США в міжвоєнний період

Бурхливий міжвоєнний період відкрився серією серйозних поразок правлячої Демократичної партії. Перш за все, не дивлячись на всі старання, їй не вдалося домогтися ратифікації Версальського мирного договору. Завершення війни дозволило республіканцям поставити питання про демонтаж тієї розгалуженої структури федеральних органів, яка була створена для регулювання соціально-економічних відносин. Повністю вона мала право на існування тільки в надзвичайній ситуації. Тепер же настав час повертатися до нормального порядку речей. Це гасло – «Назад до нормальних часів», що став центральним у передвиборній кампанії республіканців в 1920 році, – приніс їм перемогу і дозволив повернути контроль над Білим домом і Конгресом. Він мав полягати у проведенні політики, заснованої на принципах невтручання держави в економіку, створення умов найбільшого сприяння для великого бізнесу. У зовнішній політиці республіканці ратували за повернення до ізоляціоністським постулатам, а також за відмову від зобов’язань, які могли б обмежити «свободу рук» в міжнародних справах.

Республіканці залишалися при владі протягом усіх 1920-х років. В американській історіографії це десятиліття традиційно називають періодом «просперіті» (процвітання). Дійсно, в ці роки США переживали бурхливий економічний підйом. Його результати були вражаючими. До кінця десятиліття частка США у світовому промисловому виробництві становила 48%. Їх лідерство в системі світового господарства була незаперечною. Однак безперечний прогрес США аж ніяк не означав, що у американської економіки не було вразливих сторін. Процвітання практично не торкнулося аграрний сектор, платоспроможний попит населення як і раніше відставав від зростання виробництва, що потенційно створювало основу для виникнення чергової кризи перевиробництва. Нарешті, серйозною слабкістю тієї економічної моделі, яка склалася в США в 1920-і роки, була розрослася і практично неконтрольована сфера фінансових спекуляцій.

Однак тоді політичні лідери не звертали уваги на ці загрози. Їм здавалося, що можливості американської економіки безмежні і її поступальний розвиток триватиме і далі. Тим більш несподівано і важче виявилися наслідки краху Нью-Йоркської фондової біржі в жовтні 1929 року. Проведена для цього ланцюгова реакція викликала економічна криза, рівного якому не було не тільки в історії США, а й західної цивілізації в цілому. Криза вщент потряс американське суспільство і продемонстрував повне банкрутство філософії «твердого індивідуалізму», на якій базувалася політика більшості колишніх адміністрацій.

Перед політичною елітою США гостро постало питання про пошуки шляхів виходу з тієї важкої ситуації, в якій опинилася країна. У більш широкому плані мова йшла про здійснення чергової модернізації американського суспільства. Вирішення цієї доленосної завдання випало на долю Франкліна Делано Рузвельта, єдину людину в історії США, чотири рази займав президентське крісло. У перший раз він зайняв Білий дім в результаті перемоги на виборах 1932 року, що проходили в розпал кризи. Рузвельт домігся успіху, обіцяючи виборцям «Новий курс». Життя показало, що це не просто передвиборче гасло, а розгорнута програма оновлення США. Ситуація вимагала негайних дій, і вже в перші 100 днів перебування при владі Рузвельт провів цілий комплекс реформ, які можна розділити на три групи.

Було вжито заходів з регулювання та зміцненню валютно-фінансового механізму США, включаючи скасування золотого стандарту, гарантування державою депозитів до 5 тисяч доларів, рефінансування заборгованості, заходи з оздоровлення банківської системи. У 1934 році була проведена девальвація долара і створена Комісія з торгівлі акціями.

Друга група заходів була пов’язана зі спробою вирішити кризову ситуацію в аграрному секторі. Центральне місце тут займав Закон про регулювання сільського господарства 1933 року. Відповідно до нього створювався складний державний механізм, в розпорядженні якого знаходився спеціальний грошовий фонд. З нього селяни отримували преміальні виплати за скорочення виробництва основних видів сільськогосподарської продукції.

Центральне місце в законодавстві цього періоду займав Закон про відновлення промисловості. У ньому були зафіксовані норми, що дозволяли державі регулювати умови виробництва в основних галузях промисловості, а також трудові відносини, де держава прямо брало на себе роль арбітра в трудових конфліктах. Нарешті, в цьому законі передбачалися реальні заходи з надання масштабної допомоги безробітним.

На перших порах ці екстраординарні за американськими поняттями заходи були сприйняті як даність. Однак, як тільки гострота кризи почала спадати, Рузвельт став піддаватися жорсткій критиці і з правого, і з лівого флангів (в одному випадку – за сповзання до соціалізму, в іншому – за недостатньо послідовний антимонополістичний курс). У країні посилювалися позиції прихильників незалежних політичних дій.

У цій ситуації Рузвельт пішов на сміливий політичний крок: з метою зміцнення електоральної бази Демократичної партії він зважився на серйозний зрушення вліво в політиці правлячої партії. У 1935 році з ініціативи президента були прийняті такі важливі закони, як Національний акт про трудові відносини, Закон про соціальне страхування, були значно збільшені асигнування на громадські роботи, зросла допомога незахищеним групам сільського населення, підвищена податкова ставка для осіб з високими доходами, введені обмеження на діяльність холдинг-компаній в сфері комунального обслуговування.

Ці кроки принесли свої плоди. Вони дозволили демократам міцно інтегрувати в свою електоральну базу переважну частину американських робітників, на їх сторону перейшло більшість чорношкірих виборців і практично вся ліберальна інтелігенція. Результати реформування програмної платформи і політичного курсу стали очевидні, коли були оприлюднені результати виборів 1936 року. На всіх рівнях демократи завдали нищівної поразки своїм традиційним суперникам – республіканцям – і стали повністю домінувати в політичному процесі.

В кінці 1930-х років ситуація почала змінюватися. У Конгресі склалася двопартійна консервативна коаліція, яка б загальмувати подальший хід реформ. Сам президент поступово прийшов до висновку, що необхідно відмовитися від створення нових структур і механізмів управління, приділяючи основну увагу налагодження вже існуючих. Але головне, різко змінилася політична повістка дня: над світом нависла загроза нової війни і питання зовнішньої політики з 1937 року стали займати все більше місце в діяльності президента. Рузвельт, один з найбільш далекоглядних політиків тієї епохи, розумів, що США не зможуть залишитися в стороні від назревавшего конфлікту і в їх інтересах сприяти міжнародним зусиллям з приборкання дій держав-агресорів (Німеччини та Японії). Проблема полягала в тому, що і в громадській думці, і в політичній еліті США переважали ізоляціоністські настрої, і не рахуватися з цією обставиною Рузвельт не міг.

Коли 1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна, США оголосили про свій нейтралітет. У нових умовах Рузвельт бачив своє завдання в тому, щоб перш за все максимально зміцнювати обороноздатність країни. З цією метою він домігся різкого збільшення асигнувань на розвиток ВМФ, почалася підготовка до переведення економіки на військові рейки, нарешті, був прийнятий Закон про загальну військову повинність, що дозволив ще в мирний час почати збільшення чисельності збройних сил. Друга проблема, яку намагався в ці роки вирішити Рузвельт, полягала в тому, щоб, формально зберігаючи нейтралітет, забезпечити виконавчої влади максимальну свободу дій на міжнародній арені. Хоча аж до грудня 1941 року США зберігали нейтралітет, їх відхід від цього статусу і зближення з противниками держав Осі неухильно набирали обертів.

Особливо чітко цей процес позначився після розгрому Франції в травні – червні 1940 року і після того, як в листопаді того ж року Рузвельт всупереч непорушною традицією «двох термінів» втретє був обраний на пост президента США. Кульмінації ця тенденція досягла в двох подіях – в березні 1941 року був прийнятий Закон про лендліз, що дозволяв уряду США на законних підставах здійснювати поставки зброї і військових матеріалів країнам, військові зусилля яких важливу роль відігравали для безпеки США, і в серпні 1941 року, коли Великобританія і США підписали Атлантичну хартію про спільні принципи зовнішньополітичної діяльності (у вересні 1941 року цей документ підписав і СРСР).

Політичні симпатії адміністрації Рузвельта були очевидні. Це добре розуміли і в Берліні, і в Токіо. Захоплено своїми військовими успіхами, лідери цих країн прийшли до висновку, що настала пора покінчити з США. Вирішальний крок зробила Японія, яка 7 грудня 1941 без оголошення війни завдала удару по Перл-Харбор – найбільшої військово-морській базі США на Тихому океані. Жах і обурення від втрат, понесених США в Перл-Харборі в результаті віроломного нападу, переломили ізоляціоністські настрої.

Посилання на основну публікацію