Розпад Югославії та його наслідки

Незалежна держава південнослов’янських народів утворилося в Європі в 1918 р. З 1929 р. воно стало називатися Югославією, в 1945 р., після звільнення країни від фашистської окупації, було проголошено Федеративної Народної Республікою Югославією, а в 1963 р. отримало найменування Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (СФРЮ). До її складу увійшли союзні республіки Сербія, Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Македонія і Чорногорія. Крім того, у складі Сербії були виділені два автономних краї – Воєводіна (зі значним угорським населенням) та Косово і Метохія (з переважанням албанського населення).

Незважаючи на спорідненість всіх південнослов’янських народів, між ними зберігалися і суттєві релігійні та етнолінгвістичні відмінності. Так, серби, чорногорці та македонці сповідують православну релігію, хорвати і словенці – католицьку, а албанці і слов’яни-мусульмани [9] – іслам. Серби, хорвати, чорногорці і слов’яни-мусульмани кажуть сербохорватською, словенці – словенською, а македонці – на македонському мовами. У СФРЮ застосовувалися дві писемності – на основі кирилиці (Сербія, Чорногорія і Македонія) і латиниці (Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина). Важливо підкреслити, що до цих Етнолінгвістичні особливостям додавалися і дуже істотні відмінності соціально-економічного характеру, перш за все між більш розвиненими Хорватією та Словенією і менш розвиненими іншими частинами СФРЮ, які загострювали і багато соціальні протиріччя. Наприклад, православні і католики вважали, що однією з головних причин високого рівня безробіття в країні є високий приріст населення в її мусульманських областях.

До пори до часу владі СФРЮ вдавалося не допускати крайніх проявів націоналізму і сепаратизму. Однак у 1991-1992 рр.. етнічна нетерпимість, що посилювалася тим, що багато кордону між союзними республіками були спочатку проведені без належного урахування національно-етнічного складу населення, набула дуже великий розмах, і багато політичні партії стали виступати під відверто націоналістичними гаслами. У результаті саме в ці роки відбувся розпад СФРЮ: у 1991 р. з неї виділилися Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, а в 1992 р. сформувалася нова югославська федерація – Союзна Республіка Югославія (СРЮ), до якої увійшли Сербія і Чорногорія (рис. 10). Цей швидкоплинний розпад СФРЮ протікав в різних формах – як щодо мирних (Словенія, Македонія), так і вкрай запеклих (Хорватія, Боснія і Герцеговина).

Найбільш мирний характер носило відділення Словенії, в ході якого хоча і не вдалося уникнути невеликого збройного конфлікту, але він виявився лише епізодом в цьому досить спокійному «шлюборозлучному» процесі. Та й надалі будь-яких серйозних політичних і тим більш військово-політичних ускладнень тут не виникало.
Виділення зі складу СФРЮ Македонії супроводжувалося не військовим, а дипломатичним конфліктом. Після проголошення незалежності цієї держави сусідня Греція відмовилася його визнати. Справа тут в тому, що до 1912 р. Македонія входила до складу Османської імперії, а після звільнення від турецького панування її територія була розділена між Грецією, Сербією, Болгарією та Албанією. Отже, незалежна Македонія, виділилася зі складу СФРЮ, охоплювала тільки одну з чотирьох частин цієї історичної області, і Греція побоювалася, що нова держава пред’явить свої права і на її грецьку частину. Тому в кінцевому рахунку Македонія була прийнята в ООН з формулюванням «Колишня Югославська Республіка Македонія».

Набагато більш великими військово-політичними ускладненнями супроводжувалося відділення від колишньої СФРЮ Хорватії, в населенні якої на початку 1990-х рр.. частка сербів перевищувала 12%, причому деякі її області здавна вважалися споконвічно сербськими. У першу чергу це відноситься до так званої Військової Вкрай – прикордонної області, створеної ще в XVI-XVIII ст. Австрією і збереженої в XIX в. після утворення Австро-Угорщини вздовж кордону з Османською імперією. Саме тут осіло багато православних сербів, які тікали від переслідувань турків. Виходячи зі свого кількісного переваги, ці серби ще в період існування СФРЮ оголосили про створення в межах Союзної Республіки Хорватія своєї автономної області Крайна, а після виходу Хорватії зі складу СФРЮ наприкінці 1991 р. проголосили утворення незалежної Республіки Сербська Крайна з центром у м. Кнін , оголосивши про відділення її від Хорватії. Однак ця самопроголошена республіка не була визнана ООН, яка направила до Хорватії миротворчий контингент, щоб запобігти військовий розвиток конфлікту. А в 1995 р. Хорватія, вибравши момент, коли Союзна Республіка Югославія була економічно сильно ослаблена жорстким ембарго з боку країн Заходу, ввела в Крайну свої війська, і через кілька днів республіка хорватських сербів перестала існувати. У 1998 р. Хорватія повернула собі і територію Східної Славонії, захоплену сербами ще в 1991 р. в результаті кровопролитної військової операції. Такий розвиток подій дало привід сербським радикалам звинуватити тодішнього президента СРЮ Слободана Мілошевича у «зраді Крайни».

Ареною ще більш непримиренного військово-політичного та етнорелігійного протистояння стала колишня союзна республіка СФРЮ Боснія і Герцеговина, яка відрізнялася найбільш багатонаціональним складом населення, що протягом багатьох століть служило першопричиною різного роду етнічних конфліктів. Згідно з переписом 1991 р., серби становили 31% її жителів, мусульмани – 44, хорвати – 17%, а інше припадало на інші етнічні групи. Після проголошення незалежності Боснії і Герцеговини виявилося, що серби становлять більшість в її північних і східних районах, мусульмани – в центральних, а хорвати-в західних (рис. 11).

Небажання сербів і хорватів опинитися в мусульманській державі, а мусульман – у християнському з самого початку незалежного існування Боснії і Герцеговини призвело до конфронтації між ними, яка навесні 1992 переросла в громадянську війну. На першому її етапі перемогу здобули боснійські серби, які, спираючись на дислоковані в республіці сили югославської армії, захопили майже 3/4 всій її території, почавши «етнічні чистки» в мусульманських районах і фактично перетворивши мусульманські міста в анклави, з усіх боків оточені сербськими військами. Найбільш яскравий приклад такого роду – столиця Боснії і Герцеговини Сараєво, облога якої сербами тривала більше трьох років і коштувала життя десяткам тисяч її жителів. У результаті національно-релігійного розмежування на території з переважанням сербського населення була проголошена Боснійська Республіка Сербська. Хорвати і мусульмани спочатку також утворили свої республіки, але в 1994 р. на основі антисербську союзу створили єдину боснійських мусульман-хорватську федерацію.
В цей же час в ході війни настав перелом не на користь сербів, який пояснюється кількома причинами. По-перше, проти уряду СРЮ, звинуваченого у втручанні в справи сусідньої держави і збройної підтримки боротьби боснійських сербів, Рада Безпеки ООН ввела суворі міжнародні санкції. По-друге, лідер невизнаної Боснійської Сербської Республіки Радован Караджич був звинувачений в організації «етнічних чисток» і оголошений військовим злочинцем. По-третє, західні союзники і багато мусульманські держави почали озброювати армію боснійських мусульман, боєздатність якої завдяки цьому помітно зросла. Нарешті, по-четверте, американські, британські та французькі літаки почали наносити бомбові удари по позиціях боснійських сербів.

Боснійська війна завершилася пізньої восени 1995 р. За мирною угодою Боснія і Герцеговина формально зберегла статус незалежної держави з єдиним президентом, парламентом, центральним урядом та іншими органами влади. Але фактично вона була розділена на дві частини. Одну з них утворила мусульмано-хорватська федерація з територією 26 тис. км2, населенням 2,3 млн осіб і столицею в м. Сараєво, яка має свого президента, парламент і уряд. На іншій частині утворилася Республіка Сербська з територією 25 тис. км2, населенням більше 1 млн осіб і столицею в м. Баня-Лука. Конфігурація території Республіки Сербської дуже химерна: слідуючи розселенню боснійських сербів, вона як би оздоблює з північної та східної сторін більш компактну територію мусульмано-хорватської федерації. Республіка Сербська також має свого президента, свої парламент і уряд.

І мусульмано-хорватська федерація, і Республіка Сербська відносяться до числа самопроголошених держав, оскільки ні та, ні інша не визнані ООН. Між ними зберігаються і багато колишні протиріччя, особливо з урахуванням недостатньо чітко визначеної прикордонної лінії. Так що нових збройних конфліктів тут вдається уникнути в основному завдяки тому, що ще в кінці 1995 р. в Боснію і Герцеговину під прапором миротворчості були введені війська НАТО, а потім і миротворчий контингент ООН; його мандат вже неодноразово продовжувався. До складу міжнародних миротворчих сил входять і російські війська.

Однак все це – тільки видима стабілізація обстановки, яка не вирішила головних спірних питань. Наприклад, миротворчі сили не змогли забезпечити повернення біженців до місць їх колишнього проживання. А адже це чи не головне завдання демократизації життя в Боснії і Герцеговині. За даними ООН, чисельність біженців на території всієї колишньої СФРЮ склала 2,3 млн осіб, причому переважна більшість з них припадає саме на Боснію і Герцеговину (рис. 12). А повернулося з них всього близько 400 тис., у тому числі в Боснію і Герцеговину не набагато більше 200 тис. Можна додати, що масовий результат сербів із Сараєво призвів до того, що цей колись багатонаціональне місто фактично перетворився на моноетнічний, де частка сербів скоротилася до декількох відсотків.

Наступний акт югославської драми розігрався вже наприкінці 1990-х рр.. і був пов’язаний з проблемами історичної області Косово і Метохія, розташованої в південній частині Сербії. Ця область займає 11 тис. км2, а населення її, 9/10 якого складають албанці-мусульмани, становить 1,9 млн осіб.

Історична область Косово і Метохія (Косово займає її східну рівнинну, а Метохія – західну гористу частину) зіграла величезну роль у становленні сербської державності. Про це свідчать і численні історико-архітектурні пам’ятники, що дійшли до наших днів. Однак у XIV в. ранній розквіт Косово був перерваний навалою турків-османів. Саме тут, на знаменитому відтоді Косовому Полі, відбулася вирішальна битва між військом турецького султана Мурада I і сербським військом, яке було розбите турками. З цього часу землі Косово і Метохії стали приходити в запустіння і одночасно заселятися албанцями, які прийняли мусульманську віру. Поступово албанців тут ставало все більше, і після того як Туреччина позбулася своїх володінь в Європі і в 1912 р. була утворена незалежна Албанія, косовські албанці стали робити спроби возз’єднати свої землі з нею. Якоюсь мірою вони реалізувалися тільки в 1941 р., коли фашистська Німеччина, окупувавши Югославію, створила «Велику Албанію» у складі Албанії, здебільшого Косово і Метохії і частини македонських і чорногорських земель з албанським населенням.

Після Другої світової війни історична область Косово і Метохія в складі спочатку народної, а потім соціалістичної федеративної Югославії з самого початку отримала досить широку автономію, а за конституцією 1974 цей автономний край фактично став самостійним суб’єктом федерації з дуже широкими правами (за винятком права вийти зі складу Сербії). Однак на початку 1980-х рр.., Після смерті керівника країни маршала Тіто, албанські націоналізм і сепаратизм знову посилилися, в Косово почалися антисербські виступу. У відповідь на це в 1989 р. сербські центральні влади фактично скасували автономію Косово і Метохії. Однак ця акція ще більш загострила обстановку в краї, а вона погіршувалася і тим, що по всіх основних економічних показниках Косово займало в країні останнє місце: його частка в національному доході і промисловому виробництві становила всього 2%. Зате за кількістю безробітних і частці неписьменних Косово займало перше місце.

Коли почався розпад СФРЮ, косовські албанці також проголосили незалежність і створили Республіку Косово. Оскільки влада Сербії цю республіку, природно, не визнали, у краї виникло двовладдя. Готуючись до війни, косовські албанці створили свою військову організацію – Визвольну армію Косово (ОАК). Почалися нелегальні поставки в Косово зброї з Албанії, звідти ж прибували бойовики.
Обстановка особливо загострилася в 1998 р., коли югославські власті спробували ліквідувати бази ОАК. Західні країни фактично підтримали албанських сепаратистів, відкрито заявляли про свій намір вийти зі складу СРЮ. Почалися переговори за участю різного роду посередників, які, однак, ні до чого не привели. В результаті серби опинилися перед вибором: або віддати Косово, або вступити в нерівну боротьбу з НАТО. Вони вважали за краще другий шлях, і тоді без санкції Ради Безпеки ООН країни НАТО почали масовані бомбардування Югославії, а військові контингенти цього блоку фактично окупували Косово, розділивши територію краю на сфери відповідальності. Так Косово фактично перетворилося на протекторат західних країн, що знаходиться під управлінням місії ООН (УНМІК) і контролем НАТО. Але албанські націоналісти продовжували наполягати на повній незалежності краю, незважаючи на резолюцію Ради Безпеки ООН про збереження територіальної цілісності Сербії. При цьому вони спиралися на підтримку США та країн Євросоюзу, втрутитися в цей, по суті, внутрісербскій конфлікт, доводячи, що Косово являє собою унікальний випадок і не призведе до ланцюгової реакції в інших самопроголошених державах. Сербія, Росія і багато інших країн виступали проти такої політики, порушує принцип територіальної цілісності держав. Тривалі переговори не дали результатів, і в лютому 2008 р. парламент Косово в односторонньому порядку прийняв декларацію про суверенітет. Але її не прийняли Сербія, яка не бажає втрачати 15% своєї території, Росія, Китай і десятки інших країн світу. Через позицію постійних членів СБ Росії та Китаю у Косово немає шансів на вступ до ООН.
У 2000-2002 рр.. на території колишньої СФРЮ сталося нове загострення внутрішньо-і зовнішньополітичної обстановки. Цього разу воно було пов’язане з Македонією і Чорногорією.

Загострення обстановки в Македонії також напряму пов’язане з Косово.
Приблизно третина населення Македонії становлять албанці-мусульмани, компактно проживають у районах, що примикають до територій Албанії та Косово. При цьому чисельність і частка албанців у населенні цієї країни поступово зростають завдяки більш високим темпам природного приросту, характерним для цієї етнічної спільності, і збільшеному останнім часом міграційному притоку. Події, що сталися тут навесні 2001 р., коли великі групи албанських бойовиків вторглися з Косова в межі Македонії і стали обстрілювати її населені пункти, по суті, представляли собою ще одну спробу здійснити стару ідею створення «Великої Албанії». Ці дії внесли розлад у взаємини македонських албанців і етнічних македонців, які раніше завжди співіснували відносно мирно. Не тільки етнічне, а й економічне розмежування між ними посилилося. Місцеві албанці також стали вимагати самовизначення. Перемир’я між албанцями і македонцями укладалися і порушувалися багато разів. В результаті НАТО ввела в Македонію свій миротворчий контингент.

ПОДІЛИТИСЯ: