Склад території та особливості розвитку країн Європи

 

Зарубіжна Європа (без країн СНД) займає площу 5,1 млн кв. км і є самою малою частиною світу. Хоча Європа – не континент, а сильно розчленована західна частина найбільшого континенту Землі – Євразії, її, як правило, розглядають відокремлено. Це пов’язано з тією роллю, яку відіграла ця частина світу у світовій історії, культурі та економіці.

 

Європу називають колискою людської цивілізації, тут почалася епоха Великих географічних відкриттів епоха промислових переворотів та соціальних революцій. Найменша частина світла стала самою могутньою, випередивши інші і в матеріальному, і в духовному відношенні. Однак у Європи є й інша особа, її історія – це історія малих та великих війн, в тому числі Першої і Другої світових воєн.

 

Європа – осередок західної цивілізації, найбільш важливим історичним явищем якої було західне християнство – спочатку у формі католицизму, а потім протестантства. Звідси західна цивілізація поширювалася на інші континенти – Північну і частково Південну Америку, Австралію, Нову Зеландію та ін.

 

Положення зарубіжної Європи на політичній карті світу також відрізняється своєрідною «мозаич – ністю». У середині 80-х роках XX ст. тут налічувалося 32 суверенних держави, включаючи і мікродержави – Андорри, Сан-Марино, Монако, Ватикан, Ліхтенштейн. На початку 90-х років XX ст. у зв’язку з виділенням зі складу СРСР країн Балтії, розпадом Югославії та Чехословаччини кількість європейських держав зросла до 39 (24 країни Західної Європи і 15 постсоціалістичних країн Центральної і Східної Європи).

 

У результаті всіх змін політико-географічна структура сучасної Європи включає 40 суверенних держав (у тому числі м’яка икрогосударства) зарубіжної’ Європи, 4 суверенних держави – члена СНД, 4 автономних освіти і 1 колонію (Гібралтар).

 

За формами правління і державного устрою серед 44 суверенних держав переважають республіки – 32 (у тому числі 24 – парламентські), монархіями (в основному конституційними) є 12 країн. За характером адміністративно-територіального устрою переважають унітарні держави, але 5 є федеративними (Росія, Австрія, Бельгія, ФРН, Швейцарія). Найстаріша за віком серед федерацій – Швейцарія (з другої половини XIII ст.), а серед республік – Сан-Марино (заснована в 301 р.).

 

Більшість країн зарубіжної Європи (без країн СНД) порівняно невеликі за розмірами території. Площа тільки 2 держав – Франції й Іспанії перевищує 500 тис. кв. км. Розміри територій 12 країн складають від 100 до 500 тис. кв. км, 9 країн – від 50 до 100 тис., 10 країн – від 10 до 50 тис. кв. км. Площа решти 7 держав – менше 10 тис. кв. км.

 

Особливе місце на політичній карті Європи займає Гібралтар – володіння Великобританії (з 1713 р.) на півдні Піренейського півострова, а також 2 острівні території, що вміють специфічний політичний статус – Шпіцберген та Фарерські острови. Шпіцберген являє собою адміністративний округ Норвегії Сваяьбард, який управляється губернатором, який призначається королем Норвегії. У 1947 р. норвезький парламент прийняв резолюцію, отмечавшую особливі економічні інтереси Радянського Союзу (нині – Російської Федерації) на Шпіцбергені.

 

Фарерські острови розташовані в північно-східній частині Атлантичного океану, з 1380 р. належать Данії. З 1948 р. вони користуються значною внутрішньою автономією.

 

До складу Великобританії, будучи самостійними політико-територіальними утвореннями, входять острів Мен, де функціонує один з найстаріших (XI ст.) парламентів, і Нормандські острови, розташовані біля узбережжя Франції.

 

Політико-географічний вигляд Європи в значній мірі визначається діяльністю Організації Північноатлантичного договору (НАТО), створеної у 1949 р. НАТО – військово-політичний союз 26 країн (23 європейських держави, а також Туреччина, США і Канада). Членами НАТО є Бельгія, Болгарія, Великобританія, Угорщина, ФРН, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Латвія, Литва, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, США, Туреччина, Франція, “Чехія, Естонія. У воєнний .командування НАТО не входять Франція та Іспанія.

 

На цьому тлі слід виділити європейські країни, які проводять політику нейтралітету: Швейцарію, Австрію, Швецію, Фінляндію, Мальту.

 

В кінці 80 – початку 90-х років XX ст. відбулися глибокі зміни у житті тепер вже колишніх соціалістичних країн Центральної і Східної Європи (ЦСЄ), які були союз – Піками СРСР по Організації Варшавського Договору і Ради Економічної Взаємодопомоги.

 

Зміни були зумовлені демократичним, антитоталитарными революціями, що почалися в цих країнах у 1989 р. У всіх країнах ЦСЄ відбулося відсторонення від керівництва комуністичних партій, була введена багатопартійність, проведена лібералізація режимів, розроблені і стали здійснюватися глибокі реформи, спрямовані на зміну соціально-економічного ладу і політичної системи. Крах тоталітарних режимів у ЦСЄ означає, що в Європі відновлюється цивілізоване єдність на основі ліберальної демократії та соціально орієнтованої рыночйой економіки.

 

Новий етап у розвитку Європи супроводжувався чималими труднощами, загостренням міждержавних, етнічних та інших проблем. Так, міжнаціональні суперечності в колишньої федеративної Чехословаччини привели до мирного розділу країни: з 1 січня 1993 р. на її місці виникло дві держави – Чехія і Словаччина.

 

Внутрідержавні суперечності в процесі розпаду Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії (СФРЮ) прийняли характер збройного конфлікту, найкривавішого в Європі після закінчення Другої світової війни. В результаті на політичній карті Європи з’явилися.6 суверенних держав: Словенія, Хорватія, Македонія (всі утворилися в 1991 р.), Боснія і Герцеговина (1992 р.). В тому ж 1992 р. “Сербія і Чорногорія об’єдналися у Союзну Республіку Югославію, объявившую себе правонаступницею СФРЮ. У 2006 р. ці країни стали самостійними державами.

 

«Гарячою точкою» на території колишньої СФРЮ і національно-територіальної проблемою міжнародного значення стала провінція Сербії Косово (повна назва Косово і Метохія). Ця проблема має свою історію. У 1974 р. у новій конституції СФРЮ були зафіксовані значні ознаки державної самостійності Косова, де 90% населення складають албанці. Керівники цього автономного краю отримали право формувати уряд, органи безпеки, укладати міжнародні договори. Разом з тим тут посилився націоналістичний рух, який у 1981 р. вилилося в масові заворушення з вимогою перетворити автономний край у самостійну республіку.

 

Белградські влади придушили хвилювання в Косові, а в 1991 р. ліквідували його автономію. У відповідь косовські сепаратисти у 1992 р. в односторонньому порядку проголосили Косовську Республіку суб’єктом міжнародного права. Конфлікт в Косово придбав інтернаціональний характер: у нього втрутилися країни Заходу (Великобританія, ФРН, США та ін). Формально проголошуючи повагу територіальної цілісності Союзної Республіки Югославії, ці держави прямо погрожували введенням санкцій проти неї, якщо заворушення в Косово будуть придушені силою. Військове втручання НАТО у внутрішній конфлікт, антиюгославский підхід до нього, введення миротворчих сил за участю Росії ще більше обострй- ,чи проблему (зміна президента та уряду в 2000 р., сепаратизм Чорногорії і після проведеного референдуму в 2003 р. створення Республіки Сербії та Чорногорії замість Союзної Республіки Югославії.

 

Складними є міжнаціональні проблеми і в країнах Прибалтики. При дуже значних російськомовних меншини (в Естонії – 32%, в Латвії – більше 30%) державними мовами оголошені лише естонська і латвійський, порушені цивільні права російськомовного населення.

 

Одним з видатних подій кінця 1980-х рр., мала велике політико-географічне значення, стало об’єднання ФРН і НДР, тобто відтворення цілісної Німеччини після 40-річного розколу країни.

...
ПОДІЛИТИСЯ: