Сільськогосподарські райони США

Для США характерно виключне різноманітність форм сільського господарства. Можна стверджувати, що тут представлені всі основні його типи, що зустрічаються в економічно розвинених країнах Заходу. Не дивно, що сільськогосподарські райони США почали формуватися ще наприкінці XIX в. З часом надзвичайна різноманітність природних умов, все більш висока товарність, розвиток транспорту, що забезпечує перевезення масових вантажів, створили передумови для вузької спеціалізації не тільки окремих ферм, а й цілих районів, які в США прийнято називати поясами. Число таких поясів – залежно від ступеня деталізації дослідження – може розрізнятися досить суттєво. Але в самому генералізованому вигляді їх зазвичай виділяють 9 (рис. 191). При цьому потрібно враховувати, що в останні десятиліття деякі їх цих поясів, наприклад бавовняний, зазнали істотну трансформацію, інші ж змінилися значно менше.

Молочний пояс США сформувався в Приозер’ї і на Північно-Сході в умовах відносно короткого вегетаційного періоду і малородючих грунтів. Основну частину сільськогосподарських земель тут займають поліпшені пасовища і сіножаті, а багато польові культури вирощуються на зелений корм. Молоко, вершкове масло, сир знаходять збут у великих містах і агломераціях. Тут же – підприємства молочної та сироварної промисловості. Найбільш типово молочне тваринництво для південно-східній частині штату Міннесота, для Вісконсіна, північній частині штату Іллінойс. Тут особливо велике поголів’я корів, а молочні ферми з високими силосними вежами утворюють основну частину сільського пейзажу. З виробництва молока, масла та сиру (більше 100 сортів) перше місце займає штат Вісконсін.

Кукурудзяний пояс США сформувався в південній частині Центральних рівнин, де грунтово-кліматичні умови надзвичайно сприятливі для вирощування даної культури. У першу чергу це відноситься до черноземовідниє грунти рівнин, що володіє дуже великою природною продуктивністю. У сівозміні з кукурудзою зазвичай вирощується соя, посіви якої особливо зросли після Другої світової війни, тому цей пояс нині правильно було б назвати кукурудзяно-соєвим. Обидві культури використовуються насамперед для виробництва комбікормів і концентратів, необхідних для відгодівлі великої рогатої худоби і свиней, яке також здавна відбувається в кукурудзяному поясі, надаючи його сільському господарству змішану землеробсько-тваринницьку спрямованість. Відповідний профіль має і харчова промисловість пояса.

У центрі кукурудзяного поясу знаходиться штат Айова, який з виробництва кукурудзи та сої займає друге місце в країні. У деяких графствах штату ця культура займає більше 70% посівної площі. Позаконкурентних перше місце в США Айова займає за поголів’ям свиней, яке досягає 16 млн (при чисельності жителів 3 млн осіб). Свого роду «близнюком» Айови можна вважати і сусідній штат Іллінойс, який дає 1/5 збору кукурудзи і 1/6 збору соєвих бобів у країні, а за поголів’ям свиней поступається тільки Айові. Крім того, в межі кукурудзяного пояса на заході входить частина території штатів Канзас і Небраска, на півночі – частина штату Вісконсін і на сході – частини штатів Індіана та Огайо.

Заселення великій території кукурудзяного пояса, починаючи з його східній околиці – Огайского рівнин, широко розгорнулося після прийняття в 1862 р. (у ході Громадянської війни) знаменитого Акту про гомстедах. Цей акт, який надав кожному американському громадянину право на отримання ділянки землі (гомстедах) на захід від Аппалачів, означав перемогу фермерського сільського господарства. Вся ідеально рівна територія рівнин була розділена на так звані Тауншип – квадрати, що мають по 6 миль у довжину і в ширину, тобто площа 36 кв. миль (93,2 км2). У свою чергу, кожна квадратна миля в такому Тауншипі була підрозділена на чотири частини площею по 64,5 га. Одна така частина і надавалася у володіння сімейній фермі. Зазвичай від 16 до 36 тауншипов об’єднувалися в одну графство або округ – county.
Вся ця чітка система «шахових» квадратів збереглася і до наших днів (рис. 192). У більшості графств штату Іллінойс і в західній частині штату Індіана ферми займають більше 90% всієї земельної площі, а в Айові та прилеглих районах Канзасу і Небраски – навіть 95%. Кожен Тауншип має свій економічний центр – невелике місто, що володіє всім необхідним набором послуг (ринок, церква, школа, пошта, банк, готель, ресторан, автозаправна станція). Тож зовсім не випадково саме на прикладі штату Іллінойс працював тут у 1930-х рр.. відомий німецький учений Август Леш обгрунтував свою концепцію центральних місць.
Географічна картина світу Посібник для вузів Кн. II: Регіональна характеристика світу
Рис. 192. Схема нарізки тауншипов та окремих ферм в США: 1) поділ території на Тауншип; поділ Тауншипі на квадрати; 3) розподіл квадрата на ферми

На захід від кукурудзяного розташований не менш відомий пшеничний пояс США. Територіально він співпадає з Великими рівнинами, які почали широко використовуватися для сільського господарства тільки в кінці XIX – початку XX в. – Після винищення величезних стад бізонів, а також винищення і витіснення місцевих індіанських племен. Прерії Великих рівнин, що володіли дуже родючими грунтами, але більш сухим кліматом, виявилися найбільш придатними для посівів пшениці. Десятки тисяч переселенців з Європи ринули в ці місця, і в короткі терміни прерії також були розорані. Подальша історія району рясніла і злетами, і падіннями, але останнім часом рівень його розвитку відносно стабільний. Пшеничний пояс дає 20-25 млн т цієї культури на рік. Правда, головні борошномельні підприємства склалися вже за його межами – в Міннеаполісі, Канзас-Сіті та інших містах.

Як легко помітити (рис. 191), пшеничний пояс США складається з двох роздільних частин – північної та південної, які сильно розрізняються як по агрокліматичних, так і по культурно-етнічним умов.

У північній частині (Північна і Південна Дакота) зима занадто морозна і вітряна, так що тут визріває тільки яра пшениця. Цю частину зазвичай називають яровим пшеничним поясом. Населення тут рідкісне, майже цілком фермерське, великих міст практично немає. Основна частина ферм має таку вузьку спеціалізацію на пшениці, що її можна назвати свого роду монокультурою цього поясу.

У південній частині (Небраска і Канзас), де літо набагато більш спекотне та сухе, обробляють озиму пшеницю, яка встигає дозріти до настання літніх посух. Це озимий пшеничний пояс. Але профіль сільського господарства тут більш широкий – насамперед завдяки тому, що в останні десятиліття воно спеціалізувалося також на відгодівлі великої рогатої та іншого худоби; тому й вирощувані на місцевих фермах культури зазвичай більш різноманітні (рис. 193). У містах виникли також великі м’ясокомбінати.
Розбіжність термінів збирання врожаю в яру і озиму пшеничному поясах, та й в інших районах, що примикають до них з півдня, наводить тут до застосування такого раціонального способу, як перекидання прибиральної техніки (комбайнів) з півдня на північ у міру дозрівання пшениці. При цьому її прибирання зазвичай виробляють не самі фермери, а спеціальні фірми, надсилають і техніку, і робочу силу, які починають жнива навесні в Техасі і закінчують її на початку осені в Північній Дакоті і Монтані (рис. 195). У період жнив комбайни працюють зазвичай по 16 годин на добу. Але праця комбайнера полегшується завдяки герметичній кабіні з системою кондиціонування повітря, яка захищає його від спеки і від колючих остюків обмолочують класів.

Вся історія американського Півдня пов’язана з монокультурою «короля-бавовни» і формуванням бавовняного пояса. Бавовник в США вирощується вже понад два століття. Основними районами бавовництва спочатку стали південно-східні штати, де бавовник вирощували без зрошення, використовуючи працю негрів – спочатку рабів, а потім орендарів-здольників (кропперов). Потім бавовняний пояс просунувся далі на захід – до Алабами, Міссісіпі, Техас, простягнувшись на 2,5 тис. км і перетворившись на найбільшу бавовницьких область світу.

Але після Другої світової війни становище різко змінилося. Традиційне кропперство фактично зникло, а колишні негри-орендарі переселилися в міста Півночі і Півдня. До 1980-их рр.. старий бавовняний пояс виявився розмитим. Великі плантації бавовнику збереглися тільки в нижній течії Міссісіпі, тоді як значна частина виробництва зрушилася у Техас і південні Гірські штати, де на зрошуваних землях (при самопливному і краплинному зрошенні) виникли високопродуктивні «бавовняні фабрики».

ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Населення Оману