Республіканський період в Туреччині

Реакція турецького населення пішла в вигляді створення фронтів самооборони і організацій опору. Національно-визвольна боротьба, яку очолив Мустафа Кемаль, об’єднала турецький народ. У той час як Стамбул був окупований Антантою, в Анкарі 23 квітня 1920 приступило до роботи Великі національні збори Туреччини (ВНСТ) під головуванням Кемаля. Розрив відносин між Анкарою і Стамбулом стався після підписання Севрського мирного договору (10 серпня 1920 року), за яким окупаційні сили здійснювали контроль над усіма зовнішньоекономічними операціями країни, а турецькій стороні надавалося право розпоряджатися лише невеликою частиною територій.

В ході протистояння іноземним загарбникам були розгромлені французькі та грецькі війська. Переговори в Лозанні, які почалися 21 листопада 1922 року, означали, що Туреччина здобула перемогу в своїй боротьбі за національну незалежність. Підписаного 24 липня 1923 року мирний договір офіційно визнавав ВНЗТ і відміняв положення Севрського мирного договору. У документі також були обговорені національні кордони незалежної Туреччини.

Курс нового уряду на модернізацію за західними зразками почався з оголошення 29 жовтня 1923 року про створення Турецької Республіки, першим президентом якої став Мустафа Кемаль (надалі взяв прізвище Ататюрк – «батько турків»). Почалося великомасштабне реформування країни.

Була ліквідована система релігійних шкіл, судів шаріату, розпущені всі існуючі секти. У 1937 році в конституцію була включена стаття про те, що Туреччина є світською державою. Крім того, була прийнята міжнародна система літочислення, годин, календар, європейські заходи ваги, довжини. Міністерством освіти був розроблений новий турецький алфавіт на основі латиниці. Були також проведені перші важливі реформи в сфері захисту прав жіночого населення: заборонено багатоженство, введено виборче право для жінок (1930 рік).

Гнучка політика другого президента Іненю в ході Другої світової війни дозволила Туреччині виявитися в числі країн-переможниць. 5 березня 1945 року його брала участь в конференції в Сан-Франциско як одна з країн-засновників ООН.

У 1950 році в ході перемоги на парламентських виборах до влади в Туреччині прийшла Демократична партія, виникнення якої в 1945 році означало відхід від колишньої однопартійної системи Народно-республіканської партії. Було продовжено курс на співпрацю з державами Заходу, особливо з США. У 1952 році країна вступила в НАТО.

Економічна нестабільність одночасно з наростаючим тиском на ЗМІ і громадянські свободи послужили причиною стався 27 травня 1960 року військового перевороту і повалення уряду Демократичної партії. Офіцерами, які брали участь в перевороті, був створений «Комітет національної єдності» (КНЄ), який очолив генерал Джемаль Гюрсель. Він же став главою держави.

У 1961 було сформовано Установчі збори, а 9 липня вступила в силу розроблена ним нова Конституція. Основне її нововведення полягала в утворенні двопалатного парламенту, що складається з меджлісу і республіканського сенату. Після виборів 15 жовтня 1961 року КНЄ передав владу цивільної адміністрації, а Джемаль Гюрсель став президентом. Повалені урядовці і президент були взяті під варту і засуджені до довічного ув’язнення (амністовані в 1964 році), а прем’єр-міністр від ДП Аднан Мендерес, міністр закордонних справ Фатин Рюшту Зорлу і міністр фінансів Хасан Полаткан були страчені.

14 жовтня 1961 року відбулися перші вибори, в яких брала участь нова Партія справедливості, а також Партія нової Туреччини. Підсумком виборів стало створення урядової коаліції НРП-ПС, що полегшувала перехід від військової влади до цивільної.

У 1968 році Туреччину слідом за Європою охопили студентські хвилювання, що супроводжувалися сплеском тероризму. Щоб припинити безлади, 12 березня 1971 року командування збройних сил видало Меморандум, що вводив надзвичайний стан і обмежував деякі свободи. Вибори 1973 року призвели до влади коаліційний уряд НРП і ісламістської Партії національного порятунку, поклавши край «режиму 12 березня». Через розбіжності з кіпрського питання ця коаліція розпалася, і в тому 1975 року було сформовано нову коаліцію, названа «націоналістичним фронтом». Розпочатий раніше економічна криза збільшувався зростанням тероризму. У деяких районах країни було введено військовий стан.

12 вересня 1980 року в Туреччині армійським командуванням був здійснений новий військовий переворот. Рада національної безпеки (СНБ) розпустив ВНЗТ і ввів військовий стан на території всієї країни. Прийнявши на себе верховну владу в країні, СНБ заборонив всі існуючі партії і призначив главою держави керівника Ради Кенана Еврена. Політика СНБ була націлена на стабілізацію економічного становища в країні. Був розроблений новий проект Конституції, набула чинності 7 листопада 1982 року по підсумками референдуму. Новим президентом став Кенан Еврен, поступово скасовував обмеження, пов’язані з політичною діяльністю партій в Туреччині. На зміну СНБ прийшов Республіканський рада, який склав свої повноваження із закінченням терміну президентства К. Еврена (1982-1989 роках).

Уряд Тургута Озала, що перебував при владі 2 терміни поспіль (перемоги на виборах 1983 і 1987 років), взяло курс на «велику трансформацію», реформування економіки.

Курс на демократичні реформи і економічне зростання продовжило і новий коаліційний уряд Партії вірного шляху і Соціал-демократичної народної партії на чолі з Сулейманом Демірель.

Після розпаду в 1991 році Радянського Союзу здобули незалежність республіки Закавказзя і Центральної Азії, з якими Туреччина встановлювала дипломатичні відносини, поширюючи свій вплив в регіоні. У червні 1992 року, після створення організації Чорноморського Економічного співробітництва (ЧЕС), значення Туреччині зросла у всьому Чорноморському регіоні, включаючи Балкани і Закавказзя.

У 1993 році новим главою держави було обрано Сулейман Демірель, а главою коаліційного уряду ПВП-СДНП стала Тансу Чиллер, яка перебувала при владі з 25 червня 1993 року по 25 грудня 1995 року. Після парламентських виборів 1995 року створювані коаліції не носили сталого характеру. Один уряд змінювалося іншим, наростали опозиційні настрої. У зв’язку з цим було вирішено об’єднати вибори до місцевих органів влади з парламентськими і провести їх 18 квітня 1998 року.

До влади прийшов коаліційний уряд, назване «Урядом згоди». Почалося реформування в соціальній сфері, були прийняті закони про виведення військових суддів зі складу судів державної безпеки, була прийнята конституційна поправка про міжнародний арбітраж. 16 травня 2000 року в посаду президента Туреччини був обраний Ахмед Недждет Сезер. На початку його президентства в лютому 2001 року в країні почалася економічна криза, в зв’язку з яким був прийнятий ряд антикризових заходів. Так, міністром з питань економіки був призначений віце-президент Світового банку турків Кемаль Дервіш. МВФ і Світовий банк виділили країні великі кредити.

Сформований в результаті дострокових виборів 3 листопада 2002 року уряд Партії справедливості і розвитку (представляє крило помірних ісламістів) продовжило курс на зближення з ЄС. Копенгагенський саміт Євросоюзу (2002 рік) прийняв рішення про визначення в 2004 році дати початку переговорів про вступ Туреччини до складу організації. Сформований в березні 2003 року уряд Реджепа Тайіпа Ердогана, який очолив правлячу Партію справедливості і розвитку, змогло повернути країні економічну стабільність. Було зафіксовано зниження темпів інфляції, зріс експорт. Почалися перетворення в соціальній сфері, сфері освіти, сільського господарства, енергетики.

Той факт, що ПСР мала переважною більшістю в ВНЗТ, тим не менш, не дозволив їй обрати новим главою держави замість минає Ахмета Недждета Сезеру Абдуллаха Гюля (глава МЗС в уряді ПСР). Виниклий політична криза породив необхідність проведення дострокових виборів і конституційної реформи, результатом якої стало б зміна процедури обрання президента парламентом на прямі вибори глави держави. Дострокові вибори в країні змагання проводилися 24 липня 2007 року ПСР здобула переконливу перемогу (46% голосів і 341 місце з 550 можливих).

Питання про зміни процедури обрання президента обговорювалося на всенародному референдумі, який відбувся 21 жовтня 2007 року. Зміни, за які висловилися 75% взяли участь в голосуванні, передбачають прямі вибори президента країни, скорочення терміну повноважень глави держави з 7 до 5 років і вводять положення про можливість повторного обрання особи.

Посилання на основну публікацію