Водні проблеми Канади

Канада – одна з найбагатших водними ресурсами країн світу (займаючи 7 °% площі суші, вона володіє 20% загального обсягу прісної води на нашій планеті). Самі по собі ці показники вже досить вражаючі. Ще більш вражаючі – з урахуванням не настільки значної чисельності населення країни – питомі показники. Так, за середньої забезпеченості ресурсами повного річкового стоку з розрахунку на душу населення (100 тис. м3 на рік) Канада в усьому світі небагато поступається лише декільком країнам світу. Водоспоживання всіх галузей господарства країни перевищує 40 км3 на рік, а в розрахунку на одного жителя – 4650 л / добу; це дуже високий показник.

Однак на такому вельми сприятливому загальному тлі досить виразно проявляються і деякі проблеми водного господарства, що мають насамперед природну основу. Кнім відносяться різкі сезонні коливання стоку, оскільки більше 1/3 всіх опадів в Канаді випадає у вигляді снігу і досягає річок лише через кілька місяців. У ще більшій мірі до них відноситься географічне невідповідність між природним розподілом річкового стоку і його споживанням. Справді, в Канаді (в цьому відношенні вона нагадує Росію) основна частина-більш 60% – річкового стоку має вихід на північ, тоді як майже все населення країни зосереджено у вузькій південній смузі.

Ось чому міжбасейновим перекидання частини річкового стоку вже давно отримала в Канаді дуже широкий розвиток. За обсягом щорічно перекидають стоку (140 км3) ця країна займає перше місце у світі, перевершуючи країни СНД майже в три рази. Ще на початку 1980-х рр.. в південних провінціях країни налічувалося 60 функціонуючих і споруджуваних споруд для перекидання стоку. За загальним обсягом середньорічного перекидати стоку перше місце займала провінція Квебек, друге – Манітоба, третє – Ньюфаундленд, четверте – Онтаріо, п’яте – Британська Колумбія. П’ятнадцять найбільш великих реалізованих і здійснюваних проектів перекидання показані на малюнку 217.

Дуже характерно, що всі вони пов’язані з гідроенергетичним використанням річкового стоку. Хоча частка ГЕС в загальному виробленні електроенергії в Канаді зменшилася з 95% на початку 1950-х до 62% в середині 1990-х рр.., За розмірами вироблення електроенергії на гідростанціях Канада продовжує займати перше місце в світі. При цьому поряд з великою кількістю дрібних ГЕС для неї надзвичайно характерна концентрація вироблення електроенергії на великих і найбільших ГЕС, нерідко утворюють каскади. Саме зі створенням таких потужних гідроенергетичних комплексів пов’язане здійснення міжбасейновим перекидань стоку. Досить сказати, що для постачання тільки трьох найбільших з них щорічно перекидається 90 км3 річкового стоку. Це комплекси Черчилл на півночі провінції Манітоба, Черчилл-Фолс (5,2 млн кВт) в материковій частині провінції Ньюфаундленд і Джеймс-Бей в провінції Квебек, де в басейні р.. Ла-Гранд вже працює перша черга каскаду ГЕС (10,3 млн кВт), споруджується друга черга (5 млн кВт) і проектується третя (3,8 млн кВт).

Перекидання стоку для цілей іригації донедавна була вкрай незначною. Але серед проектів, нині здійснюваних в провінціях Альберта, Саскачеван і Манітоба, роль її помітно зросте.

Говорячи про перекидання стоку в Канаді, не можна не згадати і про свого роду суперпроект, який був розроблений ще в 1963 р. фірмою «Ральф М. Парсон» під назвою «Північноамериканський водний і енергетичний альянс» (або проект НАВАПА). НАВАПА – багатоцільовий проект, що передбачав зрошення 23 млн га сільськогосподарських земель, виробництво великої кількості електроенергії, поліпшення умов судноплавства. Ідея його полягала в тому, щоб частина стоку багатоводних річок Західної Канади і Аляски (Юкон, Фрейзер, Колорадо та ін) в обсязі 175 км3 за допомогою складної системи водосховищ, каналів, тунелів, насосних станцій перекинути на південь для забезпечення потреб 7 провінцій Канади , 33 штатів США і навіть 3 штатів Мексики. Передбачалося, що загальна довжина траси перевищить 15 тис. км і на ній будуть діяти 210 головних гребель з 145 ГЕС, 20 насосних станцій, 17 судноплавних і 112 зрошувальних каналів. Одне найбільше акумулює водосховище намічалося створити в басейні р.. Тана на Алясці, інше – в Скелястих горах на території Британської Колумбії. Загальна вартість проекту оцінювалася в 100-120 млрд дол, а час його здійснення – в 20-30 років.

Однак цей грандіозний проект так і не був здійснений. Позначилося деякий протидія самої Канади, якої в ньому відводилося лише 20% перекидати стоку і 15% приросту зрошуваних земель. Та й федеральний уряд США з 1976 р. не фінансує жодного нового проекту, пов’язаного з перекиданням річкового стоку.
До комплексу водних проблем Канади відноситься і поліпшення судноплавних умов внутрішніх водних шляхів. Головне досягнення в цій галузі – створення глибоководного шляху по р.. Св. Лаврентія.

До здійснення цього спільного канадсько-американського проекту морські судна могли підніматися вгору по р.. Св. Лаврентія тільки до Монреаля, який служив кінцевим пунктом морського і початковим пунктом річкового судноплавства. Однак і відрізок річки між Монреалем і оз. Онтаріо створював чималі труднощі для судноплавства, головним чином через численні порогів. Пороги, стремнини і мілини були й на протоках між озерами Онтаріо і Ері, Ері і Гурон, Гурон (Мічиган) і Верхнє.
Перші канали в обхід стремнина були побудовані ще наприкінці XVIII в. в районі міста Су-Сент-Марі, розташованого і на канадському, і на американському берегах протоки, що з’єднує озера Гурон і Верхнє. У 1932 р. був складений комплексний проект реконструкції водного шляху по р.. Св. Лаврентія і Великих озер. Але здійсненню його тоді завадили могутні залізничні компанії, постарайтеся уникнути конкуренції водного транспорту. Такий проект був здійснений тільки в 1954-1959 рр..
Відповідно до нього на р. Св. Лаврентія, між Квебеком і оз. Онтаріо, була споруджена система шлюзів, яка забезпечила гарантовані глибини в 8,25 м і, отже, зробила цей відрізок доступним для морських суден тоннажем в 22,5 тис. т. Друга система шлюзів була побудована на р. Детройт між озерами Онтаріо і Ері. Ще один шлюз спорудили на р. Сент-Меріс, що з’єднує озера Гурон і Мічіган з оз. Верхнє (рис. 218). Так була подолана різниця в рівнях між Монреалем і оз. Верхнє, складова 183 м.
Весь глибоководний шлях від гирла р.. Св. Лаврентія до найбільшого на Великих озерах американського порту Дулут має протяжність 3770 км. По цьому шляху щорічно перевозять понад 200 млн т вантажів – залізної руди, вугілля, зерна, будматеріалів. Майже всі порти, розташовані на цьому шляху, – озерні.

Власне річкових портів тільки два – Квебек і Монреаль. Додамо, що глибоководний шлях по р.. Св. Лаврентія має один великий недолік: він відкритий для судноплавства тільки у весняно-літньо-осінній сезон, а з грудня по квітень ця річка замерзає.

ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Озеро Ріца