Предмет і функції геополітики

Виникнення геополітичного напряму в політичній географії на рубежі XIX – ХХ ст. було обумовлено не тільки логікою розвитку наукового знання, а й потребами осмислення політичного устрою світу в умовах його поділу між основними протиборчими центрами сили. Завершення колоніального поділу світу і формування глобальної політичної системи генерував процеси становлення певного порядку зі своєю ієрархією центрів сили, які ведуть боротьбу за розділ сфер впливу. Глобалізація стає незворотнім процесом світового розвитку, а зворотним боком посилюється взаємозалежності країн і регіонів є постійне суперництво за світове лідерство.

Геополітичне напрямок склалося в результаті аналізу міжнародних відносин з використанням географічних методів. Воно вивчає залежність зовнішньої і внутрішньої політики держав і міжнародних відносин від системи політичних, военностратегіческіх, економічних, екологічних та інших взаємозв’язків, зумовлених політико-географічним положенням країни та її регіонів, іншими фізико-та економіко-географічними факторами. У самому загальному плані предмет геополітики може бути визначений як дослідження «географії відносин між центрами політичної сили у світі» (Туровський, 1999). Її початкова тема охоплювала аналіз впливу географічного положення на національні інтереси і зовнішню політику держав. У подальшому основна увага приділялася розстановці сил у світі і їх динаміці, змінам в ієрархії центрів сили, формуванню конфліктних зон, стратегічної оцінки територій і регіонів світу різними країнами. В цілому геополітика через систему методів і прийомів географічного аналізу розкриває динаміку політичних процесів, дає географічну проекцію міжнародних відносин.

Геополітика – це науковий напрямок (дисципліна), що входить в політичну географію складовою частиною. Вона вивчає все, що пов’язано з територіальними проблемами держави, його межами, раціональним використанням ресурсів в інтересах військово-політичної, економічної та екологічної безпеки держави. Її місце в рамках політичної географії визначається особливостями предмета дослідження, яким вступають держави та їх блоки, а також світ в цілому, як єдина політична система. Іншими словами, геополітика – це галузь політичної географії, яка розглядає на глобальному рівні політичну структуру світу і тенденції її динаміки. Її наукова новизна на етапі становлення полягала в тому, що геополітика запропонувала географічний аналіз держави як суб’єкта глобальної системи.

Геополітика виникла як наукова дисципліна про вплив комплексу географічних чинників на історичний процес, включаючи стан та перспективи поточної світової політики. Ряд дослідників вважають геополітику областю сучасного гуманітарного знання, яка лежить на стику географії та політології, історії та соціології, військової стратегії та теорії міжнародних відносин, демографії та релігієзнавства тощо, інші ставлять знак рівності між геополітикою та політичної географією. Однак, ще визначення К. Хаусхофера чітко роазделяло ці дві взаємопов’язані галузі наукового знання: «Політична географія розглядає державу з точки зору простору, а геополітика – простір з точки зору держави». Інше, більш широке визначення цього вченого характеризує геополітику як науку про світову політику залежно від географічної бази, її пізнання і практичного застосування у зовнішній політиці.

Геополітика як науковий напрям виникла на базі різних наукових підходів: теорії географічного детермінізму, військово-стратегічного, цивілізаційного.

Географічний детермінізм досліджував вплив природних умов на політичні системи і намагався розкрити залежність політичного життя від природного середовища. Ідея про вплив географічного середовища на хід історії і діяльність людини висловлювали античні мислителі Стародавньої Греції (Геродот, Гіппократ, Аристотель, Полібій). В епоху Великих географічних відкриттів французький вчений Ж. Боден (1530-1596) в своїй праці «Шість книг про державу» (1577) відмінності в державному устрої пояснював трьома причинами: Божественної Волею, людським свавіллям і впливом природи. На перше місце за силою впливу природи він ставив географічні чинники, а найбільше значення надавав клімату. Слідом за грецьким мислителем Полібієм він стверджував, що характер народів залежить від кліматичних умов їх місця розвитку. Земна куля Ж. Боден ділив на три частини: жарку – екваторіальну, холодну – полярну і середню – помірну. Ідеї ??географічного детермінізму знайшли широке поширення в ХУШ – XIX ст. Їх висловлювали французький просвітитель, філософ Ш. Монтеск’є (16891756), англійський історик Г. Бокль (1821-1862), німецький філософ І.Г. Гердер (1744-1803), географ і натураліст А. Гумбольдт (17691859), які вважали, що найбільший вплив на розвиток цивілізації надають природні умови, клімат, грунт, географічне положення. Серед природних факторів життя суспільства концепції географічного детермінізму виділяли річкові комунікації, наявність або відсутність виходу до моря, прибережна або острівне положення країни, наявність природних перешкод для розвитку сполучення із сусідами, протяжністю кордонів і комунікацій, стан народонаселення і т.д. Виявлялися особливості впливу клімату, грунту, корисних копалин, флори, фауни, сонячної активності на диференціацію господарського життя, темпи зростання продуктивних сил, типи соціальної організації і особливості політичного устрою. У цих побудовах було багато наївного, але є й раціональні елементи. По-перше, природні умови впливають на специфіку господарської діяльності, яка, в минулому, впливала на політичну систему (древні цивілізації, засновані на зрошуваному землеробстві, кочовому скотарстві). По-друге, нерівномірний розподіл природних ресурсів у різних районах земної кулі провокує боротьбу держав за володіння ними і визначає відносини між країнами.

Визнаними авторами військово-стратегічних теорій, що з’явилися джерелом геополітичних концепцій, вважаються італійський історик Н. Макіавеллі (1469-1527), полководець і вчений К. Клаузевіц (1780-1831), X. І. Мольтке (1848-1916), А. Мехен (1840-1914) та ін. Н. Макіавеллі зробив спробу вивести загальні закономірності політичного життя, його жорстокий реалізм (макіавеллізм) став синонімом виправдання найпідступніших засобів боротьби (обман, віроломство, зрада, підкуп тощо) заради досягнення патріотичної мети і державної безпеки. К. Клаузевіц в своїй головній роботі «Про війну» проаналізував більше 180 військових компаній і походів, виклав свій погляд на сутність війни, спираючись на формулу, що війна «є не що інше, як продовження державної політики іншими засобами». Американський військово-морської стратег і історик А. Мехен в роботі «Вплив морської могутності на історію» (1890), підкреслюючи значення військово-морських сил і баз для «прибережних націй» у справі забезпечення безперешкодної торгівлі та світового панування, виділив особливу сферу між 30 -й і 40-й паралелями – «зону конфлікту», де стикаються інтереси «морський імперії», що контролює океанські простори, і «сухопутної держави», що спирається на континентальну ядро ??Євразії. Морський імперії важливо завоювати прибережну територію, поставити під контроль «прибережні нації, для чого треба оточити противника кільцем військово-морських баз».

Основоположники цивілізаційного підходу до історичного процесу головними діючими суб’єктами визначають не держави або окремі нації, а величезні культурно-релігійні спільноти. Російський вчений-біолог, історик, соціолог Н. Я. Данилевський (1822-1885) у книзі «Росія і Європа» (1868) називав такі спільності «культурно-історичними типами», згодом їх стали називати «цивілізаціями». Надалі цивілізаційний підхід отримав розвиток у роботах російського філософа К. М. Леонтьєва (1831-1891), німецького філософа О. Шпенглера (1880-1936), дослідженнях ученого-євразійці П. Н. Савицького (1895-1968), історика і географа Л. Н. Гумільова (1912-1992). У новітній час цю концепцію розвинув англійський учений – історик і соціолог А. Тойнбі (1889-1975), який у своїй роботі «Розуміння історії» дав детальну класифікацію цивілізацій, в особливий тип виділив «православно-російську». На основі цього підходу С. Хантінгтон висунув наприкінці ХХ ст. ідею про те, що в XXI ст. «Зіткнення цивілізацій» стане домінуючим чинником світової політики.

Сформувавшись на рубежі XIX – XX ст. як предметна прикладна область політичної географії, геополітика значно розширила коло дослідження, стала багаторівневої дисципліною. Сучасна геополітика аналізує розвиток процесів на глобальному, субрегіональному, регіональному та внутрішньодержавному рівнях. Все частіше в область геополітичних досліджень включається аналіз впливу на зовнішню політику нових факторів – економічних процесів, військово-технічних досягнень, інформаційної революції, вплив світових релігій, культурно-освітня структура населення, ефективність політичного режиму країни і його внутрішня стабільність і т.д. Якщо спочатку становлення геополітика розкривала прагнення держав до збереження і розширення своєї території, то в даний час все більше концентрує свою увагу на розстановці і динаміці глобальних політичних сил під впливом як географічних, так і економічних, національних, військових та інших факторів.

Геополітика має різноманітні функції і зв’язки з життям окремих держав, союзів, блоків. Вона вивчає глобальну політику, в якій держава розглядається в системі світових політичних, економічних, військово-стратегічних та інших відносин. Головна функція геополітики – обґрунтування вибору союзників, партнерів, напрямків та регіонів поширення свого впливу з метою забезпечення національно-державної безпеки, пріоритетних цілей економічного і соціально-культурного розвитку, зростання матеріального і духовного рівня життя народу, зміцнення суверенітету держави.

Найбільш важливими функціями геополітики є:

• пізнавальна, пов’язана з вивченням тенденцій геополітичного розвитку країн, народів і цивілізацій, аналізом динаміки змін різних процесів і явищ у розвитку геополітичної структури світу, регіональних блоків і окремих країн. Для цього застосовуються методи порівнянь, історичних аналогій, екстрополяціі, моделювання, соціометрії, тестування і т.д., залучається великий масив інформації, яка виражається в об’єктивних (дані міжнародної та національної статистики, міжнародних акціях і правових актах, заяви і поведінка учасників політичних подій ) і суб’єктивних (інформація про мотиви, наміри, цілі діяльності суб’єктів світової чи регіональної політики, громадській думці) показниках. Представляють інтерес для прогнозу дані про учасників політичних подій, їх соціально-моральної орієнтації, рівень культури, мотивах, фактах реального і вербальної поведінки;

• прогностична, яка тісно змикається з пізнавальною метою розроблення прогнозів розвитку геополітичної ситуації, конфігурації союзів країн, їх вплив на розвиток міжнародних (економічних, етнічних, екологічних, військових тощо) відносин, вироблення рекомендацій щодо запобігання або погашення локальних конфліктів. Важливу роль у підготовці короткострокових і довгострокових прогнозів грає моніторинг, націленість на реалізацію прогресивних змін, попередження небажаних геополітичних подій;

• управлінська, націлена на вироблення конкретних управлінських рішень на основі збору та аналізу емпіричної інформації, оцінці проблемних ситуацій, співвідношення сил, основних факторів і ресурсів – політичних, географічних, економічних, військових та ін. Для прийняття рекомендацій важливо визначити рівень впливу суб’єктів на перебіг процесів , визначити ступінь ризику (політичного, військового, соціального, економічного), намітити заходи протидії опозиційним силам, тобто управлінська функція проявляється в тому, що її прикладне значення визначається розробкою і впровадженням в управлінську практику доктрин, концепцій, планів, директив і т.п.

• ідеологічна, носить багатогранний характер як для внутрішньої стабільності держави, визначення його ролі та місця в мінливих системі геополітичних відносин, так і обгрунтування своїх національних інтересів, правильного вибору політичних союзників, збереження державної та національно-культурної ідентичності в умовах глобалізації. Ідеологічна сторона геополітики в останній період помітно посилилася, наприклад, багато великих світові держави (США, Китай, Японія, Німеччина) висувають свої інтереси в якості загальносвітових, військові угруповання (НАТО) від імені ООН, а часом і не питаючи дозволу світової спільноти, беруть на себе функції світового жандарма, багато нові незалежні держави в пошуках свого місця в геополітичній структурі світу реанімують віджилі геополітичні доктрини, висувають територіальні претензії до сусідів, для згуртування нації і зміцнення внутрішньої стабільності роздмухують міфи про зовнішню геополітичної загрози.

...
ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Річки Землі