Політична карта і субрегіони зарубіжної Європи

Політична карта Європи відрізняється найбільшою дробностью, і це цілком зрозуміло. Адже саме Європа протягом двох тисячоліть нашої ери грає роль найважливішого політичного, економічного і культурного центру всієї планети. З цього «європоцентризму» випливають і такі особливості політичної карти регіону, як її найбільша «зрілість», «схильність до зради і перерві», виникнення та апробація саме тут більшості основних форм державного устрою.

Протягом майже всієї нашої ери для політичної карти Європи були характерні дві головні риси. Перша з них – нестійкість, яка була пов’язана як із зовнішніми навалами у часи великого переселення народів, арабських, татаро-монгольських, турецьких (османських) завоювань, так і з нескінченними загарбницькими (наприклад, наполеонівськими на початку XIX в.), Міжусобними (наприклад , між Червоної та Білої трояндою в Англії у XV ст.), династичними (наприклад, за австрійську, польську, іспанську спадщину в XVIII в.), визвольними (наприклад, російсько-турецькими в XVIII-XIX ст.) війнами. Першою загальноєвропейської війною історики вважають Тридцатилетнюю війну в XVII в. Нарешті, саме Європа стала головною ареною та Першої, і Другої світових воєн. Зрозуміло, що всі ці війни не могли не призвести до великих кількісним та якісним змінам політичної карти. Друга головна риса – роздробленість, яка особливо чітко виявлялася в середні століття і в новий час, але збереглася і до новітнього часу, незважаючи на загальну тенденцію до посилення централізації.
У XX в. найбільші зміни на політичній карті Європи були пов’язані з трьома епохальними подіями: 1) Першою світовою війною, 2) Другою світовою війною і 3) розпадом світової соціалістичної системи.

Перша світова війна 1914-1918 рр.., Що виникла в результаті загострення протиріч між двома коаліціями імперіалістичних держав – Антантою і Троїстим союзом, – не могла не привести до великих змін політичної карти Європи. Головні з них полягали в тому, що переможені учасники Троїстого союзу на чолі з Німеччиною змушені були піти на значні територіальні поступки. А країни Антанти (Англія, Франція і Росія), які перемогли в цій війні, разом з примкнули до них ще кількома державами, отримали прирощення території. Війна призвела також до розпаду Австро-Угорщини і утворення в якості самостійних держав Австрії, Угорщини, Чехословаччини, Югославії. Після революції в Росії в 1917 р. отримали незалежність Польща, Фінляндія, Латвія, Литва, Естонія. Ці перетворення політичної карти Європи як би поєднували в собі і кількісні, і якісні її зміни, пов’язані з кардинальними змінами в суспільному ладі деяких країн.

Друга світова війна 1939-1945 рр.. привела до нових кількісних змін на карті Європи, пов’язаним з істотною перекроюванням державних кордонів, окупацією союзниками по антигітлерівській коаліції території переможеної Німеччини. А головні якісні зміни відбулися в центрально-східній частині зарубіжної Європи, де в результаті спочатку народно-демократичних, а потім соціалістичних революцій утворилися вісім соціалістичних держав: Польща, Німецька Демократична Республіка (НДР), Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія і Албанія . Так склалася біполярна система соціалістичних і капіталістичних держав Європи, що входили в два протистояли один одному військово-політичні блоки – Організацію Варшавського Договору (ОВД) і Північноатлантичний союз (НАТО).

Розпад СРСР – а разом з ним і всієї світової соціалістичної системи – на рубежі 80-90-х рр.. XX в. привів до нових дуже суттєвим змінам політичної карти Європи. По-перше, вони полягали в об’єднанні двох німецьких держав – ФРН і НДР – і відтворенні єдиного німецького держави після сорокарічного періоду його політичного розколу. Це об’єднання пройшло кілька етапів і завершилося у вересні 1990 р. По-друге, вони знайшли вираження у розпаді двох східноєвропейських федеративних держав – Чехословаччини, що розділилася на Чехію і Словаччину, і СФРЮ, з якої виділилися в самостійні держави Югославія, Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина та Македонія. Цей «розлучення по-європейськи» в першому випадку здійснився в демократичних, цивілізованих формах, а в другому супроводжувався різким загостренням міжнаціональних проблем. По-третє, вони проявилися в «оксамитових революціях» антитоталітарної спрямованості, які відбулися в більшості соціалістичних країн Східної Європи, привівши до швидкої переорієнтації їх політичних, економічних і військових пріоритетів зі Сходу на Захід. Нарешті, по-четверте, вони були пов’язані з виходом зі складу Радянського Союзу Латвії, Литви та Естонії, які стали незалежними державами. У 2003 р. Югославія була перетворена в конфедерацію під назвою Сербія і Чорногорія, а в 2006 р. Чорногорія стала незалежною державою.

У результаті нині до складу зарубіжної Європи входять 39 суверенних держав і одне володіння Великобританії – Гібралтар. [2] За формою правління серед суверенних держав республіки (їх 27) переважають над монархіями (12). У свою чергу, серед республік переважають республіки парламентського типу, характерні для держав з усталеними демократичними традиціями (наприклад, Німеччина, Італія), але є і президентські республіки (Франція). Серед монархій зарубіжної Європи є і королівства, і князівства, і велике герцогство, і абсолютна теократична монархія – Ватикан (див. табл. 9 у книзі I). За характером адміністративно-територіального устрою в зарубіжній Європі переважають унітарні держави, але є і п’ять федеративних (табл. 10 в книзі I). Серед них особливе місце займає Швейцарія, що представляє собою конфедерацію, родовід якої сходить до кінця XIII в. В. А. Колосов виділяє навіть особливий, швейцарський, тип федерації, що виникла на етнолінгвістичною основі. Він же зазначає, що в 70 – 80-і рр.. XX в. в багатьох країнах зарубіжної Європи почали проводити реформи адміністративно-територіального поділу, спрямовані на укрупнення адміністративних одиниць – як низових (комуни), так і більших. [3]
Підрозділ зарубіжної Європи на субрегіону, як це не дивно на перший погляд, викликає чималі труднощі, пов’язані з використанням різних критеріїв і підходів. Зазвичай застосовується або двучленное, або чотиричленне географічне структурування цього регіону.
У першому випадку зарубіжну Європу найчастіше поділяють на Західну і Східну. Таке членування було цілком виправдано до початку 1990-х рр.., Оскільки мало і чітку геополітичну основу у вигляді протистояли один одному капіталістичних і соціалістичних держав. Нині воно, хоча і продовжує застосовуватися, стало дещо більш аморфним. З іншого боку, в географічній літературі з’явилися спроби підрозділи всього регіону на європейський Північ і європейський Південь, за основу якого приймаються як географічні, так і в ще більшому ступені культурно-цивілізаційні підходи. Справді, на європейському Півночі переважають германські мови і протестантизм, на Півдні – романські мови і католицтво. Північ в цілому більш розвинений в економічному відношенні, більш урбанізований, та й більш багатий, ніж Південь. Цікаво й те, що майже всі країни з монархічною формою правління розташовані в північній частині регіону.

Чотиричленне підрозділ зарубіжної Європи також дуже широко використовується в географічній літературі. До початку 1990-х рр.. було прийнято традиційне членування її на чотири субрегіону: Західну, Північну, Південну і Східну Європу. Але в 1990-х рр.. в науковий ужиток увійшло нове поняття про Центрально-Східній Європі (ЦСЄ), яка охоплює 16 постсоціалістичних країн від Естонії на півночі до Албанії на півдні. Всі вони утворюють єдиний територіальний масив площею майже 1,4 млн км2 з населенням близько 130 млн чоловік. Центрально-Східна Європа займає як би проміжне положення між країнами СНД і субрегионами Західної, Північної та Південної Європи.

ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Народи Європи