Степовий район Канади

При економічному районуванні Канади зазвичай виділяють п’ять районів: Центральний, Атлантичний, Степовий, Тихоокеанський і Північний. Провідну роль в економічному житті країни завжди грав і продовжує грати Центральний район у складі провінцій Онтаріо і Квебек. Степовий, Тихоокеанський і Північний райони протягом всієї історії Канади стосовно «метрополії» – Центральному району – виконували функції свого роду внутрішніх колоній, аграрно-сировинних придатків. Проте починаючи з 1970-х рр.. співвідношення між «центром» і «периферією» почало поступово змінюватися, що можна показати на прикладі Степового району.

У Степовий район входять три провінції Канади – Манітоба, Саскачеван та Альберта. Разом вони займають близько 2 млн км2, або 1/5 території країни. Тут проживає 1/6 всього її населення, причому ця частка має тенденцію до зростання, так як приплив жителів у Степовий район весь час збільшується. Це пов’язано насамперед з розвитком гірничодобувної промисловості, яке вже призвело до перетворення Степового району в головний гірничодобувний район країни. У степових провінціях зростає і обробна промисловість. Загалом тут виробляється вже 1/5 всієї промислової продукції Канади. Якщо мати на увазі також досить швидкий розвиток й інших галузей матеріальної і нематеріальної сфер, можна, мабуть, стверджувати, що Степовий район поступово перетворюється в друге економічне ядро ??країни.

Однак не можна забувати і про те, що «обличчя» Степового району багато в чому визначається і його сільським господарством, яке забезпечує близько 2/3 всієї сільськогосподарської продукції Канади. Досить сильний розвиток в районі отримало тваринництво: саме тут починається та величезна по території «коров’яча країна», яка простягається на південь через багато штатів США – до самого Техасу. І все ж спеціалізацію степових провінцій в сільському господарстві завжди визначало і продовжує визначати виробництво зерна. Простежити виникнення саме такої спеціалізації можна за допомогою невеликого історико-географічного огляду.

На ранньому етапі колонізації Степового району, та й усього Канадського Заходу, що тягнеться від Гудзонової затоки до Скелястих гір, головною рушійною силою освоєння нових територій була так звана хутрова лихоманка. У 1670 р. в Англії була створена знаменита Компанія Гудзонової затоки, довгий час монопольно володіла хутровими багатствами Канадського Заходу. У XVIII в. саме торгівля хутром в першу чергу визначала становище Канади на світовому ринку. Що ж до сільськогосподарського освоєння району, то воно навіть зменшилася, оскільки жили на Канадському Заході численні індіанські племена подекуди були змушені перейти від землеробства до заготівлі хутра.

Перша сільськогосподарська колонія переселенців-шотландців виникла в Степовому районі лише на початку XIX в. Але його широка сільськогосподарська колонізація почалася лише в останній чверті того сторіччя. У найбільшій мірі вона була пов’язана з почався тоді інтенсивним залізничним будівництвом і особливо з проведенням першої трансканадской магістралі в 1885 р. За нею в Степовий район хлинув потік переселенців з Європи, швидко докотилася до Скелястих гір. Бурхливий освоєння і заселення величезного краю призвело до утворення у складі федерації спочатку провінції Манітоба (1870), а потім провінцій Саскачеван та Альберта (1905). Одночасно визначився і головний господарський профіль колонизуемого Степового району, який найточніше характеризує словосполучення «пшенична економіка». Широко застосовується і термін «пшеничне лихоманка», як би особливо підкреслює темпи цього процесу. Можна стверджувати, що її виникнення визначили дві групи чинників: природні та економічні.
Дійсно, південь Степового району володіє виключно сприятливими природними передумовами для розвитку зернового господарства. Тут досить широкою смугою простягаються канадські степу (прерії), що продовжуються на південь на Центральних і Великих рівнинах США. Теплий, хоча і дещо посушливий, клімат, родючі грунти, загальна рівнинність території – все це не могло не сприяти її швидкому освоєнню, не кажучи вже про те, що європейські переселенці – особливо з України – виявили тут воістину «рідні» ландшафти.

Серед сприятливих економічних передумов формування «пшеничного економіки» відзначимо такі, як близькість до основних споживачів – Центральному району Канади і прилеглим районам США, можливості виходу на світовий ринок через тихоокеанський Ванкувер і систему Великих озер. Треба враховувати також і сприятливу кон’юнктуру: підвищення попиту на канадську пшеницю в Європі в 90-х рр.. XIX в.

У результаті протягом порівняно короткого часу степові провінції Канади перетворилися на основний сільськогосподарський район країни. Перед Першою світовою війною на головну культуру – пшеницю доводилося вже 60% всієї посівної площі цих провінцій. За розмірами експорту пшениці Канада в цей період поступалася вже тільки Росії, а в роки війни стала найбільшим у світі її експортером, що забезпечував близько 1/2 її світового вивезення. З тих пір минуло майже століття, за час якого вигляд Канади сильно змінився. Однак спеціалізація Степового району на виробництві зерна повністю збереглася. Саме завдяки цьому району сучасна Канада з виробництва зерна (більше 50 млн т на рік) займає одне з перших, а з виробництва його з розрахунку на душу населення (1650 кг) – перше місце у світі. По експорту зерна вона поступається тільки США.

Все це в першу чергу відноситься до пшениці, яка як і раніше займає половину всіх посівів зернових культур.
Як і в північному пшеничному поясі США, тут вирощують тільки яру пшеницю, яку сіють ранньою весною, а збирають восени. Ця пшениця відрізняється дуже високою якістю і містить не менше 13,5% білка. Еталоном якості на світовому пшеничному ринку вважається тверда пшениця сорту «Манітоба-1». На експорт йде до 4/5 збору цієї культури в Степовому районі. У Японії вона направляється головним чином через порт Ванкувер, а в зарубіжну Європу і країни СНД-через порти на Великих озерах.
З трьох степових провінцій Канади першою була освоєна сама східна – Манітобі а, з якої, власне, і почалася «пшенична лихоманка». З тих часів тут багато не тільки англоканадцев, але і німців, українців, вихідців з інших європейських країн. Тут і понині живе 1/5 всіх українців Канади, в тому числі в столиці провінції Вінніпезі – 60 тис. Не випадково перед будівлею парламенту провінції поряд з пам’ятником королеві Єлизаветі височить статуя Тараса Шевченка. Однак у наші дні Манітоба, де швидко розвивається промисловість, дає вже тільки 1/10 загальної сільськогосподарської продукції країни.

Друга з степових провінцій Канади – Саскачеван, землі якої були також освоєні ще під час «пшеничного лихоманки», на рубежі XIX і XX ст. З часу європейської колонізації того періоду національний склад її населення також відрізняється дуже великою строкатістю: тут живуть і англоканадці, і німці, і українці, і франкоканадці, і скандинави. Незважаючи на розвиток нафтової, уранової, калійної та інших галузей промисловості, сільське господарство продовжує залишатися провідною галуззю економіки провінції Саскачеван, на яку припадає понад 2/5 всіх сільськогосподарських земель Канади і більше 1/5 всієї сільськогосподарської продукції країни. Саме ця провінція в наші дні виробляє 2/3 всієї канадської пшениці, ось чому її нерідко називають хлібним кошиком Канади. На гербі Саскачевану можна побачити три снопа пшениці.

Основу економіки третій степової провінції Канади – Альберти раніше також становило сільське господарство. Тепер його місце зайняла гірничодобувна – і в першу чергу нафтова промисловість. Але і сільське господарство зберігає ще чимале значення. Воно має більш широкий профіль: вирощування як зернових (пшениця, ячмінь), так і технічних (цукровий буряк) культур, розведення великої рогатої худоби. Але все ж Альберта дає 1/5 загальканадських збору пшениці.

Незважаючи на деякі відмінності, загалом вигляд сільськогосподарських районів степових провінцій досить схожий. Сіл тут немає, а по безкрайніх просторах розораних прерій розкидані тільки окремі ферми. То там, то тут можуть зустрітися і невеликі містечка з елеваторами, куди фермери відвозять на продаж свою продукцію. Деякі з них на зиму теж переселяються в ці містечка, де діти вчаться в школах. Механізація сільськогосподарських робіт тут дуже висока. У деяких районах пшениця грає роль свого роду монокультури, посіви якої чергуються з парами. Словом, багато чого тут нагадує сусідній пшеничний пояс США.
Головним шляхом, що зв’язує Степовий район з більш західними і більше східними провінціями, служить Трансканадская автомобільна магістраль (ТАМ) довжиною 8000 км, яку з повним підставою зазвичай називають головною вулицею Канади.

ПОДІЛИТИСЯ: