Радіоактивне забруднення атмосфери

Вперше людство всерйоз зіткнулося з радіоактивною небезпекою при розробці, випробуваннях і перший застосуванні в 1945 році ядерної зброї (див. статтю “Ядерна енергія і радіоактивність”). Власне ця небезпека не була несподіваною: дія на живі організми різних видів іонізуючих випромінювань – ультрафіолетових і рентгенівських променів, гамма-випромінювання і потоків альфа-і бета-частинок, що виникають при радіоактивному розпаді, вивчалося з кінця минулого століття. Проте до появи атомної бомби променева хвороба, як і підвищена ймовірність захворювання на рак, погрожували, мабуть, тільки лікарям-рентгенологам і фізикам, що проводив експерименти з матеріалами, що розщеплюються і променями високих енергій. Тільки з появою ядерної зброї і настанням «атомного століття» загроза радіоактивного зараження стала глобальною (і локальної) екологічною проблемою. 

При ядерному вибуху потужний потік радіації діє як один з вражаючих факторів на значну територію, до декількох кілометрів від епіцентру вибуху. При цьому випромінювання, особливо одна з його складових – потік нейтронів – викликає появу вторинної радіоактивності в опромінених речовинах. Тому, крім випарувалися при вибуху залишків матеріалів, що розщеплюються самої бомби, радіоактивної стає пил, багато сотень тонн якій піднімаються вибухом у верхні шари атмосфери. У складі цього пилу виявляється безліч ізотопів різних елементів. Значна їх частина розпадається і втрачає радіоактивність за короткий час, від декількох годин до декількох діб. Інші, що мають великий період напіврозпаду, зберігають радіоактивність роками.

Радіоактивний пил становить особливу небезпеку. Навіть при незначному середньому рівні радіоактивності, близькому до фонового, мікроскопічні частинки з високим власним рівнем радіоактивності, потрапляючи з током крові у внутрішні органи і «осідаючи» там, піддають навколишню тканину локальному опроміненню, з високою ймовірністю викликаючи розвиток раку.
Глобальна небезпека випробувальних ядерних вибухів була усвідомлена досить давно. До середини 60-х років стало ясно, що їх продовження, принаймні в повітрі, на землі і на воді, скоро призведе до такого підвищення рівня радіації на всій Землі, який не тільки викличе небачене зростання ракових захворювань, але і необоротно зруйнує генофонд людства, ніж прирече його на виродження. Саме це змусило провідні ядерні держави, незважаючи на гостре в ті роки військове і політичне протистояння «Заходу» і «Сходу», укласти договір про заборону ядерних випробувань у повітрі, на землі і на воді. Підземні ядерні випробування тривають досі.
Але джерела надходження радіоактивних забруднень в атмосферу, як і в інші середовища, не обмежуються ядерними вибухами. Промислове виробництво збагаченого урану для атомних бомб і ядерних реакторів, переробка плутонію, одержуваного в реакторах, виробництво радіоізотопів для промислових і дослідницьких цілей постійно створюють загрозу витоку в навколишнє середовище якоїсь частини радіоактивних матеріалів. Особливо велика така небезпека при транспортуванні, переробці та захороненні радіоактивних відходів атомних електростанцій (АЕС) і реакторних установок атомних кораблів – підводних човнів, авіаносців, криголамів.

Ядерна енергетика займає в енергозабезпеченні різних країн помітне місце. Франція, наприклад, приблизно на 80% покриває свої потреби в електроенергії за рахунок АЕС. На території Європи працює кілька десятків АЕС, і їх безпека – предмет постійної тривоги населення і турбот працівників станцій. Дуже небезпечні аварії на АЕС. Наскільки б малої ні була ймовірність великої аварії, вона для будь-якого, самого досконалого технічного пристрою не дорівнює нулю. Відповідно більш-менш великі аварії, при яких у природне середовище потрапляють радіоактивні речовини, час від часу відбуваються. Найбільш великою була відома аварія на 4 блоці Чорнобильської АЕС у 1986 році, при якій в атмосферу було викинуто в кілька десятків разів більше радіоактивних речовин, ніж при вибухах перших атомних бомб над Хіросімою і Нагасакі. Вітри рознесли радіоактивні частинки по величезній території, що включає частково Україну, Білорусію, південно-західні області Росії, в менших дозах – деякі території Полину, Швеції. Підвищення рівня радіоактивності до 50% над фоновим було відзначено місцями в Німеччині, Англії, в деяких інших європейських країнах.

У запобіганні небезпеки радіоактивного забруднення планети важливу роль відіграє система міжнародних угод, яка постійно вдосконалюється. Існує міжнародна організація з контролю за використанням атомної енергії, МАГАТЕ, яка проводить незалежну експертизу ядерних проектів і ведуча постійне спостереження за виконанням узгоджених норм при експлуатації ядерних установок, використовуваних в мирних цілях. На жаль, їх використання у військових цілях у всіх країнах засекречено і не підлягає контролю МАГАТЕ. Це накладає особливу відповідальність на збройні сили атомних держав.

Слід відзначити важливу роль громадських антиядерних рухів, які об’єднують лікарів, вчених, діячів культури різних країн. Дуже активна в цьому відношенні міжнародна неурядова організація «Грінпіс» («Зелений світ»), одна їх завдань якої – зробити надбанням міжнародної громадськості всі шкідливі і небезпечні прояви зловживань військових секретністю атомних об’єктів. Саме активність громадських організацій змушує політиків постійно працювати над вдосконаленням законодавства у цій галузі, фінансувати різні програми досліджень і конкретних заходів щодо зменшення радіаційної небезпеки.

ПОДІЛИТИСЯ: