Слаборозвиненість як глобальна проблема

Серед пріоритетних глобальних проблем людства є одна, яка як би вбирає в себе багато інших, і в першу чергу демографічну та продовольчу проблеми. У широкому сенсі це проблема слаборозвинених країн світу (які свого часу назвали розвиваються), а в більш вузькому – проблема десятків найменш розвинених і найбільш бідних держав. Ці країни фактично вже давно не розвиваються і, за влучним висловом академіка М. М. Моїсеєва, «відстали назавжди».

Фактичне соціально-економічна нерівність окремих країн світу сягає своїм корінням в далеке минуле: багаті і бідні країни, як і багаті і бідні люди, існували у всі часи. Так що в цьому відношенні наша епоха не становить винятку.
У літературі наводяться дані про поляризацію багатства в сучасному світі. І про те, що така поляризація не тільки не скорочується, але навіть поступово зростає. У 1960-1990 рр.. частка 20% найбіднішого населення світу в глобальному доході (ВМП) зменшилася з 2,3 до 1,4%, тоді як частка 20% багатого населення зросла за той же час з 70 до 85%. Це означає, що розрив у доходах між двома групами, що характеризувався в 1960 р. пропорцією 30:1, в 1990 р. став характеризуватися пропорцією 61:1. А в 2000 р. він склав уже 85:1.

Не менш, якщо не більш, разючі і такі приклади. Майно трьох найбагатших у світі людей перевищує сумарний ВВП 48 найбільш бідних країн світу! А 15 найбагатших приватних осіб-мільярдерів у своєму розпорядженні великим майном, ніж всі африканські країни на південь від Сахари. І ще: 360 мільярдерів володіють статками, яке дорівнює сукупним річним доходом майже половини людства. До речі, за американськими оцінками, всього в світі в 2001 р. було 540 мільярдерів; 270 з них проживали в США, 29 – в Японії, 8 – у Росії. (На початку 2008 р. число мільярдерів у Росії збільшилася до 101)

З цих порівнянь випливає, що і в наші дні дуже велика частина населення світу живе в бідності й убогості, які можна вважати крайніми формами прояву відсталості. Кількісні показники (критерії) бідності вже давно були вироблені відповідними органами ООН та Світовим банком. [95] Регулярно публікуються і засновані на них статистичні дані. Уявлення про масштаби бідності та регіональних аспектах цього явища дає таблиця 179.

З даних, що містяться в таблиці 179, можна зробити наступні висновки. По-перше, загальна чисельність бідних людей у світі не зменшується. Додамо, що на початку XXI в. вона залишилася на рівні 1,2 млрд осіб.
По-друге, лише зовсім мізерна частина цих людей припадає на економічно розвинені країни, тоді як всі інші бідні люди – це жителі країн, що розвиваються.

По-третє, за абсолютними показниками чисельності бідних регіони країн, що розвиваються шикуються в наступному порядку: Південна Азія, Африка на південь від Сахари, Східна Азія і Тихоокеанський регіон, Латинська Америка, Південно-Західна Азія і Північна Африка. Порядок країн за відносними показниками виявляється трохи іншим – Африка випереджає Південну Азію.
Важливо уявити собі показники бідності і на рівні окремих країн. Хоча такі дані є не по всім країнам, все ж регулярно публікується статистика Світового банку дозволяє це зробити. Природно, що особливий інтерес викликають країни з найбільш високим рівнем бідності (табл. 180).

У наступну групу країн, де частка бідних у населенні становить від 40 до 50%, входять (за зменшенням) Лесото, Сальвадор, Лаос, Бангладеш, Нігерія, Непал, Кенія, Індія, Шрі-Ланка, Філіппіни і Камерун. Якщо поєднати ці дані з даними таблиці, то неважко підрахувати, що з перерахованих 25 країн до Африці відносяться 13, до Азії – 6 і до Латинській Америці – 5. Але у складі першої десятки, як легко можна помітити, явно переважають країни Африки. Судячи з прогнозом, зробленим на Всесвітній конференції в Ріо-де-Жанейро в 1992 р., в першій чверті XXI в. в Африці відбудеться значне збільшення числа бідних людей.

При всьому значенні показника бідності не можна не брати до уваги того, що він грунтується в першу чергу на даних про душовому ВВП і, отже, не може розкрити всієї багатопланової картини добробуту і особливостей життя людей. Ось чому було введено порівняно нове наукове поняття про якість життя, яке отримало вже досить широке поширення. Спочатку воно виникло у зв’язку з проблемою охорони навколишнього середовища, здоров’я людей, але потім отримало більш повну інтерпретацію. Якість життя являє собою об’єктивно-суб’єктивне поняття, в якому враховуються дуже багато чинників – економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, екологічні та ін Серед них можна виділити такі, як забезпеченість житлом, побутовим та медичним обслуговуванням, закладами культури і освіти, наявність політичних свобод, дотримання прав людини та ін

Для кількісної (бальної) оцінки якості життя вироблені вже цілком певні індикатори. Головним з них став розроблений в 1990 р. в рамках Програми розвитку ООН (ПРООН) індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), або коротше – індекс людського розвитку (ІЛР). Це інтегральний, агрегатний показник, який розраховується на базі трьох головних компонентів, що характеризують добробут і розвиток людини: 1) довголіття (середня тривалість очікуваного життя); 2) освіченість (грамотність дорослого населення і число років навчання) і 3) рівень життя (ВВП за паритетом купівельної спроможності з розрахунку на душу населення). При цьому виходять з того, що країни з високим ІЛР мають показник від 0,8 до 1, з середнім – від 0,5 до 0,8 і з низьким ІЛР – менше 0,5 бала. Хоча показник ІЛР стали застосовувати тільки з початку 1990-х рр.., Він вже широко увійшов в практику міжнародних розрахунків і зіставлень. Рейтинги країн за ІЛР органами ООН нині публікуються щорічно. Зазвичай цей показник розраховують по 177 країнам.

У групи держав з високим ІЛР в 1992 р. входили 63 країни, в 1997 р. – 57, у 2000 р. – 53, а в 2005 р. – зросло до 70.
У 2005 р. перше місце в цій групі розділили Іспанія і Норвегія (0,968), а в першу десятку, крім них, увійшли Австралія, Канада, Ірландія, Швеція, Швейцарія, Японія, Нідерланди і Франція. У цю ж групу входять США, країни Західної та Центрально-Східної Європи, найбільш «просунуті» країни Азії (наприклад, Ізраїль, Сінгапур, Республіка Корея, Малайзія) і Латинської Америки (наприклад, Аргентина, Чилі, Мексика, Коста-Ріка). У неї потрапляє і більшість нафтовидобувних і нефтеекспортірующіх держав – таких як Бруней, Кувейт, Катар, ОАЕ, Бахрейн, Саудівська Аравія, Лівія, Оман, малі острівні держави, що спеціалізуються на туризмі – Барбадос, Багамські та Сейшельські острови. З країн СНД в цю групу, хоча і в самому кінці, потрапляють тільки Білорусія (0,804) і Росія (0,802). Додамо, що в 2000 р. при індексі 0,782 Росія до першої групи не «дотягувала».

До числа держав із середнім ІЛР в 1992 р. були віднесені 63 країни, в 1997 р. – 69, у 2000 р. – 84, і в 2005 р. – 85 країн. Таким чином, ця групи нині стала найчисленнішою. Основу її складають країни зарубіжної Азії (наприклад, Китай, Індія, Індонезія, Таїланд, Іран, Туреччина, Сирія та ін), Африки (Єгипет, Алжир, Туніс, Марокко, ПАР та ін) і Латинської Америки (Перу, Еквадор, Нікарагуа, Сальвадор і ін.) У неї потрапляють також багато невеликі острівні держави Карибського басейну. У цю ж групу входять всі інші країни СНД (у порядку зниження рейтингу – Казахстан, Україна, Вірменія, Грузія, Азербайджан, Туркменія, Молдова, Узбекистан, Киргизія, Таджикистан).

Групу держав з низьким ІЛР в 1992 р. формували 42 країни, в 1997 р. – 49 країн, у 2000 р. – 34, і в 2005 р. – 22 країни. Як слід було очікувати, всі країни третьої групи відносяться до категорії найменш розвинених і представлені вони лише країнами Тропічної Африки. При цьому місця в останній п’ятірці займають Сьєрра-Леоне, Буркіна-Фасо, Гвінея-Бісау, Нігер і Малі, ІЛР яких коливається в межах від 0,338 до 0,380. Населення цих країн живе в умовах крайньої бідності. Дуже важко собі уявити як людина може прожити при доході менше 1 дол в день: адже це среднеамеріканскую ціна 1 фунта хліба (454 г) або 1 л молока.

Загальне уявлення про географічне поширення трьох охарактеризованих вище груп країн може дати малюнок 159. Що ж до деяких загальних підсумкових даних, то в 1994 р. середній показник ІЛР для всього світу становив 0,764 бала, для економічно розвинених країн – 0,911, для розвиваються – 0,573, в тому числі для найменш розвинених – 0,336. Відповідні показники ІЛР для великих регіонів світу тоді ж були такими: Західна Європа – 0,932, Східна Європа – 0,786, Східна Азія – 0,746, Південна Азія – 0,449, Африка – 0,435, Північна Америка – 0,945, Латинська Америка – 0,802, Австралія і Океанія – 0,933.

ПОДІЛИТИСЯ: