Політико-географічна структура Азії та регіональні конфлікти

Крупний за розмірами регіон світу, що займає 27,7 тис. Км2 з населенням близько 3,7 млрд людей, являє Зарубіжна Азія. Політико-географічна структура регіону включає 38 суверенних держав (без країн СНД) і формується Палестинську автономію. Політична карта Азії формувалася протягом багатьох століть, але ще на початку ХХ ст. незалежні держави займали всього 1/2 частину континенту. На початку минулого століття тут склалися великі колоніальні володіння Великобританії (включаючи Індію, Пакистан, Бірму та ін.), Франції (країни Індокитаю), Нідерландів (Індонезія), США (Філіппіни), а також невеликі володіння Португалії (табл. 20). Процес деколонізації Азії, що став початком кінця колоніалізму взагалі, відбувався концентровано і завершився в порівняно стислі терміни, коли понад 20 країн отримали незалежність.

У серпні 1945 р, коли ще тривали завершальні бої другої світової війни, була звільнена найбільша японська колонія – Корея, проголосили незалежність Індонезія і слідом за нею В’єтнам. У 1946 році здобули суверенітет Йорданія (колишня Трансйорданія) і Філіппіни. Подальший 1947 ознаменувався звільненням «перлини Британської імперії» – Індії. У 1946 р уряд Великобританії, побоюючись нового підйому масових виступів у цій країні, оголосило про своє рішення надати Індії незалежність. Закон про незалежність Індії від 15 серпня 1947 передбачав створення на її території двох домініонів – Індійського Союзу і Пакистану: Індія була розділена на ці дві держави за релігійним принципом – Пакистан як мусульманська держава, а Індійський Союз з переважно індуїстським населенням. У грудні 1971 із завершенням національно-визвольної боротьби в Східному Пакистані (Східної Бенгалії) була створена Народна Республіка Бангладеш. На початку 1948 знайшли самостійність також ще два британських володіння – Бірма (нинішня М’янма) і Цейлон (Шрі-Ланка). 14 травня 1948 відповідно до рішення Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада 1947 року про розділі підмандатної Палестини на дві самостійні держави – єврейську і арабську, було створено перше з них – Держава Ізраїль. Арабське держава тоді не було утворено.

На початку 1950-х років була закріплена незалежність колишніх частин Французького Індокитаю – Лаосу і Камбоджі (1953).

В кінці 1950 – початку 1970-х рр. здобули незалежність Малайя (незабаром утворила Федерацію Малайзію), Сінгапур, Мальдівські острови, Кіпр, Кувейт, Південний Ємен, цілий ряд феодальних держав району Перської затоки, тобто активно йшов процес деколонізації британських володінь в Азії.

У закордонній Азії представлені всі відомі нині форми правління: з 38 суверенних держав 24 відносяться до республік (переважно президентським) і 14 – до монархиям. Прикладами республік можуть служити Китай, Індія, Пакистан, Індонезія, Південна Корея, Сирія, Ізраїль.

Серед дев’яти конституційних монархій зарубіжної Азії є одна імперія (Японія), п’ять королівств (Бутан, Йорданія, Непал, Камбоджа і Таїланд), два емірату (Кувейт і Бахрейн) і один султанат (Малайзія). А до п’яти абсолютним монархиям прийнято відносити Бруней, Катар, ОАЕ, Оман і Саудівську Аравію (конституцією в ній офіційно оголошені Коран і Сунна). Внаслідок цього в закордонній Азії більше монархій, ніж у Європі. До того ж тут розташовані всі існуючі нині абсолютні монархії. До порівняно недавнього часу держав з монархічним устроєм в регіоні було ще більше: він існував в Іраку (до 1958 р), в Афганістані (до 1973 р), в Ірані (до 1979 г.).

За характером адміністративно-територіального устрою держави Азії більш однорідні. З 38 країн 33 мають унітарна і тільки 5 (Індія, Пакистан, Малайзія, М’янма і ОАЕ) – федеративний державний устрій. При цьому федерації в Малайзії і ОАЕ відрізняються деякими особливостями. У Малайзії, яка є федерацією 13 султанатов, глава держави, званий Верховним главою, раз на п’ять років обирається на Раді правителів з числа султанів. В ОАЕ, що представляють собою федерацію семи еміратів, глава держави обирається раз на п’ять років на Раді емірів.

Фактично склалося членування зарубіжної Азії на чотири субрегіону, де виділяють Південно-Західну Азію, Південну Азію, Південно-Східну Азію і Східну (або Центрально-Східну) Азію. По суті, це культурно-історичні регіони, в яких знаходить відображення комплекс історичних, етнолінгвістичних, релігійних факторів, що поєднуються з помітними природними відмінностями.

Незважаючи на відносну стійкість сучасної політичної карти зарубіжної Азії, у другій половині ХХ ст. цей регіон не уникнув численних політичних і воено-політичних конфліктів, значна частина яких не врегульовані і в XXI ст. Особливе місце серед них займають протистояння із застосуванням збройної сили. Міжнародна статистика свідчить про те, що в 20 таких «гарячих точках» в 1960-1990-х рр. XX ст. загинули більше 600 тис. чоловік. В основі більшості конфліктів лежать територіальні суперечки, сепаратистські рухи, етнорелігійні розбіжності. При цьому вони мають місце в кожному з чотирьох субрегіонів зарубіжної Азії.

Дуже складним і вибухонебезпечним вже півстоліття залишається положення в Південно-Західній Азії, що охоплює більшу частину Близького і Середнього Сходу. Багато в чому це пов’язано з арабо-ізраїльським протистоянням на території Палестини, яке загострилося на початку ХХ ст. після проголошення доктрини створення «народної землі» для євреїв. Після поразки Туреччини в першій світовій війні Палестина в 1920 р була передана під управління Великобританії як підмандатної територія. Фактично ще у воєнні роки вона була розділена на зони, і на захід від р. Йордан дозволялося розселення євреїв з США та Західної Європи (всього в той період переселилося близько 300 тис. Євреїв). Після другої світової війни питання про Палестину був винесений на сесію Генеральної Асамблеї ООН, яка 29 листопада 1947 резолюцією 181 затвердила її розділ на арабське і єврейське держави. Великобританія вивела свої війська з Палестини 14 травня 1948 і в цей же день було проголошено державу Ізраїль. Сусідні арабські держави не визнали цих змін, що викликало арабо-ізраїльську війну 1948-1949 рр. і наступні конфлікти в 1967 і 1973 рр. Внаслідок цього Ізраїль не має міжнародно визнаних кордонів, а анексовані в ході військових конфліктів землі (Західний берег р. Йордан, сектор Газа, Східний Єрусалим, Голанські висоти – 7,43 тис. Км2) перевищують

Л

його фактичну територію (14,1 тис. км), визначену рішенням ООН в 1947 р В дійсності як повноправний міжнародний суб’єкт не склалося поки і арабська держава Палестина зі столицею Східний (арабський) Єрусалим, проголошене в 1988 р Більша частина Палестини була захоплена Ізраїлем в ході військового конфлікту 1948-1949 рр., а решта перебувала під контролем Йорданії (Західний берег р. Йордан) і Єгипту (сектор Газа) і була анексована під час війни з Єгиптом, Сирією і Йорданією в 1967 р (включаючи Синайський півострів і Голанські висоти). У липні 1988 Йорданія заявила про припинення адміністративних та інших зв’язках із Західним берегом, відмовившись від висунутого в 1962 р плану створення «Об’єднаного арабського королівства», який не одержав підтримки у палестинців. Єгипетсько – ізраїльські переговори, після військового конфлікту в жовтні 1973, коли єгипетська армія форсувала Суецскій канал, закінчилися підписанням у вересні 1978 мирних угод в Кемп-Девіді (США). На їх основі 26 березня 1979 було укладено мирний договір, за яким Ізраїль звільнив захоплені єгипетські території. У жовтні 1991 р Ізраїль взяв участь у Мадридській мирній конференції з Близького Сходу, що дало старт прямим двостороннім арабо-ізраїльським переговорам, які призвели до угод про надання палестинцям самоврядування в Газі і окремих містах Західного берега р. Йордан (Єрихон). Це дозволяє розглядати дані території як автономне утворення. В цілому на контрольованій Ізраїлем території (20,5 тис. Км2) проживає 5720000 чол., З яких євреї складають 81%. Значною мірою приріст чисельності населення досягнуто за рахунок іммігрантів. У 1948 р єврейське населення в Палестині склало близько 760 тис. Чол., В 1970 р – 2,6 млн. Тільки з держав колишнього СРСР у 1988-1996 рр. в Ізраїль переселилося 800 тис. євреїв. Слід враховувати, що у витоках даного конфлікту лежать не тільки етнічні, а й релігійно-культурні, а також економічні причини, так що навряд чи його врегулювання завершиться в найближчі роки.

Другим осередком нестабільності в Південно-Західній Азії майже чверть століття є насильно розділений Кіпр. Тривалий час цей острів належав Візантії, хрестоносцям, Венеції, Туреччини, а з 1878 р входив до складу британських колоніальних володінь. Кіпр отримав незалежність в 1960 р, але гаранти його незалежності Великобританія, Греція і Туреччина отримали право утримувати на острові свої військові контингенти. Великобританія має на острові дві військові бази: Декелія (на південному сході) і Акротірі (на півдні), що займають 99 кв. миль. За конституцією 1960 державна система будувалася на принципі етнічного дуалізму, що враховує, що 78% населення острова складають греки-кіпріоти, а 18% – турки-кіпріоти. Після міжобщинні зіткнення в 1963 р, викликаних виключенням з конституції особливих прав турецької громади, турки-кіпріоти відмовилися від участі в роботі державних органів Республіки Кіпр. У липні 1974 реакційні кола, які проводили курс на приєднання Кіпру до Греції, за підтримки правлячої тоді в Афінах військової хунти, зробили спробу державного перевороту. Під приводом захисту турок Туреччина висадила на острів свої війська, окупувавши близько 37% його території. Це призвело до фактичного політичного розділу острова на дві відособлені частини. З 9,3 тис. Км2 території греками-кіпріотами контролюється 5896 км, де проживає близько 585 тис. Чол. На контрольованих Туреччиною територіях (3355 км2) проживає більше 180 тис. Чол. (В т.ч. 80 тис. Переселенців з Туреччини), зберігається 32-тисячне угруповання турецьких військ. У листопаді 1983 турецької громадою проголошена «Турецька республіка Північного Кіпру», визнана тільки Туреччиною. Міжнародною спільнотою ця сепаратистська акція не визнана, з 1964 р на острові знаходяться сили ООН, за посередництва Генерального секретаря ООН проводилися переговори (перервані в 1993 р) між громадами. Основним принципом врегулювання залишається відновлення єдиної держави, що включає дві політично рівноправні громади. Для економіки грецької частини острова характерні більш високі темпи розвитку, обсяг валового доходу на душу населення становить близько 12 тис. Дол. (У північній турецькій частині – 3,5 тис. Дол.). Неврегульованість політичних і етнічних суперечок не тільки зберігає напруженість між членами НАТО Грецією і Туреччиною, а й ускладнює реалізацію ініціативи Кіпру щодо вступу до Європейського Союзу.

Неврегульованість прикордонних питань є причиною загострення ситуації на півдні Аравійського півострова між Саудівською Аравією і Єменом. Кордон між цими державами чітко встановлена ??тільки на південно-західній ділянці (після військового конфлікту 1943). У 1993 р Саудівська Аравія висунула претензії на 12 з 20 нафтових полів, розташованих між 17 і 18 паралелями, а переговори прикордонної комісії не принесли поки результатів.

Багатство регіону нафтою і відсутність узгоджених кордонів є причиною територіальних суперечок як на суші, так і у водах Перської затоки. У 1993 р Іран і Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ) висунули взаємні претензії на острів Абу Муса, що дозволяє контролювати вхід в Ормузьку протоку. Суперечка загострилася ще в 1992 р, коли Іран примусив покинути острів неіранское населення і оголосив острів територією Ірану. Тут дислокується близько 8 тис. Іранських солдатів і авіація. У 1993 р на острів призначений іранський губернатор, що змусило ОАЕ звернутися до Ради Безпеки ООН з проханням розглянути питання приналежності острова. Після того як Бахрейн зміцнив контроль в 12-мильній морській зоні, загострився також давній прикордонну суперечку Бахрейну з Катаром (в 1986 р викликав збройну конфронтацію). Справа в тому, що належать Бахрейну острова Хавр (тут передбачається наявність значних запасів нафти і природного газу) розташовуються також в 12-мильній прибережній зоні емірату Катар. У свою чергу, Катар не має також врегульованою кордону з Саудівською Аравією. Після збройних зіткнень за прикордонний пункт Кхуфус обидві сторони уклали в 1993 р угоду про створення спільної комісії з визначення кордону.

...
ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Наука і культура Італії