Урбанізація в Китаї

Протягом усієї своєї історії Китай залишався типовою сільській країною. Незважаючи на те що ще в середні століття великими містами стали Пекін, Нанкін, Ханчжоу, Сучжоу, Учан, Гуанчжоу і деякі інші, а в кінці XIX ст. Шанхай став одним з перших трьох міст-мільйонерів Азії, переважна більшість населення країни було сільським. І в 1949 р., коли утворилася КНР, в її містах проживало лише 10% населення. Це означає, що рівень урбанізації в Китаї був дуже низьким.

У роки народної влади, з початком індустріалізації країни, процес урбанізації прискорився. Загалом у ньому знайшли відображення всі основні риси світового урбанізаційних процесів, але проте кожна з них придбала чисто китайську специфіку.
Перш за все це відноситься до темпах і рівням урбанізації. Як і в багатьох інших країнах, що розвиваються, темпи урбанізації в Китаї були високими, і вона досягла того рівня, який прийнято називати «міським вибухом». В результаті за перші 40 років існування КНР (1949-1989) цей рівень значно зріс (табл. 36).

Таблиця 36 показує, що за чотири десятиліття рівень урбанізації в країні піднявся в п’ять разів, перевищивши 50%. За загальної чисельності городян Китай вийшов на перше місце в світі, набагато перевершивши Індію, США та інші країни. Потім, в 1990-х рр.., Урбанізація зробила нові успіхи.

Однак такі мажорні висновки потребують принаймні в трьох коментарях, що відображають згадану китайську специфіку.
По-перше, вона стосується причин зростання міста. Відомо, що в принципі подібних причин може бути три: а) природний приріст населення в самих містах; б) міграції населення з сільської місцевості в міста; в) адміністративне розширення території міст і збільшення їх числа. Всі ці три причини сприяли зростанню міського населення в Китаї, однак пропорція між ними склалася досить незвичайна: 25% зростання забезпечував природний приріст, 20 – внутрішні міграції населення і 55% – адміністративні перетворення.

Справа в тому, що в другій половині XX в. саме поняття “місто” в Китаї змінювалося неодноразово. Спочатку міська «квота» тут була чи не найвищою у світі, оскільки містом вважався населений пункт з чисельністю жителів понад 100 тис. чоловік (!) І лише в окремих випадках – з меншим населенням. Однак розпочата в 1984 р. адміністративна реформа круто змінила колишній підхід. За рішенням Державної ради КНР містом стали вважати центр промисловості, торгівлі або ремесла з населенням понад 3000 осіб, що знаходиться під безпосереднім управлінням повітової адміністрації, в якому 85% жителів зайняті поза сільського господарства. Ясно, що така міра не могла не привести до стрибкоподібного зростання чисельності городян.

Але і це ще не все. Одночасно було вироблено адміністративне розширення території міст, в населення яких включили жителів не тільки ближніх і дальніх передмість, але і обширних сільських територій. За задумом реформаторів створення таких «сільських міст» мало сприяти згладжування відмінностей між містом і селом, поширенню міського способу життя на сільську місцевість, зменшення відтоку жителів з села в місто, а також кращому забезпеченню міст продовольством. В результаті розширення територій великих міст в їх межах опинилися сотні тисяч і навіть мільйони людей, зайнятих у сільському господарстві (наприклад, в Пекіні і Тяньцзіні – по 1,2 млн, в Ченду – 1 млн, в Гуанчжоу – 700 тис.). Можна погодитися з С. Н. Раковським, який назвав подібну ситуацію «полуурбанізаціей».

Особливо разючий щодо цього приклад Чунцина, який в 1997 р. став четвертим в країні містом центрального підпорядкування. При цьому йому виділили з території величезної за чисельністю жителів провінції Сичуань площа в 82 тис. км2, що приблизно дорівнює території Австрії чи Чехії! А чисельність жителів у його нових межах склала 31 млн чоловік, тобто відповідно в 3,6 і 3 рази більше, ніж у цих країнах! Цікаво, що з 30 млн в самому Чунціні (з передмістями) живуть 7,5 млн осіб, тоді як інша частина припадає на інші міста і сільську місцевість. Ось і виходить, що адміністративний місто Чунцин нині дає більше сільськогосподарської продукції, ніж багато європейських країн. Це і є один з китайських парадоксів.

Усе пояснює, чому китайські показники рівня урбанізації, наведені в таблиці 36, дуже сильно відрізняються від офіційних даних ООН. Згідно з останніми, частка городян у Китаї в 2005 р. склала 43% всього населення, що нижче середньосвітового рівня і приблизно дорівнює рівню для групи країн, що розвиваються. За тими ж даними, загальна чисельність городян у Китаї зростала таким чином: у 1985 р. – 251 млн, в 1990 р. – 302 млн і в 2000 р. – більше 400 млн і в 2005 р. – 560 млн чоловік. Не доводиться дивуватися і тому, що ООН не вважає Чунцин з його 30-мільйонним населенням найбільшим містом світу.

По-друге, специфіка Китаю знаходить відображення в нерівномірності самого процесу Урбанізації. Наочне уявлення про нього дає та ж таблиця 36. З її даних випливає, що в 1949-1960 рр.., Тобто в початковий період індустріалізації, спостерігалося поступальний розвиток урбанізаційних процесів, пов’язаних насамперед з великим промисловим будівництвом у містах і переміщенням в них робочої сили з сільських районів. Потім, в 1961-1963 рр.., Настало не лише відносне, але навіть абсолютне зменшення міського населення, що пояснюється розвалом економіки в попередній період «великого стрибка», коли, як уже зазначалося, і загальна чисельність населення країни також скоротилася. Далі, протягом другої половини 1960-х і 1970-х рр.., Рівень урбанізації не змінювався, та й абсолютне зростання міського населення був порівняно невеликий (від 1 млн до 4 млн на рік). Це саме той період, коли були прийняті адміністративні заходи, що забороняли переселення в міста і, більше того, 16 млн чоловік були виселені «на перевиховання» в сільську місцевість. На початку 1980-х рр.. така стабілізація змінилася невеликим підйомом.

Але особливо звертає на себе увагу друга половина 1980-х рр.., Коли в Китаї почався справжній «міський вибух». Справді, всього за кілька років частка міського населення зросла вдвічі, а абсолютна чисельність городян збільшилася в 2,5 рази, причому середньорічний їх приріст склав 50-60 млн, а в 1984 р. досяг навіть 90 млн осіб! Неважко здогадатися, що такий стрибок пояснюється адміністративною реформою, проведеною в цьому році. І тільки в 1990-х рр.. і на початку XXI в., коли в економіці Китаю відбувався великий підйом, динаміка процесу урбанізації теж стала стабільною і стійкою. Загальне число міст зросла до 600.

ПОДІЛИТИСЯ: