✅«Рисові» і «чайні» ландшафти в закордонній Азії

На Азію припадає 9/10 світового виробництва рису, який, в основному, тут же і споживається. Щоб наочніше показати значення рисосіяння в сільському, та й в усьому господарстві деяких азіатських країн, наведемо відповідні дані по Індонезії.

У цій галузі тут цілий рік зайнято близько 10 млн. осіб. Вона дає понад 70% всієї рослинницької продукції. У раціоні харчування рис забезпечує майже 2/3 всіх калорій, а в бідних сім’ях – і того більше.

Таке ж його положення і в більшості інших країн Південно-Східної Азії. Велику роль рис грає також у країнах Південної та Східної Азії:

  • Таїланд і М’янма виробляють понад 300 кг. рису на душу населення в рік;
  • Індонезія, Філіппіни, Японія – понад 150;
  • Китай і Індія – близько 150 кг.

Не дивно, що рис нерідко служить символом державного значення.

Наприклад, зображення його мітелок складає частину державного герба КНДР.

З рисом же пов’язане також безліч різного роду звичаїв і церемоній. Так, у столиці Таїланду на Королівській площі щорічно в травні проводиться урочиста церемонія першої борозни. Бики, запряжені в золотий плуг, проробляють три борозни, в які дівчата кладуть рисові зерна.

Оскільки рис – дуже трудомістка культура, райони рисосіяння виділяються працеінтенсивним типом господарства і дуже високою щільністю населення, що досягає 1000-2000 осіб на 1 км2.

Наприклад, в районах рисосіяння на території Бангладеш вона складає, в середньому, 1500 осіб, на о. Ява – до 2000 тис. осіб.

Ось чому в Індонезії здійснюється чи не найбільша у світі програма добровільного переселення жителів з Яви на відносно малонаселені Суматру, Калімантан, Сулавесі, яка зачепила вже кілька мільйонів сімей.

Рисосіяння особливо характерно для тієї частини Азії, де переважає мусонний клімат.

Зазвичай збирають два врожаї рису на рік: 2/3 всієї посівної площі під цю культуру, яка сіється під мусонні дощі, дає урожай до кінця літа, а 1/3 її, яка використовує штучне зрошення, – до кінця зими.

Впровадження більш скоростиглих сортів, що почалося у зв’язку з «зеленою революцією», дозволяє тепер, в деяких районах, збирати по три і навіть по чотири врожаї рису на рік. Що ж до кількості його сортів, то:

  • у В’єтнамі їх налічують 700;
  • в М’янмі – 1000;
  • в Бангладеш – 1200.

Можна, очевидно, виділити три головні типи рисових райони:

  • По-перше – це великі острови, де культура рису займає майже всі низькі простору. До них відносяться Ява в Індонезії, Лусон і Мінданао на Філіппінах, Хонсю, Сікоку і Кюсю в Японії, Тайвань, Шрі-Ланка.
  • По-друге – це долини великих річок континентальної Азії, таких, як Янцзи, Сіцзян, Меконг, Іраваді, Мінам, Ганг, Брахмапутра, Інд, щорічно угноєна їх розливами.
  • По-третє – це дельти перерахованих річок, які, на думку С. Б. Ростоцького, представляють собою сформовані економічні райони з чітко вираженою рисовою, а в бенгальській дельті – рисово-джутовою спеціалізацією.

Це райони найдавнішого зрошуваного землеробства, які не випадково іменують рисовими кошиками або рисовими чашами.

Наприклад, дельта Менама займає менш як 5% території Таїланду, але дає більше 1/3 всіх його зборів рису. Близько половини всього виробництва рису в М’янмі зосереджено в дельті Іраваді.

Саме в дельтових районах знаходяться також такі столиці або регіональні столиці, як Шанхай, Гуанчжоу, Хошимін, Пномпень, Бангкок, Янгон (Рангун), Дакка, Колката (Калькутта), Карачі, а щільність населення в них часто не менше, ніж на Яві.

До речі, саме в дельтових районах на зрошуваних землях переважає зимовий рис з періодом вегетації від чотирьох до семи місяців. У листопаді-грудні його збирають в бенгальській дельті, в грудні – в дельтах Іраваді і Менама, в листопаді-січні – в дельті Меконгу.

У всіх рисосіючих районах Азії склалися так звані рисові ландшафти.

Попри деякі відмінності між типами рисових районів (островами, долинами річок і дельтами), вони мають досить характерні спільні риси. Спочатку рисову розсаду вирощують у спеціальних розплідниках.

Через місяць її пересаджують на основне поле, причому для 1 га потрібно 250 тис. таких саджанців, а один селянин може посадити за годину приблизно 1000 саджанців. Після цього поле заливається шаром води в 15-20 см, яка утримується на ньому протягом трьох-п’яти місяців. Потім воду видаляють, і починаються збір, сушка і обмолот рису.

Відомий журналіст Всеволод Овчинников так описує «рисовий ландшафт» на Центральній Яві:

«Куди не глянь – рисові поля. Деякі з них залиті водою і виблискують, як шари слюди на зламі. На інших видно зігнуті фігури селян. Вони висаджують рисову розсаду. Ряди ніжних стеблинок штрихують сріблясту гладінь, наче візерунок на шовку. А на сусідніх ділянках рис уже стоїть стіною, нагадуючи оксамит з високим ворсом. Тут же поруч колосяться прямокутники полів, де щосили налилися колосся. Селяни серпами ведуть жнива.

У доріг жовтіють рогожі, на яких сохне провіяне зерно. Куряться сизі димки над випаленою стернею. А трохи далі темніє свіжа рілля. Хлопчина, стоячи на бороні, поганяє буйволів, щоб розпушити ґрунт перед посівом. Жінки вже носять на коромислах пучки розсади для нового врожаю. На власні очі бачиш нескінченно повторюваний круговорот селянських турбот».

Головні виробники чаю в зарубіжній Азії:

  • Індія;
  • Китай;
  • Шрі-Ланка;
  • Індонезія;
  • Туреччина.

У всіх цих країнах чай вирощується на плантаціях. У географічній літературі є чимало описів «чайного ландшафту», особливо на прикладі центральної частини Шрі-Ланки, яку той же В. Овчинников називає «чайної країною, кордони якої губляться за горизонтом».

«Чайний ландшафт» відображає складне господарство чайної плантації. Воно включає в себе, насамперед, посадки чайних кущів. Збір чайного листа, зазвичай, роблять жінки і діти.

Рухаючись уздовж рядів кущів, кожен збирач обома руками збирає молоді пагони, а потім перекидає їх за спину у плетений кошик. Три рази на день зібраний чай доставляється на розташовані поблизу чайні фабрики.

Тут його розкладають на спеціальних стелажах і обробляють (в’ялять) за допомогою гарячого повітря. Потім він піддається:

  • ферментації;
  • сушці;
  • розфасовці;
  • упаковці.

На чайних фабриках також переважає жіноча праця. Чоловіки ж займаються:

  • посадкою;
  • підгортанням чайних кущів;
  • прополкою;
  • внесенням добрив.

По експорту чаю Шрі-Ланка, зазвичай, ділить перше-друге місце з Індією. Підраховано, що якщо річний збір чайного листа на цьому острові перевести в стандартні 50-грамові пачки, їх число досягне 3,8 млрд!

Посилання на основну публікацію