Перехідна зона

У Світовому океані певні області мають ряд рис, що зближують їх з підводного околицею материків і з ложем океану, але разом з тим і відрізняються специфічними особливостями, що не дозволяють віднести їх ні до того, ні до іншого. Вони характеризуються максимальним вертикальним розчленуванням земної поверхні. Ці області називаються перехідними зонами, які займають близько 10% дна Світового океану. Відмітна особливість перехідних зон – це чергування острівних дуг, що піднімаються над водою або перебувають на невеликій глибині, і глибоководних жолобів. Наприклад, в області Японських островів диференціація висот і глибин перевищує 12 км (висота гори Фудзі-Яма – 3776 м, а глибина Японського глибоководного жолоба – 8412 м), розчленування рельєфу в області Курильських островів – близько 12 500 м, в Індонезії – 11 000 м.

Геологічні і геофізичні особливості цих областей також досить специфічні. Мозаїчність розподілу суші і моря тут відповідає мозаїчній розподілу типів земної кори. Як показали сейсмічні дослідження, днища глибоководних морів складені земною корою, ближчою за будовою до океанічного типом (відмінність лише полягає в значній потужності осадового шару). Останнім часом за цими областями все більш закріплюється найменування перехідної зони. На противагу материковим і океанічним платформам (в більшій частині характерними для ложа океанів) в перехідній зоні тектонічні процеси проявляються з максимальною енергією. Видимим проявом цих процесів є часті землетруси, вулканічна діяльність, широкий розмах вертикальних рухів земної кори, підвищені значення “теплового потоку” – притоку тепла з надр Землі до поверхні.

Всі ці властивості служать достатньою підставою для того, щоб, поряд з підводного околицею материків і ложем океану, виділити в якості одного з основних елементів рельєфу Землі перехідну зону – зону максимального розчленування і найбільш інтенсивного прояву тектонічних процесів.

За морфологічними ознаками можна виділити чотири типи перехідних зон:

1) східно-тихоокеанський;

2) західно-тихоокеанський;

3) антильский;

4) середземноморський.

Перехідна зона східно-тихоокеанського типу характеризується найбільш простим будовою (рис. 4). Це комплекс молодий гірського ланцюга, витягнутої по околиці континенту, і глибоководного жолоба, розташованого біля підніжжя цього ланцюга. Така будова має перехідна зона у центрально- і південноамериканських околиць Тихого океану.

Перехідна зона західно-тихоокеанського типу побудована більш складно (рис. 5).

Західно-тихоокеанський тип перехідної зони являє собою складну область з чергуванням ряду острівних дуг і затоплених гірських систем з оздоблюють їх жолобами і шельфами окраїнних морів (Курильська улоговина, Охотське море з Курильськими островами, Курило-Камчатський жолобом та ін.). Тут наголошується комплекс наступних великих елементів рельєфу:

а) глибоководна улоговина окраїнного моря;

б) острівна дуга, що височіє над поверхнею океану;

в) затоплена острівна дуга;

г) глибоководний жолоб.

У ряді випадків ця схема ускладнена подвійним будовою острівної дуги і тоді між дугами з’являється ще один елемент рельєфу – поздовжня депресія. Нерідко зовнішня острівна дуга може бути виражена лише у вигляді підводного хребта (наприклад, хребет “Витязь” – зовнішня дуга Курильської острівної дуги).

У деяких глибоководних улоговинах є внутрішні гірські підняття, які в своєму простягання і будову виявляються пов’язаними зі структурами сусідніх острівних дуг. У будові перехідних зон західно-тихоокеанського типу іноді беруть участь незвичайні острівні дуги, що представляють собою один або два паралельних один одному підводних хребта, вершини яких увінчані островами або півостровами суші (наприклад, півострів Камчатка, Японські острови, Тайвань). Цікавою особливістю перехідної зони західній частині Тихого океану є також її “ешелону” будову: із зовнішнього боку перехідних областей, що межують з материками (Охотська, Японська, Східно-Китайська області), розташовується другий ешелон – острівні дуги Бо-Нінського, Маріанських островів, Ява , Палау, що відокремлюють Філіппінську улоговину, яка як би для них служить загальним “окраїнним” морем. Аналогічну картину можна бачити і на схід від Австралійського материка. Тут зовнішній ешелон утворює дуги і жолоби Витязя, Тонга, Кермадек, а внутрішній – Ново-Британський, Бугенвільскій, Ново-Гебридських комплекси глибоководних жолобів і острівних дуг.

Перехідні області Антільського або Карибського типу, до якого відносяться Індонезійська, Антільська або Карибська області, мають ще більш складну будову (рис. 6).

Острівні дуги тут петлевидних типу: нерідко жолоби розташовуються не тільки із зовнішнього боку, а й усередині області основних дуг. У будові цієї області беруть участь великі масиви гірської суші. Рельєф дна глибоководних морів дуже складний і складається з ряду окремих улоговин, окремих підводних хребтів.

Четвертий, середземноморський, тип слід розглядати як результат найбільш тривалого розвитку перехідної зони (рис. 7). Тут вже немає глибоководних жолобів або ж збереглися їхні релікти.

Розташування острівних дуг лише вгадується по своєрідним контурах молодих гірських хребтів, частина яких ще залишається підводного. Глибоководні улоговини роз’єднані підводними горами або великими масивами суші. Континентальні елементи рельєфу тут явно переважають над морськими.

...
ПОДІЛИТИСЯ: