Сестьєре Каннареджо

Назва сестьєре Каннареджо походить від очеретяних заростей, які покривали тутешні місця в стародавні часи. Від заростей вже в Середньовіччі не залишилося й сліду, і в XVIII столітті район цей був повністю забудований. Порівняно із середньовічним центром міста вулиці в сестьєре Каннареджо ширше і пряміше, наскільки взагалі у Венеції вулиці можуть бути прямими і широкими. Канали цього сестьєре мають широкі набережні і на відміну від інших венеціанських каналів йде вдалину перспективу. Район цей, розташований на північному заході Венеції, не так насичений пам’ятками архітектури та мистецтва, проте і тут можна виявити цікаві місця і споруди. А оскільки тут немає шуму, Каннареджо давно облюбували для своїх прогулянок естети і інтелектуали.

Головний канал носить таку ж назву, як і сам сестьєре – Каннареджо, хоча спочатку він називався «Кеналь Реджо» (Королівський, звідси і друга версія про походження назви всього району). До того часу, коли були побудовані залізниця і шосе, канал Каннареджо служив в’їздом в місто для всіх, і тільки почесні гості прибували відразу на площу Сан- Марко.

Через канал Каннареджо перекинутий міст Гулье (зі шпилями), побудований в 1580 році і є одним з найкрасивіших у місті. Крім нього існує міст «Три арки» – рідкісний для Венеції зразок трьохпролітна моста. Зараз на ньому влаштовані поручні, але коли в 1688 році Андреа тирана будував його, перил ще не було.

Біля моста «Три арки», на лівому березі каналу Каннареджо, стоїть церква Сан- Джобе (Св. Іова), яку заклали в XV столітті одночасно з притулком для хворих. Почали зводити церкву в готичному стилі, але завершив її архітектор П’єтро Ломбардо вже в ренесансному стилі. Це була його перша споруда у Венеції; сімейство Ломбардо виконало скульптури ззовні храму і різьбу всередині нього.
На іншому березі каналу, навпроти церкви Сан Джобе, розташувалося біле палаццо Суріан, в якому в XVIII столітті розміщувалося посольство Франції. Один час послом там служив французький філософ Жан Жак Руссо, який звів знайомство з багатьма куртизанками Венеції. Одна з них порадила йому залишити жінок і зайнятися наукою, а також вселила відраза до венеціанської системі державного правління. Перша порада змінив життя самого філософа, а другий, можливо, і хід світової історії: ідеї куртизанки через Руссо дійшли до Наполеона, який і поклав кінець державному устрою Республіки св. Марка.

На самому початку каналу Каннареджо розташувалося палаццо Лабіа, побудоване в 1720 році архітектором Андреа Камінеллі. Зводився палац для сімейства багатьох каталонських купців, які прибули до Венеції в XVI столітті. А через сторіччя за астрономічну суму купили собі венеціанське громадянство і запис у «Золотій книзі». На честь цього для них і зводився в 1680-1690 роках палац, який втілював, в першу чергу, багатство, а вже потім – велич. Так як місцева знать до того часу зайняла вже всі місця на Великому каналі, то Лабіа вдалося купити землю на каналі Каннареджо – в тому місці, де він впадає в Великий канал, тому їх палаццо виходить на нього тільки боком.
Зате розкіш внутрішнього оздоблення палацу Лабіа не знала меж. Величезний парадний зал його розписаний фресками самого Джованні Баттіста Тьєполо, який зобразив історію Марка Антонія і Клеопатри. Розписи захоплюють вишуканістю легкого і світлого колориту, філігранної отточенностью і в той же час художньої недбалістю малюнка. На одній з фресок зображений той момент бенкету Клеопатри, коли єгипетська цариця, бажаючи вразити Марка Антонія, розчиняє в чаші з оцтом найдорогоціннішу в світі перлину. Про історичну достовірність своїх фресок Тьєполо мало піклувався, тому його Клеопатра одягнена в костюм XVIII століття.

На жаль, цей художній шедевр побачити майже неможливо, так як в даний час палац Лабіа є приватною власністю. Проте до цих пір збереглися розповіді про те, що Лабіа наслідували марнотратства Клеопатри. Під час одного з парадних бенкетів Лабіа, осушивши дорогоцінні золоті та срібні кубки, по-гусарський викидали їх у води каналу. Правда, перед цим вони наказали слугам натягнути рибальські мережі, щоб під покровом ночі витягнути кубки назад.

Після падіння Республіки багаті власники цього палаццо втекли до Відня. Як багато подібних їм сім’ї, Лабіа намагалися мати дітей тільки по лінії старшого сина, і тому до початку XIX століття рід їх вимер. Величезний палац був розділений на квартири, зокрема, в 1940 році в ньому жило майже три десятки сімей, для яких великий зал колись розкішного палаццо служив пральні. Особливо сильно палац постраждав в 1945 році, коли прямо перед ним вибухнуло судно з боєприпасами.

Після Другої світової війни палац купив і відреставрував нафтової король з Мексики – він і став останнім приватним власником палаццо Лабіа. В даний час ним володіє італійське радіо, а так як інтер’єри і зали двір- па збереглися майже повністю, то в них часто влаштовуються концерти. Час від часу в палаццо проводяться екскурсії, під час яких можна помилуватися кращими у Венеції (а то і в усьому світі) розписами Тьєполо.

За палаццо Лабіа по обидва боки каналу Каннареджо красуються кілька прекрасних палаців (XVII – XVIII ст.), Мають просто-таки королівський вид (серед них – палаццо Веньєр).

Наприкінці каналу знаходиться пишне палаццо Контаріні даль Дшффо, що славилося своїми бенкетами та філософськими диспутами. Наприкінці його великого саду стоїть так званий «Ломик духів», звідки відкривається прекрасний вид на острови лагуни. До цих пір з цим будиночком, який вважається самим містичним місцем Венеції, пов’язані чутки про те, що це нібито використовували для своїх темних справ контрабандисти і що багато злочинів було скоєно в цій віддаленій частині міста. Привиди Венеції вибрали цей павільйон своєї «резиденцією», і багато венеціанці запевняють, що вночі в незаселених кімнатах палацу сам собою запалюється світло, чуються кроки і зітхання, миготять бліді фігури, зникаючі на світанку.

На однойменній площі розташувалася в цьому сестьєре церква Санто Апостоли (Св. Апостолів), закладена в VII пеку, коли з’явилися Магнусу (єпископу селища Одерцо) апостоли повеліли поставити церкву на тому острові, де він побачить дюжину журавлів. Через десять століть церква була перебудована, але в ній збереглася капела Катаріни Корнаро, добре помітна навіть зовні. В її вівтарі знаходиться прекрасне полотно Тьєполо – «Останнє причастя св. Луції», яка вважається покровителькою мистецтв. Луція – католицька свята; видряпала собі очі після того, як хтось похвалив їх красу.

Її мощі в червоному вбранні покояться в церкві Сан Джеремия в скляній раку. Свята прийняла мученицьку смерть в IV столітті в Сіракузах, але і після смерті перенесла багато негараздів і мандрівок. Спочатку венеціанці викрали її останки з Константинополя, в XIX столітті церква Св. Луції зруйнували, на її місці побудували вокзал, а мощі святої перенесли до церкви Сан- Джеремия. У 1994 році вони знову були викрадені, і лише порівняно недавно венеціанці повернули їх на місце.
На кампо Сан- Джеремия є непримітний вихід в рідкісний для Венеції тінистий парк, а на виході до Великому каналу і до вокзалу стоїть церква Св. Марії з Назарету, більш відома під назвою Скальці (босоніжок), так як вона належала Ордену босоногих кармеліток. Однак чернечий дух скромності і благочестя виявити в ній досить важко, оскільки вся вона пронизана атмосферою розкоші. У підлогу другого капели (ліворуч) вправлена проста табличка з написом: «cineres Manini». На цьому місці упокоївся останній венеціанський дож Лодовіко Маніна, покірливо здав Республіку армії Наполеона.
Від церкви Св. Апостолів через провулки можна пройти до церкви Санта- Марія деї Міраколі. Вона раптово з’являється серед будівель як маленьке диво, змушуючи зупинитися навіть самого байдужого перехожого. Церква зводив П’єтро Ломбардо і його сини в 1481-1489 роках, і вона є чи не єдиним у Венеції храмом, який від початку до кінця зводився на порожньому місці і пізно не перебудовувався. Плоский фасад церкви в нижній частині декорований пілястрами і напівкруглим фронтоном над входом, а зверху – глухою аркадою, яку прорізають лише два великих вікна. На самому верху фасад завершений величезним фронтоном (в ширину самого фасаду) з круглими вікнами. Особливу ошатність будівлі надають облицювання та інкрустації з білого, чорного і червоного мармуру.

ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Річкові тераси