбурзі та ін

Але концентрація нафтопереробки в морських портах була характерна тільки для початкового етапу, що охоплював 50-60-і рр.. XX в. Потім – з метою наблизити її до районів споживання – почалося спорудження нафтопроводів від портів в глиб території регіону. На середземноморському фланзі таких нафтопроводів три: найбільший з них починається у Марселя і йде на північ по долині Рони, два інших беруть початок в Генуї і Трієсті і проходять через Альпи. На власне атлантичному фланзі два нафтопроводу простягаються до Рейну від Роттердама і Вільгельмсхафена. Завдяки цим трубопровідним системам великими центрами переробки нафти стали Інгольштадт, Карлсруе, Кельн в Німеччині, райони італійської Ломбардії та іспанської Месети.

Що ж до третього найважливішого джерела нафтопостачання зарубіжної Європи – Росії, то в цьому сенсі її з повною підставою можна назвати наступницею Радянського Союзу, який протягом чотирьох десятиліть постачав нафтою і нафтопродуктами соціалістичні країни Східної Європи, а також експортував їх в Західну Європу. Саме з цією метою був побудований найбільший магістральний нафтопровід «Дружба», створений морський «нафтовий міст» Новоросійськ – Бургас, налагоджений експорт нафти через порти Балтійського моря, в першу чергу через литовський Вентспілс.

Вся ця нафтоекспортний інфраструктура продовжує діяти і тепер. По «Дружбі» щорічно 60 млн т нафти експортуються в Польщу, Німеччину, Словаччину, Чехію, Угорщину. Через Новоросійськ (а також Одесу та Херсон) нафта морським шляхом вивозиться до Італії, Іспанії, до Франції. Продовжує працювати «нафтової міст» Новоросійськ – Бургас.
У перспективі нафтоекспортний можливості Росії повинні ще більше зрости, що пов’язано в першу чергу із здійсненням двох великих проектів, перший з яких можна назвати північним, а другий – південним.

Північний проект полягає в будівництві Балтійської трубопровідної системи (БТС). Вона повинна забезпечити експортний вихід нафти з освоюваного Тимано-Печорського нафтогазоносного басейну, а також із Західного Сибіру і Урало-Поволжя. З цією метою споруджені нові ділянки і розширено існуючі нафтопроводи, що зв’язують північні райони Архангельської області з Ярославлем і далі з Кирішах під Санкт-Петербургом. Звідси нафтопровід пройшов до нового морського терміналу в Приморську (на північному березі Фінської затоки), який був урочисто введений в дію в кінці 2001 р. Цей нафтопровід «перехопить» значну частину нафти, яка експортувалася в зарубіжну Європу через Вентспілс, що дозволить уникнути сплати вельми високих тарифів. У 2008 р. через нафтопортом в Приморську пройшло вже 60 млн т російської нафти, а на південному березі Фінської затоки був введений в експлуатацію ще один глибоководний нафтопортом Усть-Луга, що поклав початок формуванню БТС-2.

ПОДІЛИТИСЯ: