Політико-географічна структура і конфлікти в Африці

 

За розмірами території (30,3 млн км) і числу країн (54 держави, включаючи Західну Сахару) Африка є найбільшим географічним регіоном світу.

Після основних географічних відкриттів в Африці (в 40-ті – 70-ті роки XIX ст.) Почався її активний територіальний поділ. До цього інтереси європейців обмежувалися головним чином работоргівлею і створенням опорних пунктів на шляху до Індії. Це призвело до створення перших колоніальних володінь на атлантичному узбережжі Західної Африки, на узбережжі Гвінейської затоки, а також Індійського океану. До початку 1870-х років європейським державам в Африці належало близько 11% всієї території. Решта землі перебували у володінні місцевих племен і народностей, деякі з них мали свою державність (наприклад, Абіссінії (Ефіопія), держави Сегу на території Судану, Ашанті на узбережжі Гвінейської затоки, Конго і Лунда в Центральній, Буганда, Руанда і Бурунді в Східній Африці , Мономотапа в Південній, Імеріна на Мадагаскарі). У середині XIX ст. на землях викуплених «Американським колонізаційним суспільством» були засновані поселення для звільнених від рабства в США негрів, що утворили в 1847 р незалежну республіку Ліберію.

За короткий період останньої чверті XIX ст. відбувся повний колоніальний розділ Африки (табл. 22). До початку XX в. на першому місці за розмірами колоніальних володінь в Африці виявилася Великобританія, колонії якої простягалися безперервною смугою від Північної до Південної Африки по лінії Каїр-Кейптаун, де проживало понад 53 млн осіб. Великобританія, нав’язавши колоніальний режим Єгипту, встановила контроль над Суданом, а в Східній Африці – підпорядкувавши Уганду і Кенію, встановивши протекторат над Занзібар – створила Британську Східну Африку. Анексувавши великі території межиріччя Замбезі і Лімпопо була утворена Родезія, а потім протекторатами були оголошені Бечуаналенд, Басутоленд і Свазіленд. Після англо-бурської війни 1899-1902 рр. були захоплені Трансвааль і Оранжева республіка, які разом з іншими володіннями в Південній Африці в 1910 р були об’єднані в Південно-Африканський Союз, що отримав статус домініону. У Західній Африці, спираючись на захоплені раніше прибережні райони, англійці розширили свої володіння на території Гамбії, Сьєрра-Леоне, Золотого Берега, Нігерії та ін. Франція створила в Африці другу (за чисельністю населення) колоніальну імперію, яка включала дві колоніальних федерації: Французьку Західну Африку (Сенегал, Мавританія, Судан, Гвінея, Берег Слонової Кістки, Верхня Вольта, Догомея, Нігер) і Французька Екваторіальна Африка (Габон, Середнє Конго, убангі-шарі, Чад), а також частина узбережжя Сомалі, Мадагаскар і острів Реюньон.

Бельгія з ініціативи короля Леопольда II, встановила контроль над великою територією в басейні р.Конго. Німеччина, пізніше інших європейських країн приступила до колоніальних захоплень, отримала у своє володіння Південно-Західну Африку (Намібія), Східну Африку (Танганьїку), Камерун і Того. Італія, встановивши в 1880-х роках контроль над Еритреєю і Сомалі, зазнала невдачі при спробі захоплення Ефіопії, але після війни з Туреччиною в 1911-1912 рр. захопила Кірена-ку і Тріполітанію, які були об’єднані згодом під єдиною назвою Лівія.

Португалія, в цей період активного переділу континенту, зберегла свої володіння – Анголу і Мозамбік, контролюючи острови Зеленого Мису, Мадейра, Сан-Томе і ін. Іспанія контролювала Канарські острови і міста-порти Сеута і Мелілья в Марокко, придбала Західну Сахару (Ріо- де-Оро) і частина Гвінеї.

У результаті до 1900 Африка перетворилася фактично в колоніальний материк, де колонії і протекторати займали більше 90% її території, а формально незалежними залишалися тільки Ліберія та Ефіопія.

Активний розпад колоніальних імперій в Африці почався тільки після завершення Другої світової війни, що стало наслідком розгрому країн-аргессоров (Німеччини, Італії), ослаблення головних колоніальних держав (Великобританії, Франції), зростання національно-визвольних рухів при міжнародному вплив СРСР і перемогла революції в Китаї (1949 р).

На початку 1950-х років відбулися важливі події в Північній Африці. Липнева революція 1952 в Єгипті повалила проімперіалістіче-ський монархічний режим і затвердила справжній суверенітет цієї країни, були скасовані режими французького протекторату в Марокко і Тунісі (1956 р); в 1962 р перемогла національно-демократична революція в Алжирі – після тривалого збройного протиборства з Францією (1954-1962 рр.). Таким чином, всі країни Північної Африки знайшли державний суверенітет (Лівія була проголошена незалежною державою з монархічним устроєм в грудні 1951, а в 1969 р монархія була повалена).

Це активізувало національно-визвольні рухи в Тропічній Африці, де в 1945-1960 рр. виділяються два етапи: до середини 1950-х рр. – Етап порівняно «мирного» натиску африканських народів на позиції колоніальних держав, а з середини 1950-х рр. -стремітельное розвиток антиколоніальних революцій. На цьому етапі відбулося звільнення Судану (1956), Золотого Берега (з 1957 р -незалежна Гана) і Гвінеї (1958 р).

В історію людства 1960 увійшов як «Рік Африки»: цього року на політичній карті континенту виникло 17 нових незалежних держав (на місці колишніх французьких і британських володінь).

В кінці 1950-х рр. національно-визвольний рух призвело до фактичної ліквідації британської, французької та бельгійської колоніальних імперій в Африці. Протягом другого післявоєнного десятиліття (1956-1966 рр.) На Африканському континенті звільнилося від колоніальної залежності 34 країни.

Процес деколонізації тривав і в 1970-і рр. Після революції в Португалії 25 квітня 1974, що повалила фашистський режим, розвалилася португальська колоніальна імперія в Африці, полегла під ударами збройної національно-визвольної боротьби: завоювали незалежність Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау та інші португальські колонії (це відбулося в основному в 1975 м).

Результатами підйому антиколоніального руху в Південній Африці з’явилися розпад в 1963 р Федерації Родезії і Ньясаленда, за яким послідувало проголошення незалежності Малаві (колишньої Ньясаленд) і Замбії (колишня Північна Родезія) (в 1964 р). У 1966 р добилися незалежності Лесото (колишній Басутоленд) і Ботсвана (колишній Бечуаналенд), в 1968 р – Свазіленд.

В результаті збройної боротьби в 1980 р на карті Африки з’явилася незалежна держава Зімбабве (колишня Південна Родезія), і, таким чином, Великобританія позбулася всіх своїх володінь на Африканському континенті. Досягнення державного суверенітету Намібією (у березні 1990 р) практично завершило процес деколонізації Африки.

Однак це не означає, що хід деколонізації був мирним. Досить сказати, що в Зімбабве національно-визвольна боротьба місцевого населення проти расистського режиму, тривала в цілому 15 років. У Намібії, яка після Другої світової війни була фактично незаконно приєднана до ПАР, національно-визвольна боротьба тривала 20 років і закінчилася лише в 1990 р Еритреї, колишня італійська колонія, після війни перебувала під контролем Великобританії, потім була включена до складу Ефіопії. Народний фронт визволення Еритреї боровся за незалежність понад 30 років, і тільки в 1993 р вона була проголошена незалежною держава і вступила в ООН.

В результаті процесу деколонізації на величезному Африканському материку колоній, за винятком портових міст і невеликих острівних володінь Великобританії та Франції (Британські території в Індійському океані, острів Святої Єлени, Майотта і Реюньон), практично не залишилося.

На узбережжі Гіблартарского протоки, на території Марокко,

Л

знаходиться володіння Іспанії – міста Сеута (19,5 км) і Мелілья

Л

(12,5 км), а також прилеглі невеликі острови Алусемас, Чафорі-нес (незаселені) і Велес-де-ла-Гомера. У цих енклавах проживають в основному іспанці, зайняті на розташованих тут військових базах. Крім військових, міста виконують функції безмитних торгових зон та бункерних портів (Сеута), які щорічно відвідують більше 2,5 млн туристів. На повернення під свій суверенітет Сеути і Ме-лільі наполягає Марокко (поки безуспішно).

Слід зазначити, що при наданні незалежності деяким володінь метрополія часто вдається до їх розчленування для збереження свого контролю в стратегічно важливих регіонах. Так, в 1975 р при наданні незалежності Коморські острови острів Майотта був оголошений у грудні 1976 г. «територіальною одиницею» Франції. Проведений в травні 1978 референдум підтвердив бажання жителів острова підтримувати сформовані відносини з метрополією. Значною мірою це пояснюється побоюваннями економічних труднощів незалежного розвитку при відсталої аграрної структурі економіки, де значну частину валового внутрішнього продукту складають фінансові дотації з метрополії (Майотта, Реюньйон). Цілком закономірно, що в процесі деколонізації дуже великі зміни відбулися в державному ладі африканських країн.

За формою правління переважна більшість незалежних держав Африки (46) відносяться до президентських республіках, тоді як парламентських республік на континенті небагато. Монархій в Африці було порівняно небагато, до них ставилися Єгипет, Лівія, Ефіопія. Тепер монархій залишилося всього три – Марокко, Лесото і Свазіленд, які є королівствами. Необхідно враховувати, що за республіканською формою правління тут нерідко ховаються військові режими, або навіть відверто диктаторські. У середині 1990-х рр. з 45 країн Тропічної Африки такі режими склалися в 38 державах. Багато в чому це пояснюється внутрішніми причинами – спадщиною феодалізму і капіталізму, крайньої економічної відсталістю. Але поряд з цим важливою причиною виникнення авторитарних режимів стало і тривало багато десятиліть протиборство двох світових систем.

За формою адміністративно-територіального устрою переважна більшість країн Африки належать до унітарних держав. Федеративних держав, тут всього чотири. Це ПАР, що складається з дев’яти провінцій; Нігерія, яка включає в себе 30 штатів; Коморські Острови, до складу яких входять чотири округи-острова, і стала федерацією тільки в 1994 р Ефіопія (складається з дев’яти штатів).

Головною політичною організацією Африки, що об’єднує всі незалежні держави континенту, до недавнього часу була Організація африканської єдності (ОАЄ), створена в 1963 р з центром в Аддіс-Абебі. У 2001 р вона була перетворена в Африканський союз (АС), зразком для якого, можна вважати, послужив Євросоюз. В рамках Африканського союзу передбачено створення загальноафриканського парламенту, єдиного банку, валютного фонду та інших надгосударстве-них структур.

Розподіл Африки на субрегіону в самому генералізованому вигляді проводиться з виділенням Північної та Тропічної Африки (або Африки на південь від Сахари). Між цими двома частинами існують досить різкі природні, історичні, етнічні, та й соціально-економічні відмінності. Особливо якщо врахувати, що Тропічна Африка являє собою найбільш відсталий район всього світу, що розвивається, в якому і в наші дні частка сільського господарства в освіті ВВП перевищує частку промислового виробництва. З 47 найменш розвинених країн світу 28 знаходяться в Тропічній Африці. Тут же -найбільший число країн (15), що не мають виходу до моря. Свого роду модифікацій цього двухчленной розподілу служить тричленне підрозділ Африки на Північну, Тропічну і Південну, яке можна застосовувати в регіональному аналізі.

Останнім часом часто застосовується схема макроекономічного районування, розроблена Економічною комісією ООН для Африки (ЕКА). Для розробки проектів економічного розвитку ЕКА створила в Африці регіональні центри: для Північної Африки а Марокко, для Західної Африки в Нігері, для Центральній Африці в Камеруні, для Східній Африці в Замбії і Руанді.

На початку ХХІ ст. в Африці залишається неврегульованим статус тільки однієї країни – Західної Сахари, що знаходиться фактично під адміністрацією Марокко, яке веде активну експлуатацію її природних багатств – фосфоритів (запаси близько 10 млрд т – 25% світових). Колишня колонія Іспанії на північному заході Африки займає 266 тис. Км2, її населення оцінюється в 245 тис. Чол. Історично вона

склалася з двох територій: розташованій на півночі Сегієт-ель

2 лютого Хамра (83 тис. Км) і Ріо-де-Оро (184 тис.км), що займає південну

частину. У 1975 р Іспанія заявила про передачу своєї колонії з лютого 1976 під тимчасову адміністрацію Марокко та Мавританії. Для забезпечення «реінтеграції Сахари» король Марокко організував так званий зелений марш, в ході якого на ці території було спрямовано близько 350 тис. Чол. Національний фронт ПОЛІСАРІО, створений в травні 1973 р розгорнув бойові дії проти марокканських і мавританських військ, а в лютому 1976 проголосив створення Цукор-ської Арабської Демократичної Республіки (Садр). Частина цивільного населення Західної Сахари (близько 120 тис. Чол.) Влаштувалася в таборах біженців в районі Тіндуф в Алжирі. У 1987 р САДР була прийнята в Організацію Африканської Єдності, її визнали близько 70 держав. У 1979 р Мавританія вивела свої війська з Західної Сахари, але контрольовані ними території також зайняло Марокко, де в 1981 -1987 рр. був споруджений «оборонний вал» (довжиною понад 2,5 тис. км, що забезпечує контроль 186 тис. км), щоб ізолювати місцевих кочівників. Одночасно стимулює переселення марокканців на зайняті території, створюється житлово-побутова і транспортна інфраструктури. У вересні 1991 р набула чинності угода з припинення референдуму (незалежність або інтеграція з Марокко?), Який поки не проведено через суперечки з приводу критеріїв реєстрації та оцінки чисельності потенційних учасників.

Слід враховувати, що територіальні суперечки і боротьба за контроль за експлуатацією природних ресурсів фактично змінили політичну карту деяких районів Північної Африки. У 1990 р між Єгиптом і Суданом загострилася суперечка, що має столітню історію. У 1899 р Великобританія і Туреччина, контролюючі даний регіон, домовилися про встановлення політичної кордону між Єгиптом і Суданом по 22 паралелі. Пізніше Великобританія передала (в 1902 г.) розташовану північніше 22 ° с. ш. провінцію Халаіба під управління Судану, щоб забезпечити проживає тут етнічної групи єдину форму адміністративного управління. Незважаючи на політичний суверенітет Єгипту, жителі провінції в 1958 р взяли участь у суданських парламентських виборах, що спонукало Єгипет вислати в регіон війська (однак зберігаючи статус-кво провінції). На початку 1990 р в спірному регіоні (займає 25 тис. Км2) відкриті нафтові родовища, і Судан в 1992 р видав концесію канадській фірмі на їх розвідку і видобуток. Проте Єгипет, прагнучи встановити свій адміністративний контроль над регіоном, збільшив тут військовий контингент до 5 тис. Чол. У 1993 р, коли в провінції були виявлені збройні ісламістські активісти, які готуються для перекидання в Єгипет, він розірвав договір про кордон і висунув територіальні претензії на регіон Халаіба, утримуючи під своїм контролем частину суданської території південніше 22 паралелі в Нубійської пустелі.

В останні десятиліття за Африкою міцно утвердилася репутація самого конфліктонебезпечній регіону планети. Дійсно, вже в постколоніальний період часу тут було зафіксовано 35 збройних конфліктів, в ході яких загинуло близько 10 млн чоловік, причому більше 90% з них становили мирні жителі. Тільки в 1970-1990-х рр. в Африці сталося 78 державних переворотів, які коштували життя 25 президентам. Протягом багатьох років і навіть десятиліть больовими точками на континенті залишалися Ангола, Сомалі, Судан, Заїр (нині Демократична Республіка Конго), Руанда, Бурунді, Ліберія, Нігерія, Ефіопія, Мозамбік, Західна Сахара, Уганда, Чад, Мавританія, деякі інші країни .

Дослідники вважають, що в основі більшості регіональних і сепаратистських конфліктів лежать причини етнічного характеру. Це пояснюється тим, що етнічний склад населення Африки відрізняється великою складністю. Етнографи виділяють на цьому континенті 300 -500 народів (етносів). Станом на другу половину 1980-х рр. чисельність 11 з них перевищує 10 млн осіб, а 1 листопада – 1 млн чоловік (понад 4/5 всього населення), але інша частина представлена ??переважно дрібними етнічними утвореннями. Як правило, великі багатомільйонні народи вже склалися в нації, а деякі нечисленні ще зберігають архаїчні форми соціальних відносин.

...
ПОДІЛИТИСЯ: