Союзна Республіка Югославія

27 квітня 1992 року Сербія і Чорногорія створили Союзну Республіку Югославію (СРЮ). Важким випробуванням для населення і економіки країни став режим санкцій проти СРЮ, введених СБ ООН 30 травня 1992 роки (резолюція № 757) за участь в боснійському конфлікті. Лише 22 листопада 1995 року, після завершення військових дій в Боснії і Герцеговині та Хорватії, вони були пом’якшені (резолюція № 1022).

На парламентських виборах в грудні 1992 року більшість місць отримав альянс очолюваної Мілошевичем Соціалістичної партії Сербії (СПС) – «спадкоємиці» компартії – і Сербської радикальної партії (СРП) під керівництвом націоналіста В. Шешеля. Третє місце дісталося опозиційному Сербському руху оновлення (СДО) на чолі з Вуком Драшковичем. В результаті внутрішньополітичної боротьби в 1993 році були відправлені у відставку помірні політики – прем’єр-міністр СРЮ Мілан Панич і президент Добрица Чосич, а лідер опозиції Вук Драшкович піддався арешту.

Хорватська армія в ході двох наступів в 1995 році ліквідувала на території Хорватії більшу частину сербських утворень, повністю позбулися політичної і військової підтримки С. Мілошевича, що спричинило масовий вихід сербів в СРЮ.

З 1 по 22 листопада 1995 в Дейтоні (США) пройшли мирні переговори, в результаті яких було парафовано Рамкову мирну угоду, що завершила війну в Боснії і Герцеговині. Узгоджені в Дейтоні документи були підписані в Парижі 14 грудня 1995 року.

Восени 1996 року відбулися вибори до федерального парламенту і одночасно – місцеві вибори. Влада відмовилася визнати перемогу опозиції в 14 містах Сербії. Опозиція відповіла масовими багатомісячними акціями протесту. Міжнародний тиск, критика партій-союзниць і засудження Сербської православної церкви змусили режим відступити. Але протиріччя в опозиційному таборі дозволили С. Мілошевича вийти переможцем з політичного протистояння. 15 липня 1997 року був обраний президентом СРЮ, представник СПС М. Мілутінович – президентом Сербії, а на що проходили в тому ж році вибори до сербського парламенту соціалісти знову підтвердили своє домінування. Однак позиції правлячого режиму були сильно підірвані, особливо з-за несприятливого для Сербії розвитку косовської кризи, посиленого військовим втручанням НАТО.

24 вересня 2000 року відбулися президентські і парламентські вибори в СРЮ. 18 опозиційних партій, об’єднавшись, створили коаліцію Демократична опозиція Сербії (ДОС). Кандидатом в президенти ДОС висунула керівника Демократичної партії Сербії Воїслава Коштуніцу, СПС – Слободана Мілошевича. Результати виборів вказували на явну перевагу Коштуніци, але влада, прагнучи уникнути поразки, наполягали на другому турі. Опозиція звинуватила режим у фальсифікації виборів і закликала до всенародного протесту. 5 жовтня кілька сотень тисяч демонстрантів, які зібралися в Белграді з усієї країни, захопили будівлі Скупщини і державного телебачення.

Спроба зберегти владу силою не вдалася: поліція, армія і навіть спецназ державної безпеки не побажали плямувати себе придушенням протесту, який прийняв загальнонаціональний характер. На наступний день президент був змушений визнати перемогу суперника. Більш ніж десятилітнє правління С. Мілошевича і його партії закінчилося. На федеральному рівні було сформовано коаліційний уряд, в якому ДОС грала головну роль, а після проведених в грудні парламентських виборів в Сербії до неї перейшла влада і в республіці. Сербський уряд очолив лідер Демократичної партії і неформальний ватажок ДОС Зорана Джинджича. За його розпорядженням С. Мілошевич в червні 2001 року був виданий Міжнародному трибуналу в Гаазі.

Незабаром після перемоги в ДОС починається розкол. 17 серпня 2001 року Демократична партія Сербії покинула уряд і правлячу коаліцію. Особисте суперництво З. Джинджича з В. Коштуніцею і почалося протиборство в демократичному таборі досягли піку в ході декількох невдалих спроб обрати президента Сербії. Вибори в 2002 і в 2003 роках були визнані такими, що – через бойкот, організованого ДОС, явка виборців виявилася менш необхідних законом 50%. Потім з коаліції виходить «Група 17+».

Після вбивства в 2003 році З. Джинджича ДОС остаточно розпалася. На 28 грудня 2003 року було призначено дострокові парламентські вибори, фаворитом яких стала націоналістична Сербська радикальна партія. Але отриманих нею місць в парламенті виявилося недостатньо для формування кабінету, і до влади прийшов коаліційний уряд меншості (ДПС, «Група 17+», Сербський рух оновлення та «Нова Сербія») на чолі з В. Коштуніцею (за підтримки соціалістів, які віддали за нього голоси).

Подібна ситуація повторилася і на виборах 2007 року, на яких УРП також посіла перше місце, а уряд (з представників ДПС, Демократичної партії, «Група 17+», «Нової Сербії») знову склав В. Коштуніца.

Керівник «радикалів» Т. Ніколич зазнавав поразки на президентських виборах в 2004 і в 2008 роках. Хоча президентом двічі обирався лідер Демократичної партії (ДП) Борис Тадич, перемога діставалася йому з мінімальною перевагою.

Проголошення незалежності Косово 17 лютого 2008 року і її визнання більшістю членів ЄС викликало розкол коаліційного «демократичного» уряду, яке проіснувало лише 10 місяців. ДП і «Група 17+» і в цих умовах наполягали на підписанні та ратифікації угоди з ЄС «про стабілізацію та асоціацію», ДПС і «Нова Сербія» виступили проти угоди.

На позачергових парламентських виборах (11 травня 2008 року) коаліція «За європейську Сербію», яку утворили Демократична партія і «Група 17+» з рядом більш дрібних партій, лідирувала, завоювавши 102 мандата, Сербська радикальна партія отримала 78, ДПС-НС – 30 , Ліберально-демократична партія – 13, блоку Соціалістичної партії Сербії і її малих партнерів – «Єдиної Сербії» і «партії об’єднаних пенсіонерів Сербії» – дісталося 20 мандатів.

7 липня 2008 року парламент затвердив уряд на чолі з Мірко Цветковичем, до якого увійшли ДП, «Група 17+», інші члени коаліції «За європейську Сербію», партії соціалістичного блоку і національних меншин.

Посилання на основну публікацію