Європейський союз: уроки інтеграції

Європейський союз (ЄС) – найбільш яскравий приклад регіональної економічної інтеграції. Втім, цю інтеграцію називати економічної не зовсім точно, оскільки вона є одночасно і валютної, і політичної, і культурної. У основоположних документах ЄС чітко записано, що союз покликаний сприяти збалансованому та стійкому економічному і соціальному прогресу країн-членів, особливо шляхом створення простору без внутрішніх кордонів, що його мета полягає у проведенні спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки, розвитку співробітництва в області юстиції та внутрішніх справ. [5] Словом, мова йде про створення дійсно абсолютно нової Європи, Європи без кордонів. Відомо, що свого часу В. І. Ленін різко виступав проти ідеї Сполучених Штатів Європи. Схоже, однак, що в наші дні вона знайшла цілком зримі риси.
У своєму формуванні сучасний Європейський союз пройшов кілька етапів, які перш за все відображали його, так би мовити, розвиток вшир.

Формальною датою зародження ЄС можна вважати 1951, коли було засновано Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) у складі шести країн: Німеччини, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів та Люксембургу. В1957 р. ті ж шість держав уклали між собою ще дві угоди: про Європейський економічний (ЄЕС) і про Європейському співтоваристві з атомної енергії (Євратом). Перше розширення спільноти, яка в 1993 р. було перейменовано в Європейський союз, відбулося в 1973 р., коли до його складу увійшли Великобританія, Данія та Ірландія, друге – в 1981 р., коли в нього вступила Греція, третє – в 1986 г ., коли до всіх цих країн додалися Іспанія і Португалія, четверте – в 1995 р., коли до ЄС увійшли також Австрія, Швеція та Фінляндія. У результаті число країн – членів ЄС зросла до 15.

У 1990-х рр.., Особливо після розпаду світової соціалістичної системи, тяга європейських країн до вступу в Європейський союз ще більше зросла, що в першу чергу відноситься до країн Східної Європи. Після тривалих переговорів і узгоджень в травні 2004 р. повноправними членами цієї організації стали Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Литва, Естонія, а також Кіпр і Мальта. Отже, країн ЄС стало вже 25. А на початку 2007 р. до них приєдналися ще Румунія і Болгарія (рис. 1). У перспективі розширення складу ЄС, по всій видимості продовжиться. Вже в 2010 р. в нього може увійти Хорватія, а за нею настане черга Македонії, Албанії, Боснії і Герцеговини, Сербії, Чорногорії. Свою заявку на вступ до ЄС вже давно подала і Туреччина.

Одночасно з розвитком Європейського союзу вшир відбувалося і його розвиток углиб, яке пройшло приблизно ті ж етапи. На початковому етапі існування інтеграційного угруповання головне завдання полягала у створенні митного союзу і спільного ринку товарів, тому в побуті її зазвичай так і іменували Спільним ринком. До середини 1980-х рр.. це завдання було в основному виконана, причому Загальний ринок, який стали називати єдиним внутрішнім ринком (ЕВР), забезпечував вже вільне пересування не тільки товарів, а й послуг, капіталів, людей. Після цього в 1986 р. країнами-членами був підписаний Єдиний європейський акт і почалася підготовка до переходу від ЕВР до економічного, валютного і політичного союзу країн ЄС.
На цьому шляху досягнуті значні успіхи.

По-перше, фактично вже створено єдиний європейський економічний простір 29 країн. Якщо наприкінці 1990-х рр.. частка внутрішньорегіональної торгівлі в ЄС перевищувала 60%, то тепер вона ще вище.
По-друге, за Шенгенською угодою фактично створено і єдиний європейський безвізовий простір, в межах якого немає прикордонників, а для відвідування будь-якої з країн достатньо отримати тільки одну діючу всюди візу. Шенгенська угода діє з березня 1995 Спочатку до нього приєдналися десять країн – Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, ФРН, Австрія, Італія, Іспанія, Португалія і Греція, в березні 2001 р. ще п’ять держав Північної Європи – Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія та Ісландія, а на початку 2008 р. ще вісім країн Східної Європи та Мальта, на межах яких були країни контрольно-пропускних пунктів. Жителі інших країн, включаючи Росію, для в’їзду в ЄС повинні отримати візу.

По-третє, що особливо важливо, з 1 січня 1999 р. в країнах ЄС була введена єдина валютна система, що означала перехід до спільної валюти – євро. Правда, на першому етапі в зону євро увійшли тільки 12 з 15 країн ЄС (поза її залишилися Великобританія, Данія і Швеція), але і їх населення склало більше 300 млн осіб, перевищивши чисельність жителів США. Разом 12 країн сформували вже економічний і валютний союз (ЕВС), який в літературі часто іменують Євроленд або Єврозоною. Одночасно почав працювати і Єдиний центральний банк.

Після введення єдиної валюти євро її перекладної курс по відношенню до національних валют країн Єврозони був зафіксований адміністративним шляхом на незмінному рівні. Це означає, що бельгійські та люксембурзькі франки, німецька марка, іспанська песета, французький франк, ірландський фунт, італійська ліра, голландський гульден, австрійський шилінг, португальський ескудо і фінська марка стали перекладатися на євро за строго фіксованим курсом. А для країн, що не входять до Єврозони, було встановлено плаваючий курс, котирування якого по відношенню до долара й інших валют схильні щоденним змінам.

Так тривало до початку 2002 р., після чого готівкові нові купюри і монети євро повністю замінили національні валюти 12 країн. Пропорційно їх переказним курсом були змінені і всі ринкові ціни, заробітна плата, пенсії, податки, банківські рахунки та ін У 2008 р. число країн зони євро досягло 15. Одночасно в зону євро увійшли ще близько 25 країн і територій, в більшості своїй що входили в зону франка, наприклад шість заморських департаментів Франції і 14 колишніх її володінь в Африці. Нова валюта була прийнята також в Мікродержави Європи – Андоррі, Монако, Сан-Марино та Ватикані.

Можна додати, що у зв’язку з уже згадуваним приходом до влади в більшості країн ЄС соціалістичних і соціал-демократичних партій більше уваги стало приділятися не тільки фінансово-економічною, а й чисто гуманітарних проблем. Так, при ЄС діє Комітет з освіти, в завдання якого входить узгодження змісту і методів шкільної освіти. У Парижі працює спеціальний Європейський інститут освіти та соціальної політики. Існують також Центр педагогічних досліджень та інновацій, Європейський інститут досліджень університетської освіти, Європейський центр професійної освіти. З метою ліквідації мовного бар’єру здійснюються міжнародні програми «Лінгва» та «Еразмус». Першу з них почали реалізовувати ще в 1989 р. в 12 країнах. Вона спрямована на вивчення десяти державних мов: англійської, французької, німецької, італійської, іспанської, португальської, голландської, данського, грецького та ірландського. З 1987 р. втілюється в життя також програма «Еразмус», головна мета якої – розширення обміну студентами між країнами союзу.

До теперішнього часу вже цілком склалася і інституційна структура Європейського союзу, сформувався механізм його функціонування, що включає в себе як міжнаціональні, так і наднаціональні органи. До числа головних з них відносяться: 1) Європейський парламент (Європарламент) – головний орган ЄС, 626 депутатів якого обирають прямим загальним голосуванням строком на 5 років. Національні квоти в Європарламенті закріплені за країнами відповідно до чисельності їх населення. 2) Рада Європейського союзу (його не слід плутати з Радою Європи, згадуваним вище), який формується чиновниками з урядів держав – членів ЄС і теж має право законодавчої ініціативи. 3) Європейська комісія – головний виконавчий орган ЄС, який відповідає за виконання рішень, прийнятих Європарламентом і Радою Євросоюзу. 4) Європейський суд – вищий судовий орган ЄС.

Сесії Європарламенту відбуваються у Страсбурзі та Брюсселі. Засідання Ради Європейського союзу відбуваються в Брюсселі. Основні установи Єврокомісії також розміщені в Брюсселі, а Європейський суд базується в Люксембурзі. У 1980-х рр.. склалася і основна символіка ЄС: офіційним гімном його стала ода «До радості» з дев’ятої симфонії Бетховена, а прапором – синє полотнище з 15 золотими зірками. Але Європейська конституція, прийняття якої намічалося ще в 2003 р., не прийнята до цих пір.
Нині, як вже було зазначено, Європейський союз виступає в якості одного з провідних центрів світової економіки, надаючи великий вплив на все світове господарство. Його частка у світовому ВВП і промисловому виробництві перевищує 1/5, а у світовій торгівлі становить майже 2/5. В економічній літературі цей центр іноді порівнюють з двома іншими провідними центрами світового господарства – США та Японією. Виявляється, що ЄС випереджає два інших світових центру по багатьом провідним показниками – і за часткою у ВВП всіх країн ОЕСР, і за часткою в світовій торгівлі, і за валютними резервами. Країни ЄС займають важливі позиції не тільки у виробництві традиційної промислової продукції (верстати, автомобілі), але і в багатьох наукомістких галузях. Вони проводять єдину регіональну політику – і галузеву (особливо в аграрному секторі), і територіальну. У середньому в країнах ЄС частка третинного сектора в структурі ВВП становить 65%, а в деяких з них – і більше 70%. Це свідчить про постіндустріальної структурі їх економіки.

Проте всі ці досягнення не означають, що країни ЄС не стикаються з досить складними геополітичними та соціально-економічними проблемами. Деякі з цих проблем випливають з того, що за своєю економічною потужністю входять до ЄС держави розрізняються дуже сильно, адже це союз великих держав і малих країн (табл. 2). Неважко підрахувати, що обсяг ВВП десяти малих країн ЄС менше ВВП одній Німеччині. До того ж і в інтеграційні процеси вони вростають, що називається, «з різними швидкостями».

Євросоюз як інтеграційний регіон має тісні економічні зв’язки з іншими частинами світового господарства. Серед його партнерів – США, Японія, Китай, країни Латинської Америки, Африки, інших регіонів. Економічними угодами різного роду країни ЄС пов’язані з 60 іншими державами. До цього потрібно додати, що відповідно до Ломейской конвенцією (укладеної в столиці Того р. Ломе) до складу ЄС вже давно були включені в якості асоційованих членів 69 країн Африки, Карибського басейну і Тихого океану (країни АКТ). Оскільки дія згаданої конвенції завершилося в 1999 р., замість неї було укладено нову багатосторонню угоду.

ПОДІЛИТИСЯ: