Промисловість світу

 

Незважаючи на те що з початком переходу до постіндустріального суспільства частка промисловості у світовому ВВП і зайнятості економічно активного населення стала зменшуватися, промисловість залишається найголовнішою галуззю матеріального виробництва. У промислове виробництво як і раніше спрямовуються великі інвестиції, з ним пов’язані великі витрати на НДДКР. Промислові товари зберігають безумовне першість у світовій торгівлі. Промисловість продовжує надавати великий вплив не тільки на економіку, а й на інші сторони суспільного життя. Територіальна структура промисловості в найбільшій мірі визначає територіальну структуру всього світового господарства, формуючи як би його каркас. Тому промисловість іноді не без підстави продовжують називати мотором економічного розвитку.

Та й цифрові показники, що характеризують масштаби світової промисловості (хоча темпи її зростання знизилися до 2% порівняно з 6% у 1960-і рр.)., Також продовжують залишатися дуже значними. Згідно з даними ООН і розрахунками російських економістів, додана вартість, створена світовою промисловістю в 2006 р., оцінюється приблизно в 15 трлн дол і, отже, становить близько 1/4 світового ВВП, перевищуючи частку сільського господарства в цьому ВВП в 7-8 разів . У світовому промисловому виробництві зайнято 500 млн чоловік (порівняно зі 180 млн наприкінці 1960-х рр..). До цього можна додати, що промислові товари і за обсягом, і за вартістю становлять 80-90% усіх товарів світової торгівлі.

Великі зрушення відбуваються в галузевій структурі світової промисловості. Як вже було зазначено, на рівні мезоструктури вони виражаються насамперед у зміні пропорції між видобувними і обробними галузями. Протягом усієї другої половини XX в. зберігалася стійка тенденція до зменшення частки видобувних галузей у загальному промисловому виробництві; нині вона становить менше 1/10. Але зміни торкнулися і внутрішніх пропорцій у видобувній і обробній промисловості.

Добувна промисловість являє собою цілий комплекс галузей і підгалузей, що включає не тільки гірничодобувну, а й лісозаготівельну промисловість; до нього відносять також морський промисел, водопостачання, мисливсько-промислове господарство. Але приблизно 3/4 сумарного випуску продукції цієї галузі припадає на головну її підгалузь – гірничодобувну промисловість. У свою чергу, в структурі гірничодобувної промисловості 3/5 продукції (за вартістю) забезпечує нафтогазова промисловість, а іншу частину приблизно в рівних частках – вугільна і рудовидобувного.

Переробна промисловість – це в структурному відношенні ще набагато більш складний комплекс, що включає в себе більше 300 різних галузей і підгалузей, що прийнято поділяти на чотири блоки: 1) виробництво конструкційних матеріалів і хімічних продуктів; 2) машинобудування і металообробку; 3) легку промисловість; 4) харчову промисловість. У структурі обробних виробництв виділяють також галузі важкої і легкої промисловості: ще в 1960-х рр.. співвідношення між ними становила 60:40, але вже в середині 1990-х рр.. воно стало 70:30. Перше місце у структурі світової обробної промисловості займає машинобудування (40% всієї продукції), на другому місці стоїть хімічна промисловість (більше 15%). Далі йдуть харчова (14%), легка (9) промисловість, металургія (7%) та інші галузі. Співвідношення між ними дещо змінюється з часом, але в цілому залишається відносно стабільним. Зате зрушення, що відбуваються в структурі кожної з перерахованих галузей, зазвичай бувають більш динамічними. Перш за все це відноситься до машинобудування як самої диверсифікованої галузі промислового виробництва.

У нашій літературі вже не раз зазначалося, що самої швидко зростаючою галуззю світового машинобудування була і залишається електронна й електротехнічна промисловість. За часткою у всій продукції обробної промисловості вона вже вийшла на перше місце. Для загального машинобудування в цілому характерний помірне зростання, причому в його структурі теж відбуваються зміни: зменшується виробництво сільськогосподарських, текстильних машин і устаткування, а збільшується – дорожньо-транспортних машин і особливо роботів, конторського обладнання тощо Частка транспортного машинобудування в структурі обробної промисловості в цілому залишається відносно стабільною, але за цим також криються внутрішні відмінності: скорочується значення суднобудування, виробництва рухомого залізничного складу, але в цілому зберігається значення автомобілебудування.

Поряд зі зрушеннями в галузевій структурі світової промисловості відбуваються зміни і в її територіальних пропорціях. Вони привертають підвищену увагу економі-ко-географів, що займаються вивченням функціонування та розміщення галузей промисловості в складі світового господарства в цілому. Зазвичай ці зміни розглядають на різних ієрархічних рівнях, починаючи від порівняння Півночі і Півдня і кінчаючи окремими країнами.

Співвідношення між економічно розвиненими і країнами, що розвиваються за останні десятиліття істотно змінилося. Більш високі темпи індустріалізації в країнах Півдня призвели до того, що їх частка в світовому промисловому виробництві (без Китаю) збільшилася з 4% на початку 1950-х рр.. до 11% в 1975 р. і 19% в 1995 р., а надалі зросла ще більше. В економічній літературі можна зустріти оцінки, що виходять з того, що частка цих країн (з Китаєм) нині складає вже більше 40%. Відповідно зросла і частка промислового виробництва у ВВП країн, що розвиваються – з 25% в 1960 р. до 40% на початку XXI в. Більш того, країни Півдня наздоганяють країни Півночі і по структурі самого промислового виробництва, оскільки тепер їх «обличчя» визначає вже не стільки гірничодобувна, скільки обробна промисловість, яка в 1950-2000 рр.. збільшила своє виробництво в 16-17 разів (у розвинених країнах – в 5 з невеликим разів). Вже на початку 1990-х рр.. країни, що розвиваються, обігнали розвинуті з випуску виробів легкої промисловості. Тепер вони все більше наближаються до країн Півночі і в галузях важкої промисловості, частка якої в сумарному промисловому виробництві цих країн вже досягла 3/4 (в тому числі машинобудування – 1/4).

Відомі дві стратегії, або моделі, індустріалізації країн – внутріоріентірованная і внешнеоріентірованних. Першу з них в економічній літературі прийнято називати стратегією імпортозаміщення. Вона проводилася в основному на першому етапі індустріалізації країн Азії, Африки та Латинської Америки і полягала в поступову відмову від імпорту промислових виробів та забезпеченні внутрішнього ринку власною продукцією. Спочатку таке імпортозаміщення здійснювалося у виробництві споживчих товарів – тканин, одягу, взуття, меблів і т. п. Потім воно охопило і продукцію важкої промисловості. Однак подібне импортозамещающее розвиток загалом виявилося недостатньо ефективним, тому багато країн стали переходити до іншої, експортоорієнтованої моделі розвитку, в основу якої було покладено просування місцевих товарів на світовий ринок. Найбільшою мірою ця модель характерна для НІК Азії.
Проте всі ці оптимістичні для країн Півдня порівняння потребують коментарів. По-перше, незважаючи на успіхи індустріалізації, країни, що розвиваються в цілому відстають від розвинених на цілу історичну епоху.

Пояснюється це, в першу чергу тим, що країни Півночі раніше набагато випереджають їх в наукомістких галузях, від яких у першу чергу залежать розширення і оновлення всього промислового виробництва, та й не тільки його. Наприкінці 1990-х рр.. світовий ринок наукомісткої продукції досяг вже 2,5 трлн дол, причому тільки країни «великої сімки» контролюють 80% цього ринку, а всі економічно розвинені країни – 90%. У структурі промислового виробництва провідних країн Півночі (США, Японії, Німеччини, Великобританії) на наукомістку продукцію припадає 20-25%, а в їх експорті її частка досягає 30-35%.
При цьому «сімка» володіє 46 з 50 так званих макротехнологій, під якими розуміють сукупність всіх технологічних процесів (НДДКР, підготовка виробництва, саме виробництво і сервіс, або підтримка проекту) створення певного виду продукції з заданими параметрами. З цих макротехнологій США контролюють 22, Німеччина – 8-10, Японія – 7, Великобританія і Франція – по 3-8. Слідом за ними йдуть Швеція, Норвегія, Італія і Швейцарія. Решта країн контролюють лише 3-4 таких технології.

На відміну від цього обробна промисловість країн, що розвиваються спеціалізується в основному на випуску більш простий, менш техноємним продукції.
По-друге, потрібно брати до уваги, що високі показники промислового виробництва країн, що розвиваються досягнуті в першу чергу завдяки порівняно невеликій групі цих держав – перш за все так званих ключових (Китай, Індія, Бразилія, Мексика) і нових індустріальних. По-третє, важливо й те, що ці успіхи досягнуті не тільки в результаті індустріалізації, як такої, а й значною мірою внаслідок навмисного перенесення («міграції») з Півночі на Південь багатьох масових, трудомістких, дешевих і до того ж екологічно небезпечних «брудних» виробництв.

До всього цього можна додати, що саме в країнах Півночі зосереджена переважна більшість великих промислових ТНК, які, крім іншого, володіють значною частиною промислового потенціалу країн Півдня. Не дивно, що промислова продукція країн, що розвиваються в чому призначається для товарних ринків розвинених держав. Що ж стосується продуктивності праці в промисловості, то по її рівню країни Півдня поступаються країнам Півночі в середньому в чотири рази, хоча при розрахунку цього співвідношення враховуються показники лише самих «просунутих» з них.
Іноді в літературі наводяться також відомості про розподіл промислового виробництва між трьома групами країн – розвиненими країнами Заходу, розвиваються, і країнами з перехідною економікою. Але оскільки частка країн Східної Європи і СНД в світовому промисловому виробництві протягом 1990-х рр.. зменшилася з 18 до 9%, на загальносвітові пропорції вони нині, на жаль, впливають не так вже сильно.

 

Посилання на основну публікацію