Трудові міграції в країнах Перської затоки

За останні десятиліття в країнах Перської затоки склався великий осередок масової трудової імміграції. У 1975 р. таких іммігрантів тут налічувалося 2 млн, у 1990 р. – 6,7 млн??, а в 2000 р. – 10 млн (без членів сімей, домашньої прислуги і нелегальних іммігрантів). У 2005 р. частка іноземців у всьому населенні цих країн коливалася від 25% у Саудівській Аравії до 75% в ОАЕ і 80% в Катарі.
Причини виникнення такого великого вогнища імміграції цілком з’ясовні.

З одного боку, вони пов’язані з тим, що корінне арабське населення країн Перської затоки зазвичай має недостатній рівень освіти, і це позбавляє його можливості займатися роботою, що вимагає високої кваліфікації (інженери, архітектори, лікарі і т. д.). Ось чому в таких професіях місцеві араби складають зазвичай не більше 15-20%, а інші робочі місця займають трудові мігранти. Цікаво, що при цьому частка арабів, зайнятих на різного роду адміністративних посадах – як у державному, так і в приватному секторах – або на більш прибутковій роботі (водії таксі), значно вище. В результаті можна стверджувати, що саме іноземні робітники не тільки облаштували і обслуговують більшість нафтопромислів цих країн, вони беруть участь також в будівництві міст, портів, аеропортів, автомобільних доріг, зрошувальних систем, трубопроводів. Можна сказати, що саме їх руками тут створені основні матеріальні цінності.

Як яскравий приклад такого роду можна привести «небоскребний бум», який охопив країни Затоки, особливо в 1990-і рр.. До кінця цього десятиліття в Саудівській Аравії, ОАЕ, Катарі (а також Омані) було споруджено близько 500 хмарочосів, в тому числі в ОАЕ – 240. На ці цілі нафтові шейхи витратили вже понад 50 млрд дол Тим самим вони намагаються затвердити сучасний модернізований образ житті своїх країн. Однак потрібно враховувати і дорожнечу землі, недолік твердих грунтів, не зайнятих пісками. У більшості своїй ці хмарочоси належать приватним компаніям, але найвищий з них (355 м) – державної авіакомпанії ОАЕ.
З іншого боку, зацікавленість іноземних робітників у таких трудових міграціях пояснюється пошуком більшого заробітку: незважаючи на не дуже високий рівень зарплати, вона може опинитися тут в п’ять-шість разів більшою, ніж на батьківщині мігрантів. Не дивно, що їхні щорічні грошові перекази на батьківщину оцінюються багатьма мільярдами доларів. Наприклад, у середині 1980-х рр.. грошові перекази єгипетських робітників тільки з Іраку і Кувейту становили відповідно в середньому 3 млрд і 1 млрд дол на рік. А для Йорданії та Ємену такі перекази давно вже стали головним джерелом надходження іноземної валюти.
Не можна не звернути увагу і на те, що переважна більшість робітників-іммігрантів в правовому відношенні піддається в країнах Перської затоки значною дискримінації. Так, вони позбавлені можливості організовувати профспілки, проводити страйки, подавати колективні скарги. Вони не мають права залишати країну без дозволу своїх роботодавців. Привозити з собою сім’ї дозволяється переважно фахівцям найбільш високої кваліфікації. А трудитися іммігранти повинні по 12 годин на день при семиденної робочому тижні. Робочий день жінок, найнятих в якості домашньої прислуги, зазвичай взагалі не нормований. До того ж робітники-мігранти з неарабських країн, які не знають арабської мови, зазвичай розміщуються в спеціальних поселеннях, що нагадують трудові колонії.

Говорячи про причини виникнення вогнища трудової міграції в країнах Перської затоки, не можна, звичайно, не згадати і про такий найважливішою основі залучення мігрантів, як наявність тут сотень мільярдів нафтодоларів, необхідних для оплати праці прийшлих робітників.

У своєму розвитку імміграція до країн Перської затоки пройшла кілька етапів. При цьому для кожного з них характерні і своя структура, і своя географія міграцій.
Перший етап охоплює 1945-1973 рр.. На цьому етапі робоча сила надходила до країн Перської затоки в основному з інших арабських держав-Єгипту, Ємену, Оману, Йорданії / Палестини. Частка прийшлих арабських робітників у більшості країн тоді перевищувала 80%.

Другий етап був набагато коротше, він обмежився 1974-1975 рр.. Справа тут в тому, що світова енергетична криза 1973 р. привів до стрибкоподібного зростання цін на нафту і, відповідно, викликав новий приплив інвестицій в нафтову промисловість, будівництво та сферу послуг країн Перської затоки. Тільки за два роки чисельність іноземних робітників у цих державах збільшилася в два рази. Як і раніше 80% з них становили вихідці з інших арабських країн – Ємену, Єгипту, Йорданії / Палестини, Лівану, Сирії, Судану. Решта робітників-мігранти прибували з неарабських держав Азії разом з декількома тисячами європейців і американців.

Третій етап охопив 1976-1979 рр.. Для нього було характерне нове загальне збільшення трудової імміграції. При цьому, наприклад, кількість прибулих єгиптян виросло в три рази. Однак арабські країни вже не могли забезпечити зростаючу потребу нафтовидобувних держав в робочій силі. Тому в’їзд в ці держави пакистанців збільшився у шість разів, індусів – більш ніж у три рази. Почали прибувати мігранти та з Південно-Східної Азії (рис. 83).

Протягом четвертого етапу (1980-1990 рр..) Приплив трудових мігрантів продовжував досить швидко зростати, незважаючи на те, що уряди країн Перської затоки стали більшою мірою втручатися в процес набору робочої сили, іноді обмежуючи його. Структура зайнятості в цей період дещо змінилася завдяки збільшенню частки сфери послуг. Продовжувала змінюватися і географія імміграції: при збереженні великого припливу трудових мігрантів з Індії та Пакистану ще більш виріс їх приплив з країн Південно-Східної Азії – Індонезії, Таїланду, Філіппін (рис. 83).

П’ятий етап – час війни в Перській затоці, викликаної агресією Іраку проти Кувейту (1990-1991 рр..). Для багатьох робітників-іммігрантів ця війна мала воістину катастрофічні наслідки: уже до кінця 1990 р. близько 2 млн осіб покинули Кувейт та Ірак і ще більша кількість виїхало на початку 1991 р. У Кувейті особливо постраждали арабські робітники з країн, уряди яких у цьому конфлікті зайняли сторону Іраку – йорданці / палестинці, єменці, суданці. Майже всі єменські робітники змушені були покинути і Саудівську Аравію. У зв’язку з цим частка робітників з неарабських країн Азії ще більше зросла.

ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Чисельність населення