Зарубіжна Європа: загострення міжнаціональних відносин

Зарубіжна Європа впродовж тривалого часу була регіоном численних етнічних конфліктів, які в значній своїй частині сягають корінням в далеке історичне минуле. Розбіжність політичних і етнічних кордонів характерно і для сучасної Європи, але в різних країнах і субрегіонах воно виражене по-різному. Тому розгляд міжнаціональних протиріч у регіоні логічно почати з характеристики етнічного складу населення окремих його країн.

У свою чергу основою її може стати чотиричленна угруповання країн з підрозділом їх на однонаціональні, країни зі значними національними меншинами, двонаціональні та багатонаціональні. При цьому треба обмовитися, що тільки кількісні критерії не завжди виявляються достатніми, так що проходження їм було б кілька формальним; в деяких випадках потрібно враховувати й інші обставини. Наприклад, до групи однонаціональних правильніше включити країни, де частка національних меншин не перевищує 5%, але іноді може бути і більшою (табл. 6).

З таблиці 6 видно, що до категорії однонаціональних можна віднести 17 країн, не рахуючи микрогосударств. До числа країн з найбільш однорідним національним складом відносяться Ісландія і Португалія.
Ще 10 країн регіону правильніше було б віднести до числа хоча і не багатонаціональних, але зі значною часткою національних меншин (табл. 7).

Поряд з цим в зарубіжній Європі є двонаціональні країни, наприклад Бельгія. З деякою мірою умовності до цієї категорії можна віднести і Македонію, основне населення якої складають македонці й албанці. Нарешті, до числа власне багатонаціональних країн потрібно віднести Швейцарію, Боснію і Герцеговину, Сербію і Чорногорію.
Апріорі можна припустити, що національні протиріччя в однонаціональних країнах не повинні бути виражені щодо різко. В основному так воно і є, хоча окремі прояви сепаратизму (почасти й на національному грунті) можливі й у них.

Прикладами такого роду можуть служити неодноразові спроби Фарерських о-вів, і так користуються широкою автономією, відокремитися від Данії чи ідея про проголошення Паданськой республіки в Північній Італії.
У групі країн з великою часткою національних меншин міжнаціональні відносини відрізняються, як правило, набагато більшою складністю. Це можна показати на прикладах таких країн, як Великобританія, Іспанія і Франція.
У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ основні національні проблеми пов’язані з Шотландією і Північною Ірландією (Ольстером).
Суперечка між Англією та Шотландією триває вже не одне сторіччя. На початку XVIII в. під військовим та економічним натиском Англії шотландський парламент погодився на укладення унії з нею, що фактично означало ліквідацію незалежності цієї історичної області країни: парламент був скасований, і збереглися лише невеликі елементи автономності. З тих пір в Шотландії існує рух за незалежність, якому тільки в самий останній час вдалося досягти відчутних успіхів. У 1997 р. в Шотландії був проведений референдум, на якому 3/4 населення висловилися за відновлення парламенту. Таким чином, через 300 років він був відроджений. Правда, справами економіки, зовнішньої політики, оборони, соціального забезпечення всієї Великобританії як і раніше відає парламент в Лондоні, так що шотландському парламенту залишається лише заняття сільським господарством, освітою, охороною здоров’я, поліцією, туризмом і спортом; але і це значно поліпшило політичну ситуацію. Можна додати, що реформа в Шотландії була проведена в повній відповідності з політикою стоять при владі англійських лейбористів, яку називають політикою деволюції, тобто часткової передачі функцій центральної влади органам управління на місцях. (До речі, свій парламент був заснований і в іншій історичній області країни з національними особливостями – Уельсі.) Однак найбільш радикальні шотландські націоналісти раніше виступають за повне відділення від Англії і створення незалежної держави.
Ситуація в Північній Ірландії відрізняється ще більшою гостротою і конфліктністю. Передісторія цього конфлікту сягає своїм корінням в епоху раннього нового часу.

Корінне населення Ольстера (Північної Ірландії) – ірландці. Але в XVII-XVIII ст., В період посиленої колонізації цій області англійським урядом, сюди були переселені вихідці з Англії і Шотландії, які зайняли не тільки кращі землі, а й ключові позиції в економічному і політичному житті. Корінне ж населення потрапило в положення орендарів і наймитів, позбулося більшості політичних прав. Таке національне і соціальне розшарування посилюється релігійними відмінностями. Корінне ірландське населення сповідує католицизм, тоді як вихідці з Англії і Шотландії є прихильниками англіканської і пресвітеріанської церков. Релігійна черезсмужжя ще більш загострює обстановку, перетворюючи Ольстер в складний вузол соціально-економічних, національних і релігійних протиріч.

З тих пір як в 1949 р. основна частина Ірландії остаточно вийшла зі складу Великобританії, ставши вже не домініоном, а незалежною державою, головні зусилля ірландських католиків були спрямовані на приєднання Північної Ірландії до Ірландської Республіки. При цьому боротьба велася не тільки політичними методами, а й у формі збройного опору англійцям, яке здійснює воєнізоване угрупування під назвою Ірландська республіканська армія (ІРА). У результаті її терористичних акцій загинули тисячі людей, а англійський уряд був вимушений ввести на територію Ольстера свої війська. Тільки в 1998 р. уряду вдалося досягти угоди з Ольстерський націоналістами, яку було потім схвалено на проведеному в Ольстері референдумі. Після цього пряме правління Лондона в Ірландії, введене чверть століття тому, було скасовано. Було відновлено також уряд Ольстера. А Республіка Ірландія виключила зі свого основного закону статті, в яких північні графства розглядалися як невід’ємна частина цієї країни. Іншими словами, в Ольстері також була відновлена ??автономія. Але роззброєння всіх бойовиків ІРА ще не закінчено, і загроза нового загострення міжнаціональних протиріч повністю не знята.

В ІСПАНІЇ національна проблема виникла після того, як каталонці, галісійці і баски були позбавлені деяких адміністративних, фінансових і правових привілеїв, якими вони користувалися раніше, і насильно підпорядковані центральному уряду в Мадриді. Протягом 40 років правління Франко будь-який прояв їхніх національних почуттів жорстоко переслідувалося. Не дозволялося вивішувати каталонська і баскська прапори, говорити на національній мові і навіть виконувати національні танці. Національну проблему оголосили неіснуючою. Але вона існувала, і після закінчення франкістського режиму Іспанія зробила кілька важливих кроків на шляху до її дозволу. У 1978 р. була прийнята нова конституція країни, в якій національному питанню приділяється велика увага. Проголосивши єдність і неподільність іспанської нації, вона в той же час визнала право на автономію для національностей і регіонів. Відповідно до цього принципу до 1983 р. в країні було утворено 17 автономних районів, включаючи Каталонію, Галісию і Країну Басків. Це багато в чому зняло колишню напруженість у міжнаціональних відносинах. Однак в Каталонії і особливо в Країні Басків, вона ще залишається.

У Каталонії, як самої економічно розвиненої частини країни, що зберегла до того ж і свою національну мову, сепаратистські тенденції як і раніше мають велику силу. При цьому одні партії готові обмежитися більш широкою автономією, а інші наполягають на повному відділенні від Іспанії.

Але головною больовою точкою міжнаціональних відносин в Іспанії була і залишається Країна Басків, що займає площу 17,5 тис. км2 з населенням 2,5 млн осіб, яка до кінця XIX в. зберігала самостійність. Тут також переважна більшість націоналістичних партій вимагають від уряду більш широкої автономії, а якщо і домагаються повної незалежності, то методами парламентської боротьби. Але крайні націоналісти і сепаратисти наполягають на освіті власної держави під назвою Еускаді (Еускал – самоназва басків), причому в складі не тільки північних провінцій Іспанії, а й прикордонної території Франції, відділення якої відбулося ще в ранньому середньовіччі (рис. 7). В якості головної збройної сили крайніх баскських сепаратистів виступає організація під назвою ЕТА (Еускаді та Аскат-суна, що означає «Еускаді і свобода»), що виникла ще в часи правління Франко і представляє собою воєнізоване крило однієї з найбільш радикальних націоналістичних партій Країни Басків. ЕТА багато разів оголошувала про припинення терористичної боротьби – і щоразу знаходила привід для її відновлення. Незважаючи на те що в даний час в Країні Басків настало деяке політичне затишшя, вона як і раніше залишається однією з головних «гарячих точок» зарубіжної Європи.
ФРАНЦІЯ також відноситься до групи країн із значною часткою національних меншин.

ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Карти ЮНЕСКО