Політичні бурі 1790-х років в США

Як ми бачили, Гамільтонівського програма розвитку країни стала причиною гарячих дебатів у таборі американських політиків. Однак ці дебати не йшли ні в яке порівняння з тією реакцією, яку викликала міжнародна обстановка, що склалася в 1790-х роках – тут вже розгорілася справжня безкомпромісна війна, яка охопила всі верстви населення Сполучених Штатів. І не дивно: під загрозою опинився сам дух американської революції, так само як і її досягнення. Якщо економічну доповідь міністра фінансів поставив перед американцями завдання відповідним чином реагувати на дії власного уряду, то Французька революція і вибухнула в Європі війна протиставили американський народ влади чужих урядів. З усією непохитністю постало питання: як вижити і зберегти в недоторканності революційне спадщина перед обличчям зовнішньої загрози?
Військово-політичний конфлікт в Європі загострив протистояння політичних партій в Америці. З одного боку знаходився Томас Джефферсон зі своїми однодумцями, симпатизували революційної Франції. Їх позиція виглядала цілком обгрунтованою. По-перше, Франція зробила неоціненну підтримку Сполученим Штатам в Війні за незалежність. І як же тепер вони будуть виглядати в очах всього світу, якщо порушать договір про дружбу і взаємодопомогу, укладений з Францією в 1778 році? А по-друге, вірність революційним принципам не дозволяла Америці кинути в біді братську республіку, яка билася в спробі скинути ярмо ненависної монархії. Сполучені Штати і Франція мають виступити єдиним фронтом проти загрузла в корупції і абсурдною ієрархії Британської імперії. Партії Джефферсона протистояли гамільтоновци, що стояли на боці Британії як гаранта стабільності і порядку в світі. Вони доводили, що колишня метрополія є їх головним економічним партнером, що забезпечує процвітання молодої республіки, а після визнання незалежності Америки також і важливим політичним партнером, що допомагає підтримувати існуючий порядок. Британія і США повинні разом протистояти Франції з її анархічної лжереспубліканской революцією.
Обидві партії приводили вагомі доводи, сперечалися, не шкодуючи сил, але при цьому вважали за краще мовчати про приховані мотиви. А такі, безсумнівно, були у кожної із сторін. Профранцузька політика Джефферсона мала чимало прихильників серед мешканців прикордонних штатів, які давно вже з пожадливістю поглядали у бік неосвоєних західних територій. Вони розраховували, що французька військова авантюра істотно полегшить їм завдання. Англія і Іспанія будуть змушені сконцентрувати увагу на Європі, послабивши позиції на Північноамериканському континенті і волею-неволею відкривши шлях на Захід для тисяч і тисяч американських переселенців. У свою чергу, судновласники і торговці підтримували пробританська політику Гамільтона, оскільки вона ідеально відповідала їхнім потребам. Британія і раніше залишалася головним торговельним партнером Сполучених Штатів. Вона безвідмовно (і практично в будь-яких масштабах) споживала все, що Америка могла запропонувати на продаж, а натомість поставляла готову продукцію всіляких мануфактур, в якій так потребували американці. Таким чином, хороші відносини з Британською імперією обіцяли постійну зайнятість і чималі прибутки всім, хто був пов’язаний з торгівлею і транспортуванням вантажів.
Кожна із зацікавлених сторін намагалася прикрасити європейських союзників, щоб схилити на свою сторону громадську думку. Демократи-республіканці намагалися всіляко замаскувати і применшити криваві діяння Французької революції. Вони воліли не говорити про радикальне перевороті якобінців, про полонення і подальшої страти королівської пари. Зовсім вже недоречно було поминати терор 1792-1794 років та війни, які Франція вела з Великобританією, Іспанією, Австрією і Пруссією. Ситуація ще більше ускладнилася в 1793 році, коли в Штати завітав з візитом французький дипломат Едмонд Жене. Він без всякого сорому нагадав американцям про їхні зобов’язання згідно з договором 1778 і закликав до участі у військовій кампанії проти Британії та Іспанії. І знову – в який уже раз – американське суспільство виявилося розколотим надвоє реакцією на цю відозву. Члени демократичних суспільств, які з самого початку радісно вітали Французьку революцію, підтримали Жене, в той час як з боку федералістів посипалися насмішки і знущання. Нітрохи не зніяковівши, запопадливий французький посланник продовжував агітацію навіть після того, як президент Вашингтон офіційно оголосив, що Сполучені Штати будуть дотримуватися «мирного і неупередженого курсу». Зрештою громадянин Дружині пустився у всі тяжкі: зайнявся підготовкою американських каперів для нападу на англійські судна; спробував спорядити військову експедицію з території США, але зазнав невдачі; і остаточно дискредитував своїх покровителів (в першу чергу Джефферсона) «непристойними» нападками на правлячу адміністрацію.
Тим часом федералісти теж відчували себе надзвичайно незатишно у зв’язку з нерозумним (щоб не сказати зухвалим) поведінкою своїх британських протеже. Здавалося, ті робили все, щоб розпалити антибританські настрої в Сполучених Штатах. Англійці силою утримували за собою форти на північно-західних територіях, провокували сутички між індіанцями і білими поселенцями, заборонили Американської республіці торгувати з Вест-Індією, захоплювали американські судна і проводили насильницьку вербування їх матросів в британський флот. У такій ситуації президент Вашингтон вирішив повести наступ на дипломатичній ниві, врятувати шляхом переговорів те, що неможливо було відстояти силою.
Ця розумна тактика принесла свої плоди в 1795 році, коли в Лондоні був підписаний договір про дружбу, торгівлю і мореплавання, що отримав назву Договору Джея. Крім туманних заяв про «нейтралітет», британцям довелося погодитися на виведення своїх військ із західних фортів і повернення захоплених на море вантажів. Зате американцям заборонявся самостійний ввезення бавовни, цукру, кави, какао та деяких інших товарів. Крім того, американцям дозволялася торгівля з Британської Вест-Індією лише на судах водотоннажністю менше 70 тонн. Подібні обмеження дали партії Джефферсона привід для обурення. Вони привселюдно оголосили, що подібний договір рівнозначний подвійному поразки – це втрата американським інтересам і принципам свободи в усьому світі.
Проте федералістський більшість у сенаті забезпечило ратифікування договору. І дійсно, це було найкраще, на що молода американська республіка могла сподіватися в сформованих обставинах. Договір Джея створив умови для серйозного розширення американської торгівлі в останні роки XVIII століття. Крім нього в 1795 році було укладено ще дві угоди, значно зміцнили позиції Сполучених Штатів на кордоні. Мова про договорі Гренвілла, змушували індіанські племена поступитися ряд земель на північно-західних територіях, і договорі Сан-Лоренцо, по якому Іспанія надала американським судам право плавати по річці Міссісіпі. Якщо врахувати складні умови, в яких доводилося працювати адміністрації Вашингтона (з одного боку, війна в Європі, а з іншого – політичні розбіжності будинку), то слід визнати: їй вдалося добитися майже неможливого – поєднати успіхи на дипломатичній ниві зі зміцненням американського суверенітету на Заході .
Однак за ці успіхи довелося заплатити чималу політичну ціну. Члени демократичних суспільств не втомлювалися поносити уряд за його внутрішню і зовнішню політику. Федералісти звинувачували своїх супротивників у радикалізмі, демагогії і інших смертних гріхах. Втомлений від цих гонінь держсекретар Томас Джефферсон подав у відставку в 1793 році. Самому Вашингтону довелося чимало винести, особливо в останні роки перебування на президентській посаді. Йому доводилося постійно брати участь в провокаційних дискусіях з приводу зовнішньої політики кабінету, укладених договорів, введених (або скасованих) податків, віскі і всього іншого. Дійшло до того, що Том Пейн обізвав президента безпринципним лицеміром.
Виснажений нескінченною боротьбою Вашингтон відмовився балотуватися на третій термін. Він віддалився в свій маєток в Маунт-Верноні, попередньо опублікувавши «Прощальне послання», у підготовці якого брали участь Медісон і Гамільтон. У цій промові Вашингтон застерігав співвітчизників проти фракціонізма, «згубного впливу партійного духу» і небезпек, пов’язаних із заплутаною ситуацією в Європі. Сформований союз – оплот свободи – є вельми крихким і уразливим явищем, і спірні регіональні зв’язки, за якими тягнеться цілий шлейф давніх чвар і претензій, легко можуть його зруйнувати. Місницькі егоїстичні інтереси і диявольські пастки, що виникають з «непорушних альянсів», також загрожують інтересам республіки. Йдучи у відставку, Вашингтон залишив настанови нації як щодо внутрішньополітичних справ, так і щодо міжнародної політики. Усередині країни він радив кріпити єдність, забувши дрібні чвари. З іншими державами Вашингтон рекомендував розширювати комерційні зв’язки, але по можливості не вплутуватися в політичні коаліції. Здавалося, прощальна промова президента знайшла відгук у більшості американців, проте пройшло зовсім небагато часу – і країна знову занурилася в пучину розбіжностей, як внутрішніх, так і зовнішніх.

Посилання на основну публікацію