Технопарки і технополіси Західної Європи

Західна Європа – один з головних у світі регіонів розвитку науки та наукових досліджень. Чисельність науковців та інженерів тут перевищує 850 тис. чоловік (аналогічний показник для країн Центрально-Східної Європи – 300 тис.). Проте протягом тривалого часу вона помітно відставала від США і Японії, насамперед з розвитку НДДКР у сфері новітніх техніки і технологій. Так, витрати на НДДКР з розрахунку на одного жителя в країнах ЄС становили в середньому 200 дол, тоді як в Японії вони досягали 470, а в США – майже 600 дол Але проте технологічний розрив між Західною Європою і двома іншими головними регіонами західного світу має тенденцію до скорочення. Особливо це проявилося з посиленням західноєвропейських інтеграційних процесів. Одночасно зросли і витрати на НДДКР, які найбільш великі в країнах «великої четвірки» – Німеччини, Франції, Великобританії та Італії. За ними слідують Швеція, Нідерланди, Швейцарія, Іспанія, а далі – Бельгія, Австрія, Фінляндія, Данія, Норвегія.

При цьому структура бюджетів НДДКР у різних країнах неоднакова. У більшості з них на першому місці стоять спільні університетські фонди, але у Великобританії і у Франції – оборона, а в Ірландії, наприклад, – сільське господарство. В цілому ж по Євросоюзу в таких бюджетах переважають витрати на оборону, загальні університетські фонди, витрати на виробництво і технології, енергетику.
Самі форми територіальної організації науки в Західній Європі дуже різноманітні. Серед них є порівняно невеликі «інкубатори», які надають сприяння новим фірмам, пов’язаним з наукомісткими технологіями. Є різні види технопарків – наукові, технологічні, виробничі та ін Є більші технополіси («Технопол») з широким профілем. У другій половині 1990-х рр.. загальне число різного роду наукових парків в Західній Європі вже перевищила 300. А географи особливо відзначають, що в окремих випадках вони утворюють цілі науково-технологічні ареали, або агломерації, причому різної просторової форми.

Поступово в Західній Європі, слідом за США, стала складатися і своя географія науки. Вчені Інституту географії РАН виділили три основні стадії розвитку НДДКР і їх розміщення, які можна простежити і на прикладі Західної Європи.
На першій стадії наукові інститути та лабораторії створювалися переважно при університетах та інших центрах освіти і науки. Відповідно вони тяжіли або до невеликим університетських містах (Кембридж у Великобританії, Хайдельберг в Німеччині, Лейден в Нідерландах), або до столичним та іншим великим агломерациям (Париж, Ліон у Франції, Лондон, Едінбург у Великобританії, Берлін, Гамбург, Мюнхен у Німеччині, Рим, Мілан, Турин в Італії).

На другій стадії, яка характеризується посиленням прикладних розробок, науково-технічні центри стали виникати і в старопромислових районах – наприклад, в Рурської області (Німеччина), в Мідленді, Ланкаширі, Йоркширі (Великобританія).
На третій стадії, відповідної сучасному етапу НТР, почав відбуватися помітний територіальний відрив центрів науки від центрів освіти та промисловості. Ці центри, що виникають як в староосвоенних районах, так і в районах порівняно нового освоєння, стали об’єктами тяжіння населення і новітніх виробництв, набуваючи тим самим самостійну роль у формуванні територіальної структури господарства відповідних країн. Як показали дослідження, головними чинниками формування таких технопарків та технополісів треба вважати: наявність хорошої транспортної та інформаційної інфраструктури, кваліфікованих науково-технічних кадрів, розвиненою фінансово-підприємницької системи, сприятливої ??екологічної обстановки. Всі ці фактори в свою чергу сприяють забезпеченню високої якості життя, формуванню особливо привабливого загального іміджу наукового парку або ареалу. У результаті в Західній Європі вже склалася досить густа мережа центрів розміщення наукових парків і технополісів (рис. 45). Найбільше їх знову-таки в країнах «великої четвірки» – Німеччини, Франції, Великобританії, Італії. За ними слідують країни Бенілюксу, Іспанія, далі – інші держави.
Розглянемо тепер більш детально технопарки і технополіси деяких з цих країн.

Під ФРАНЦІЇ, як і в більшості інших країн Західної Європи, основними центрами розвитку науки служать університети. Однак на відміну від Великобританії, ФРН чи Швеції, де поширені невеликі університетські міста, у Франції немає міста з населенням понад 100 тис. жителів (за винятком Дюнкерка або Німа), де б був відсутній університет, а всього університетів в цій країні 75.

Довгий час Париж з його знаменитим, заснованим ще в XIII в. університетом (Сорбонна) і іншої унікальної інтелектуальної інфраструктурою концентрував переважну частину всіх національних досліджень у сфері науки і техніки. Роль Парижа, як провідного наукового центру, стала ще більш значущою після створення в районі його нових міст-супутників Іврі і Сен-Кантен-ан-Івелін крупного технополісу, часто іменованого містом науки Іль-де-Франс. Тут розташовані 9 наукових і технологічних парків. Але потім з ним стали конкурувати і інші великі міста. Це насамперед Ліон, в районі якого знаходиться найбільша за межами Великого Парижа концентрація університетів (їх вісім), науково-дослідних лабораторій та інститутів. Тут ще в 1970-х рр.. почалося створення великого технополісу, орієнтованого на розробку і виробництво за новітньою технологією електронних, фармацевтичних та інших виробів підвищеного попиту. Це також Тулуза – великий центр наукоємних галузей промисловості (насамперед аерокосмічної) і вищої освіти (70 тис. студентів), що послужили ядром формування ще одного великого наукового парку. Науково-технологічний комплекс був створений і в районі промислового та університетського центру, такого як Гренобль.

ПОДІЛИТИСЯ: