Зарубіжна Європа як регіон трудових міграцій населення

Зарубіжна Європа з часів Великих географічних відкриттів була головним у світі регіоном відтоку населення в заокеанські країни. Тільки за століття з 1815 по 1914 р. «чиста» еміграція з неї склала 35-40 млн чоловік. При цьому в першій половині XIX в. серед емігрантів переважали жителі Великобританії, Ірландії, Франції, Німеччини, Італії, Скандинавських і Піренейських країн, а в другій його половині центр тяжкості процесу змістився на схід. Це була так звана нова еміграція – з Австро-Угорщини, Балканських країн, Росії. Вона тривала і в міжвоєнний період.

Друга світова війна і пов’язані з нею зміни в політичному ладі багатьох держав і в їх межах привели насамперед до масових переміщень населення між самими європейськими країнами. У першу чергу це торкнулося Східної Європи (рис. 13). Як неважко помітити, найбільш багатолюдні зовнішні міграції в субрегіоні були пов’язані з масовим вселенням німців до Німеччини з інших країн. З них на території Західної Німеччини осіло 7400000, Східної – 4,3 млн осіб. Для Західної Європи в перший післявоєнний період найбільш характерною була масова репатріація людей з колишніх колоній Великобританії, Франції, Нідерландів, Бельгії. Наприклад, з Алжиру до Франції повернулося не менше 1 млн французів, з Індонезії в Нідерланди -300 тис. голландців. Однак до середини 1950-х рр.. Західна Європа мала ще негативне сальдо міграцій, тобто еміграція перевершувала імміграцію.

Надалі, проте, становище стало швидко змінюватися, і зарубіжна Європа перетворилася на найбільший у світі ринок тяжіння робочої сили. Так, в 1950 р. число іноземців в Західній Європі [10] становило 5,1 млн осіб (1,3% від усього населення), безпосередньо до 1970 р. воно збільшилося до 10,2 млн (2,2%), до 1980 р. – до 15 млн (3,1%), а до 1990 р. – до 16600000 (4%). Наприкінці 1990-х рр.. чисельність іноземців тільки в країнах ЄС, за деякими даними, досягла 20 млн осіб, а частка Європи в загальному обсязі світових міжнародних міграцій збільшилася до 20%. Зрозуміло, в це число входять і мігранти з політичних і інших причин, але основну масу прийшлих людей складали і складають саме трудові мігранти.

Причини перетворення Західної Європи у великий район тяжіння мігрантів детально вивчали багато зарубіжні та вітчизняні географи. Головною причиною такого тяжіння служить прагнення до більш високого заробітку і до більш комфортним умовам праці та життя, яке «гості-робітники» («гастарбайтери») з більш відсталих країн розраховують задовольнити в самих високорозвинених країнах Західної Європи. Саме вони і складають більшість всіх іммігрантів, причому їх частка в економічно активному населенні, як правило, помітно більше частки іммігрантів у всьому населенні приймаючих країн. Що ж стосується самих приймаючих країн, то їх зацікавленість в трудової імміграції пояснюється в першу чергу тієї демографічної обстановкою (депопуляція, збільшення частки пенсіонерів та зменшення частки працездатних), про яку вже йшлося вище.

У географічній літературі можна зустріти спроби і більш детального аналізу цього міграційного процесу з виділенням окремих його етапів. Так, в 50-60-х рр.. XX в., Коли економіка Західної Європи розвивалася переважно екстенсивним шляхом, іноземну робочу силу стали широко використовувати переважно в найбільш низькооплачуваних і малопрестижних сферах діяльності. Першою на такий шлях встала Швейцарія, а потім її приклад наслідували й інші країни. У другій половині 70-х рр.. XX в., Після енергетичної кризи, яка фактично переросла в економічну, почався деякий відтік іноземних робітників. Пізніше, коли в Західній Європі більш чітко позначився перехід до постіндустріальної стадії розвитку і різко підвищилися вимоги до якості трудових ресурсів, малокваліфіковані в основній масі трудові мігранти перестали задовольняти новим вимогам, і багато країн стали регулювати і обмежувати їх приплив. Тим більше це стосується до нелегальним іммігрантам, загальна чисельність яких в регіоні, за деякими даними, сягає 3 млн осіб.

Крім того, від 100 тис. до 500 тис. іноземців живуть в Австрії, Данії, Норвегії, Іспанії, Люксембурзі. Частка їх у складі трудових ресурсів особливо велика в Люксембурзі (33%), Швейцарії, Нідерландах і Бельгії (18-20%), Німеччини та Австрії (близько 10%).
Головні міграційні потоки в межах Західної Європи показані на малюнку 14. На його основі держави регіону можна поділити на дві великі групи: 1) країни переважної еміграції і 2) країни переважної імміграції.

До країн еміграції довгий час ставилися держави Південної Європи-Італія, Іспанія, Португалія, країни на території колишньої СФРЮ, Албанія, Греція, які на першому із згаданих вище етапів давали основну частину трудових мігрантів, але в 1990-х рр.. ця їх функція фактично зійшла нанівець. З країн Північної Європи в дану групу входять Ірландія та Фінляндія. Потоки трудових мігрантів до Західної Європи прямували також з Північної Африки і практично з усіх субрегіонів Азії. А за загальною чисельністю таких мігрантів попереду виявлялися Туреччина, країни на території колишньої СФРЮ, Італія, Іспанія, Португалія, Алжир. Деякі з них, наприклад країни на території колишньої СФРЮ, відрізнялися особливо сильною диверсифікацією (роздробленням) еміграційних потоків (рис. 15). І це не кажучи вже про те, що в 1990-х рр.., Після збройних конфліктів у Хорватії, Боснії і Герцеговині, а потім і в Сербії з колишньої СФРЮ пов’язані, мабуть, найбільші пересування мігрантів в Європі за весь період після закінчення Другої світової війни.

До країн імміграції, як це випливає з аналізу малюнка 14 і з таблиці 8, в першу чергу відносяться держави, розташовані в західній та північній частинах Європи. Кожне з них має як би свою «сферу тяжіння» мігрантів. Так, серед трудових мігрантів у Німеччині найбільше вихідців з Туреччини і країн, розташованих на території колишньої СФРЮ. Вельми великі діаспори утворюють також вихідці з інших країн Європейського союзу – Італії, Греції, Іспанії, Португалії, Австрії, Нідерландів. У Франції кількісно переважають вихідці з Португалії, Іспанії та Італії, а також з Алжиру, Марокко та Тунісу. У Великобританії переважають мігранти з Ірландії та заокеанських англомовних країн, в Нідерландах – на першому етапі з Суринаму і Індонезії, а потім з країн Середземномор’я.

У географічному плані великий інтерес представляє і питання про те, як розподіляються іноземні робітники в межах окремих приймаючих країн. Аналіз показує, що в більшості своїй вони селяться в головних промислових районах та великих містах.
Наприклад, у Франції 37% іммігрантів концентруються у Великому Парижі, в Бельгії 24% – у Брюсселі. У ФРН основна частина мігрантів зосереджена в чотирьох найбільш розвинених в промисловому відношенні землях: Північний Рейн – Вестфалія, Баден-Вюртемберг-берг, Баварія і Гессен; у великих містах частка іноземних робітників у загальній чисельності зайнятих становить 20-25%. Це пояснюється тим, що «прийшлі» робітники, що мають в більшості низьку кваліфікацію, спрямовуються насамперед у такі галузі, як будівництво, видобувна і металургійна промисловість, на підприємства з одноманітним конвеєрним виробництвом, а також подвизаються в якості прибиральників вулиць, приміщень, продавців газет , мийників автомашин і т. д. Наприклад, у Франції «гастарбайтери» складають 45% всіх зайнятих у будівельній промисловості, близько 40% зайнятих на дорожніх роботах, 25% – в автомобілебудуванні, в Бельгії – половину гірників, у Швейцарії – 40% будівельних робітників. У Люксембурзі «гастарбайтери» трудяться в основному на металургійних заводах концерну АРБЕД.

Цікаво, що у Великобританії питання про національну приналежність вперше був включений в перепис 1991 При цьому виявилося, що 76,8% (5,3 млн осіб) населення Великого Лондона склали «білі», 5% (347 тис.) – індійці , 4,32% (300 тис.) – негри і мулати, вихідці з Карибського регіону, 3,69% (256 тис.) – ірландці, 2,36% (164 тис.) – негри, вихідці з країн Африки, 1 , 26% (88 тис.) – пакистанці, 1,23% (86 тис.) – бангладешці, 0,81% (57 тис.) – китайці. Більшість негрів, пакистанців, бангладешців та індійців відносяться до категорії некваліфікованої і напівкваліфікованої робочої сили. При цьому в межах Великого Лондона виникли свого роду «етнічні острови»: індійців – в Бренті і Енфілді, вихідців з Карибського регіону – в Ламбеті, з країн Африки – в Сауттурке, китайців – у Вестмінстері.

Безумовно, що приплив мільйонів додаткових трудівників в самі передові країни Західної Європи сприяв прискоренню процесу їх реіндустріалізациї, переходу до постіндустріальної стадії розвитку. Але одночасно він навів і до загострення багатьох соціальних протиріч – як на ринку робочої сили, так і в общедемографіческом плані, що пов’язано з набагато вищим природним приростом в сім’ях мігрантів та збільшенням їх частки в загальному населенні. Такі загострення особливо характерні для періодів економічних криз і спадів виробництва, що супроводжуються падінням рівня життя, зростанням безробіття, інфляції та іншими соціальними потрясіннями. Саме тому в 1980-х рр.. більшість приймаючих країн ввело заходи з обмеження або навіть припинення вербування робочої сили за кордоном. Імміграція триває майже виключно з метою возз’єднання сімей, що не тягне за собою зростання зайнятості на виробництві. Більшість західноєвропейських країн прийняло державні програми стимулювання репатріації офіційно зареєстрованих іноземців. І проте в деяких країнах – у Великобританії, у Франції й у ФРН наявність великої кількості іммігрантів іноді викликає масові акції протесту, доходять часом до збройних зіткнень і погромів. При поясненні їх причин потрібно брати до уваги і те, що в другій половині 1990-х рр.. близько 20 млн працездатних європейців не мали роботи, а рівень тривалого безробіття в Європейському союзі був значно вищим, ніж в США або Японії.

ПОДІЛИТИСЯ: