Шляхи вирішення глобальної екологічної проблеми

У наші дні екологічна безпека стала важливою складовою частиною національної безпеки держав. Під цим терміном розуміють стан захищеності кожної окремої особи, суспільства, держави та навколишнього середовища від надзвичайних ситуацій. Відповідно екологічна безпека може розглядатися на різних рівнях – від локального до глобального. А досягається вона за допомогою системи, що включає і планування (прогнозування), та здійснення завчасних (профілактичних) заходів та заходів з ліквідації наслідків несприятливого впливу природних і технологічних процесів на здоров’я і життєдіяльність окремих людей і всього суспільства.

В основі всієї цієї системи заходів лежить проведення екологічної політики, яка передбачає цілеспрямований вплив суспільства на природу з метою попередження, мінімізації або ліквідації негативних для людини і природи наслідків несприятливих екологічних ситуацій. На думку академіка М. М. Моїсеєва, така політика може і повинна вироблятися в умовах громадянського суспільства і визначати цілеспрямовані дії держави. Її завдання – узгодження стратегії суспільного розвитку з законами розвитку біосфери і її сучасним станом. До основних напрямів екологічної політики зазвичай відносять: 1) оптимізацію використання природних ресурсів у процесі суспільного виробництва; 2) охорону природи від негативних наслідків людської діяльності; 3) екологічну безпеку населення. Можна додати, що здійснення всіх цих напрямків багато в чому залежить від загального рівня розвитку тієї чи іншої країни, від того, як у ній вирішуються головні соціально-економічні проблеми.
У територіальному аспекті екологічну політику можна поділити на глобальну і державну (національну).

Перша Всесвітня конференція ООН з навколишнього людини середовищі, що відбулася в 1972 р. у Стокгольмі, поклала початок формуванню загальнолюдських підходів і створення міжнародної природоохоронної інфраструктури, саме на ній були проголошені основні принципи інтернаціональної екологічної політики. Як вже було зазначено, саме в Стокгольмі було покладено початок створенню декількох міжнародних природоохоронних-екологічних організацій та програм (ЮНЕП, МАБ та ін.) Саме після цієї конференції розпочалося виконання таких великих всесвітніх програм з навколишнього середовища, як «Людина і біосфера», «Всесвітня кліматична програма» і «Міжнародна геосферно-біосферна програма», стали регулярно публікувати звіти про стан навколишнього природного середовища, почала функціонувати розгалужена Глобальна система моніторингу навколишнього середовища (рис. 137). У 1980 р. під егідою ЮНЕП був прийнятий важливий документ під назвою «Всесвітня стратегія охорони природи», а в 1982 р. Генеральна Асамблея ООН проголосила «Всесвітню хартію охорони природи». Стали також виникати численні неурядові екологічні організації (наприклад, «Грінпіс»), руху «зелених», стали створюватися урядові органи, що відповідають за охорону навколишнього середовища, збільшилися витрати на ці цілі, розширилося екологічна освіта, від якого, на думку академіка Н. Н . Моїсеєва, залежить дуже багато.

За ці три десятиліття країни світу уклали багато різних угод про охорону навколишнього природного середовища та окремих геосфер. До числа найбільш важливих зазвичай відносять два протоколи, що стосуються охорони атмосфери.
По-перше, це Монреальський протокол 1987 р., що передбачає зниження світового виробництва фреонів, а надалі і повне його припинення.

У той же час слід мати на увазі, що викиди фреонів, мабуть, не є єдиною причиною руйнування озонового шару. Вчені розглядають і інші антропогенні причини, включаючи використання надзвукових літаків і космічних систем типу «Шаттл», «Протон», «Енергія». Було встановлено також, що на утримання стратосферного озону сильно впливають і багато природні фактори. До них відносять, насамперед, особливості атмосферної циркуляції, що викликають приплив збіднених озоном повітряних мас до полюсів, збільшення сонячної активності, зростання вулканічної діяльності. Так, було доведено, що вибухові виверження в 1991-1992 рр.. вулканів Пінатубо (Філіппіни) і Ходсон (Чилі) зробили дуже великий негативний вплив на стан озоносфери. Є й більш крайні судження, одне з яких висловив видатний географ, президент Міжнародного фонду «Екологія людини» А. П. Капіца. На його думку, фреони взагалі не руйнували і не руйнують озоновий шар. На підтвердження цих слів він навів той факт, що 80% їх викидів відбувається в Північній півкулі, тоді як головна «озонова діра» розташовується над Антарктидою. Про те, що згубна роль саме фреонів до кінця не доведена, говорилося і в деяких доповідях на Х з’їзді Російського географічного товариства в 1995 р.

По-друге, це Кіотський протокол 1997 р., який іноді називають головним екологічним документом сучасності. Він зобов’язує країни світу – щоб уникнути подальшого потепління клімату – вжити суворих заходів для зменшення викидів вуглекислого газу.
Одноголосно прийнятий текст цього протоколу вперше в історії встановив для розвинених країн обов’язкові кількісні показники щодо емісії таких газів: у період з 2008 по 2012 р. ці викиди в цілому повинні зменшитися на 5,2% порівняно з 1990 р. При цьому для кожного держави була встановлена ??своя квота на зменшення викидів: для країн ЄС в цілому – на 8%, для США – на 7, для Японії, Канади, Угорщини, Польщі – на 6%. Росії, Україні та Нової Зеландії було дозволено залишити кількість викидів парникових газів на рівні 1990 р., а Ісландії, Норвегії та Австралії – навіть дещо збільшити їх. Поряд з цим в Кіото виявилися дуже великі розбіжності в поглядах на проблему. Так, США категорично наполягали на тому, щоб подібні зобов’язання взяли на себе і країни, що розвиваються, а ті, навпаки, вимагали, щоб основний тягар витрат несли розвинені країни Заходу, як головні забруднювачі атмосфери. Ці розбіжності призвели до того, що Кіотський протокол досі ратифікований далеко не всіма учасниками саміту. Великі суперечки виникли і в зв’язку з пропозицією США ввести систему купівлі-продажу національних квот на викиди парникових газів, згідно з якою ті країни, які не вибирають свою норму викидів, можуть продавати її іншим державам. Особливо складна ситуація з Кіотським протоколом склалася в 2004 р. До цього часу він був підписаний вже 130 країнами але їх сукупні викиди становили 55% світових, а це було недостатньо для набуття чинності Кіотського протоколу. Більше того, такі країни як Китай та Індія взагалі до нього не приєдналися. А Сполучені Штати, що дають 37% всіх викидів, хоча і підписали протокол, за його не ратифікували, а потім і зовсім вийшли з нього, пославшись на те, що він може в перспективі обмежити економічний розвиток країни. У цих умовах доля Кіотського протоколу стала багато в чому залежатиме від позиції Росії (17% викидів). Наприкінці 2004 р. Держдума, нарешті, ратифікувала Кіотський протокол, можна сказати, зберігши йому життя. Проте в Росії з цього приводу теж є різні думки. Одні вважають, що для країни він може бути дуже вигідний – хоча б уже за рахунок добавки до бюджету 20 млрд дол як виручки від продажу квот. На думку інших при підйомі російської промисловості (який якраз і настав) встановлення протоколом обмеження на викид С02 можуть негативно вплинути на темпи її зростання.

Друга Конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку відбулася влітку 1992 р. в Ріо-де-Жанейро. У ній взяли участь 179 країн, 114 глав держав і урядів, представники 1600 неурядових організацій. Одночасно з конференцією проходив «Глобальний форум» з екологічних проблем, що зібрав тисячі учасників. Підсумком конференції «Ріо-92» стало прийняття п’яти основних документів.

Перший з них – Декларація з навколишнього середовища і розвитку. У преамбулі до ній йдеться про те, що конференція в Ріо-де-Жанейро підтверджує Стокгольмську декларацію 1972 р. і прагне її розвивати з метою встановлення нового справедливого глобального партнерства шляхом створення нових рівнів співробітництва між державами, ключовими секторами суспільства і людьми. У преамбулі декларації наголошується також, що єдиний шлях забезпечення довгострокового економічного прогресу – це його ув’язка з охороною навколишнього середовища. Далі йдуть 27 принципів, які визначають права і обов’язки країн у справі забезпечення розвитку та добробуту людей.

Другий документ конференції має назву «Порядок денний на XXI століття?. Цей документ обсягом в 700 сторінок являє собою програму роботи світового співтовариства на ближню і дальню перспективу і охоплює всі аспекти сталого розвитку. У ньому підкреслюється, що досягнення сталого розвитку в першу чергу – обов’язок урядів, що вимагає розробки національної політики, національних планів і програм у кожній окремій країні. За розрахунками, для реалізації цієї глобальної програми будуть потрібні 600 млрд дол на рік, включаючи 125 млрд дол, які повинні виплачувати економічно розвинені держави, що розвиваються.
Третій документ, прийнятий на конференції в Ріо-де-Жанейро, – Заяву про принципи щодо лісів. У ньому йдеться про необхідність визнати ключову роль всіх видів лісів у справі підтримання екологічних процесів, задоволення потреби в енергії і різних видах сировини і споживчих продуктів, сприятливого впливу на стійкий розвиток сільського господарства. У документі йдеться також про необхідність припинення процесів збезлісення, приборкання нестримної вирубки лісів, в тому числі і шляхом більш жорсткої регламентації міжнародної торгівлі деревиною, а також про всемірне стимулювання роботи по відновленню лісів.

ПОДІЛИТИСЯ: