Регіональна політика в країнах Європейського союзу

У зарубіжній Європі в цілому регіональна політика у всіх її формах і проявах проводиться, мабуть, найбільш послідовно і активно. У першу чергу це відноситься до інтеграційному угрупованні 15 «старих» держав Європейського союзу.

Незважаючи на дуже високий, високий і відносно високий загальний рівень розвитку країн ЄС, досить суттєві соціально-економічні відмінності між ними були і продовжують зберігатися. Не випадково ці держави іноді поділяють на дві великі групи: «багатий» Північ (Великобританія, Німеччина, Франція, країни Бенілюксу, Швеція, Австрія, північна частина Італії) і «бідний» Південь (Іспанія, Португалія, Греція, південна частина Італії), а також виділяють займають як би проміжне положення між ними Ірландію та Фінляндію. Останнім часом по відношенню до країн ЄС (не кажучи вже про всю зарубіжній Європі) ще частіше стали застосовувати поняття «центру» (ядра) і «периферії». При такому розкладі до «центру» зазвичай відносять Англію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург, велику частину Франції і Німеччини, Австрію, Північну Італію. А до «периферії» – Ірландію, Північну Ірландію (Ольстер), Шотландію, Уельс, південно-західну частину Франції, переважно аграрні райони Іспанії, Португалії, Італії, Греції, а також малонаселені північні частині Швеції і Фінляндії.

Але це самий, так сказати, великомасштабний підхід до територіальних аспектам регіональної політики Євросоюзу. У самому ЄС зазвичай оперують набагато більш дробової сіткою регіонів (районів), що вже саме по собі свідчить про перехід до вищої форми політичної та економічної інтеграції – створення Європи регіонів. Саме це поняття найкраще відображає еволюційний перехід 15 країн до створення єдиного політичного, економічного, фінансового, соціального простору. У багатьох офіційних документах регіональної політики країн ЄС спеціально підкреслюється особлива роль, яку мають відігравати в інтеграційному процесі не стільки окремі країни, скільки їх регіони (райони). Не дивно, що багато хто з цих регіонів починають встановлювати прямі контакти з вищими органами Євросоюзу, минаючи свої центральні уряду.

Що ж стосується виділення конкретних регіонів, то цей процес виявився досить складним. Якщо виходити з існуючого нині адміністративно-територіального поділу країн ЄС, то всього в 15 країнах налічується 200 адміністративних одиниць, що мають статус регіону. Найбільше їх у Великобританії (34), у Франції (26), у Швеції (24) та Італії (20), найменше в Бельгії (3), Данії (4) і Португалії (7). Однак для своїх облікових цілей Статистичне бюро ЄС (Євростат) використовує ще більш дробову сітку територіального членування.

Сітка Євростату виділяє п’ять рівнів територіальних одиниць, які іменуються НАТС. [24] K категорії НАТС-1 відносять найбільші регіони загальним числом 77. У середньому населення такого регіону складає 4,2 млн чоловік. Найбільше регіонів НАТС-1 в таких країнах, як Німеччина (16), Великобританія та Італія (по 11), Франція (9), тоді як Данія, Швеція, Ірландія, Люксембург фігурують кожна у вигляді одного такого регіону. K категорії НАТС-11 відносять переважно адміністративні провінції, департаменти, округу загальним числом 200. В середньому населення такого регіону – 1,8 млн осіб. Найбільше їх у Німеччині (38), Великобританії (35), у Франції (26), в Італії (20) та Іспанії (17). У категорію НАТС-III входить 1031 регіон із середнім населенням по 41 тис. чоловік. Це переважно ранг графств і префектур. До категорії НАТС-IV Євростат відносить 1074 регіону, а до категорії НАТС-V – 98 тис. (це головним чином комуни, округи та муніципії).
Незважаючи на подібну надзвичайну територіальну дробность, основна мета регіональної політики Євросоюзу фактично єдина для всіх категорій НАТС. Вона полягає в об’єднанні національних економік шляхом скорочення розриву в рівнях розвитку між окремими регіонами. У Єдиному європейському акті є спеціальний розділ V під назвою «Економічний і соціальний згуртування». У ньому йдеться про те, що «Спільнота особливо прагне скоротити розрив між різними регіонами і відставання регіонів, що знаходяться в найменш сприятливих умовах».

Відповідно до цієї основною метою в документах Євросоюзу сформульовані і більш конкретні цілі регіональної політики ЄС. Усього таких цілей шість:
1) сприяння структурній перебудові та розвитку відсталих районів;
2) сприяння перебудові та розвитку промислових депресивних районів з високим безробіттям і зниженим рівнем виробництва;
3) боротьба з довготривалою безробіттям;
4) сприяння включенню молоді в трудове життя;
5) сприяння аграрній політиці, включаючи розвиток як сільськогосподарських районів, так і обслуговуючих сільське господарство виробництв;
6) розвиток регіонів Європейського союзу з дуже низькою щільністю населення.
Кожна з перерахованих цілей регіональної політики орієнтована на певний рівень НАТС. Так, перша мета стосується насамперед до більш великим регіонам, що відстають у розвитку і мають душовий ВВП менше 75% від середнього показника по Євросоюзу. Друга мета має відношення головним чином до старопромисловий районам, багато з яких в епоху НТР перетворилися на справжні зони лиха і потребують серйозної структурної перебудови економіки. П’ята мета відноситься до відсталих аграрним районам країн ЄС, а шоста – до північних районів з щільністю населення менше восьми осіб на 1 км2. Вона була додана до загального реєстру цілей пізніше інших, після вступу в ЄС Швеції та Фінляндії.

Для реалізації всіх перерахованих вище цілей в системі Євросоюзу створені наднаціональні органи, насамперед – Генеральна дирекція з регіональної політики в системі Комісії європейських співтовариств (КЕС) і відповідна комісія в Європарламенті. У 1993 р. був сформований Комітет регіонів, до якого входять понад 200 представників регіональних та місцевих адміністрацій. Пізніше виникла ще Асоціація європейських регіонів. Дуже велике значення мають також фінансові інститути ЄС, головний з яких був створений ще в 1975 р. під назвою Європейський фонд регіонального розвитку. Кошти на такий розвиток виділяє також Європейський інвестиційний банк. У результаті наприкінці 1990-х рр.. на здійснення регіональної політики припадало вже понад 1/3 всього бюджету ЄС.

Для конкретної реалізації регіональної політики розробляються цільові програми, підпрограми та проекти. До числа головних з них відносяться програми реконструкції окремих міських районів, програми розвитку вугледобувних, металургійних, суднобудівних, текстильних, аграрних районів, програми сприяння конверсії оборонних підприємств. Існують також спеціальні програми виробничого навчання та перекваліфікації жінок, молоді, розвитку дрібного і середнього бізнесу та ін

Прикладом такого роду може служити програма «Інтеррег», що має на меті об’єднання зусиль прикордонних територій деяких країн ЄС та сусідніх з ними держав за допомогою міжрегіонального територіального планування. Ця програма охоплює проекти, що торкаються ключові структурні сфери та напрями: економічний, впровадження новітніх технологій, охорону навколишнього середовища і природокористування, ринок праці та питання набуття та підвищення професійної кваліфікації, соціально-культурну інтеграцію прикордонних районів. Оцінюючи роль цієї програми, потрібно брати до уваги ту обставину, що довжина сухопутних кордонів між країнами ЄС становить 10 тис. км і на прикордонні райони припадає 15% території і 10% населення. Можна послатися на академіка А. Г. Гранберг, за даними якого вже в середині 1990-х рр.. 122 прикордонні комуни на внутрішніх кордонах ЄС спільно здійснювали 2500 різних проектів. [25]
Незважаючи на наявність єдиних цілей і відповідно програм для всіх країн Євросоюзу, кожна з них може мати і свої «ударні спрямування» регіональної політики. Так, для Великобританії найбільш важливі проблеми безробіття, житла, перенаселеності великих міських конурбацій і особливо – підйому депресивних і так званих проміжних старопромислових районів. Це в першу чергу Західний Мідленд, Ланкашир, Південний Уельс, Північний Схід, Північ. Для Німеччини це також проблеми підйому депресивних в недавньому минулому старопромислових районів (Рурський, Саарский та ін), а з 1990 р. – вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку західних і східних земель країни: адже після їх об’єднання рівень ВВП на душу населення в колишній НДР виявився найнижчим у всьому Євросоюзі (менше 45% від середнього по ЄС). У Франції пріоритетними напрямками регіональної політики служать зменшення гіпертрофованого переваги столичного Паризького району за допомогою створення регіональних центрів розвитку, підйом порівняно відсталої аграрного Південно-Заходу. В Італії – згладжування соціально-економічних диспропорцій між Північчю і Півднем. В Іспанії – прискорений розвиток центральної частини Кастилії, Галісії, Астурії, Естремадури. У Нідерландах – реконструкція Південного Лимбурга, підтримка північних районів, упорядкування розвитку агломерації Рандстад. У Португалії основні зусилля регіональної політики спрямовані на підйом Півдня, в Австрії – землі Бургенланд, у Швеції та Фінляндії – північних територій цих країн.

Тепер залишається сказати чи не про найголовніше – про результати регіональної політики в країнах ЄС. При цьому для порівняння використовуємо все той же універсальний показник душового ВВП.
Таке порівняння свідчить про те, що відмінності між країнами ЄС дійсно мають виразну тенденцію до згладжування, до деякої нівелюванню. Проте вони ще далеко не подолані. У всякому разі, якщо прийняти середній показник душового ВВП країн ЄС за 100, то в 2000 р. в Люксембурзі він був набагато вище (174), в Німеччині, у Франції, в Австрії, Данії, Бельгії, Нідерландах, Ірландії – трохи вище

ПОДІЛИТИСЯ: