Особливо охоронювані природні території світу

В умовах триваючої деградації навколишнього природного середовища під впливом різних видів антропогенної діяльності важливе, а з географічних позицій – особливого значення набуває охорона, заповідання окремих ділянок територій (і акваторій), статус яких відрізняється від інших. Велика увага таким ділянкам було приділено і у «Всесвітньої хартії охорони природи» і в Конвенції з біологічного розмаїття, прийнятої в 1992 р. в Ріо-де-Жанейро. А самі вони отримали в науковій літературі найменування особливо охоронюваних природних територій (ООПТ).

Це ділянки землі, водної поверхні і повітряного простору над ними, де розташовуються природні комплекси та об’єкти, що мають особливе природоохоронне, наукове, культурне, рекреаційне, естетичне, оздоровче значення, які рішеннями органів державної влади повністю або частково вилучені з господарського використання і для яких встановлено режим особливої ??охорони. [82] Іншими словами, ООПТ призначені для збереження типових і унікальних природних ландшафтів, різноманітного тваринного і рослинного світу, об’єктів природної і культурної спадщини. Деякі автори особливо відзначають, що саме виділення таких територій являє собою найефективнішу міру щодо збереження на планеті генофонду живих організмів. За словами А. А. Тишкова, вони формують «природоохоронний каркас» району, країни, регіону, всієї планети.

Загальне число ООПТ у світі має тенденцію до постійного зростання. Нині їх уже 11 500, в тому числі великих і середніх – понад 4000. Відповідно збільшується і їх загальна площа (рис. 138). Ще в 1940 р. вона становила всього 550 тис. км2, в 1970 р. – 2,8 млн км2, до 1980 зросла до 7,3 млн км2, а до 2000 р. перевищила 12 млн км2. Це означає, що особливо охоронювані території нині займають вже приблизно 9% всієї населеної суші.

На конференції «Ріо-92» були наведено цікаві дані про те, як такі території розподіляються по великих регіонах світу (рис. 139). Виявляється, що в 1990 р. по їх загальної кількості лідирували Європа і Північна Америка, за якими слідували Азія, Австралія і Океанія, Африка, Південна Америка і СРСР. А за площею, займаної такими територіями, попереду була Північна Америка; за нею йшли Африка, Південна Америка, Азія, Австралія і Океанія і СРСР.

Географічна картина світу Посібник для вузів Кн. I: Загальна характеристика світу. Глобальні проблеми людства
Рис. 139. Кількість і площа особливо охоронюваних природних територій в окремих великих регіонах світу в 1990 р. (за «Ріо-92»)
Не менший інтерес представляє знайомство з розподілом ООПТ по окремих країнах світу. Якщо враховувати тільки найбільші з таких територій з площею понад 1000 га кожна, то найбільша їх кількість мають: США (1500), Австралія (900), Канада (650), Німеччина (500), Китай (470), Індонезія (380) , Бразилія (280), ПАР (240), Іспанія і Швеція (по 215), Росія (200), Великобританія (190). Якщо ж порівнювати окремі країни не за кількістю, а за площею, займаної ООПТ, то черговість їх виявиться дещо іншою (табл. 170).
Якщо ж порівнювати окремі країни по тій частці, яку займають особливо охоронювані природні території в їх загальної площі, то рейтинг окремих країн знову зміниться. У світі нині налічується 36 країн, в яких ця частка перевищує 10%. Найбільше їх у зарубіжній Європі (12), за нею йдуть Латинська Америка (8), Африка (7), зарубіжна Азія (6), Північна Америка (2) і Австралія і Океанія (1). А в ролі абсолютних рекордсменів серед них виступають: Еквадор (45% всієї території країни), Венесуела (36), Данія (32), Норвегія (31), Австрія (28), Німеччина (27), Домініканська Республіка (25), Нова Зеландія (24%). Неважко помітити, що в зарубіжній Азії, Африці та Північній Америці таких країн-рекордсменів немає; зазвичай найвищий для них показник варіює від 10 до 15%. Що ж до розподілу цього показника по всіх країнах світу, то він показаний на малюнку 140. Можна додати, що деякі країни фактично вже вичерпали свої можливості створення нових ООПТ. Інші ж, навпаки, такими можливостями володіють.

До цих пір мова йшла про охоронюваних природних територіях в цілому, але їх також прийнято поділяти на окремі типи, категорії. Існує декілька їх класифікацій. Можливо, найбільш дробову з них, що включає 10 категорій охоронюваних природних територій, запропонував Міжнародний союз охорони природи (МСОП). Особливе значення і поширення серед них мають: 1) природні резервати (заповідники), створювані з метою збереження біорізноманіття та вивчення динаміки екосистем; 2) національні парки, використовувані для збереження біорізноманіття, пізнавального туризму та рекреації, екологічної освіти; 3) пам’ятки природи та примітні природні об’єкти, необхідні для збереження еталонних та унікальних екосистем, рідкісних ландшафтів та їх моніторингу; 4) ділянки Всесвітньої спадщини, завдяки яким можна зберегти унікальні і еталонні екосистеми, забезпечувати охорону об’єктів культурної, історичної та археологічної спадщини міжнародного значення.

Залежно від розмірів, функцій і значення всі види охоронюваних природних територій можна поділити на кілька рівнів. За А. А. Тишкову, це, по-перше, глобальний рівень, на якому головну роль у збереженні стійкості біосфери грають великі національні парки і заповідники, оскільки їх екосистеми здатні виконувати біосферні функції і поширювати свій регулюючий вплив на великі території. По-друге, це субрегіональний рівень, на якому головну роль відіграють великі резервати, що представляють природні особливості географічних зон материків і великих країн. По-третє, це регіональний рівень, що дозволяє створювати як би зелений каркас території окремих країн та їх груп. По-четверте, це локальний рівень, пов’язаний з ООПТ місцевого значення.

Не буде помилкою твердження про те, що з позицій глобальної географії найбільшу роль у збереженні біосфери та біорізноманіття можуть і повинні грати великі національні парки і біосферні заповідники.

Національні парки стали однією з перших високоорганізованих форм збереження природної і культурної спадщини людства.
Перші національні парки були створені ще в XIX в. на «дикому Заході» США і Канади. Це парки Йеллоустон (заснований в 1872 р.), Банф (1885 р.), Йосеміт і Секвойя (1890 р.), Ватертон-Лейк (1895 р.). Всі вони послужили свого роду прототипом, зразком для організації подальших національних парків як в Америці, так і в інших регіонах світу. Слідом за США і Канадою ще наприкінці XIX в. вони з’явилися в Мексиці, Аргентині, Новій Зеландії, Австралії, Індонезії, Південній Африці. Але найбільше їх в ту пору налічувалося трохи більше двох десятків. У зарубіжній Європі перші національні парки з’явилися вже на початку XX в. (у Швеції, Нідерландах, Іспанії), в зарубіжній Азії – в 30-і рр.. XX в., А в Африці всесвітньо відомий нині парк Серенгеті був заснований в 1951 р. (з 1940 р. – резерват).

Процес створення нових національних парків особливо активізувався вже в другій половині XX в. Ще в 1950 р. в 39 країнах світу налічувалося приблизно 200 таких парків, а в Міжнародному списку національних парків, складеному ООН в 1982 р., їх було вже близько 1000. До цього можна додати, що станом на кінець 1980-х рр.. частка національних парків у всій площі ООПТ становила (у%) в Замбії – 100, в Аргентині і Колумбії – 95, в Канаді, у Франції і в Іспанії – 80, в Австралії – 65, в США – близько 60.

Природно, що особливий інтерес викликають найбільші за площею національні парки (і заповідники). До них відносяться: Гренландский національний парк в північно-східній частині острова Гренландія, що займає територію в 70 млн га. За ним слідують парки і резервати Калахарі в Ботсвані (5,3 млн га), Вуд-Баффало в Канаді (4,5 млн га), Гобийский в Монголії (4,3 млн га).
Останнім часом особливу увагу привертають біосферні заповідники, які виділяються відповідно до програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера» (МАБ). Мета їх створення – збереження для нинішнього і майбутніх поколінь людей найбільш типових ділянок природних екосистем з сформованим на них генофондом рослин і тварин. Біосферні заповідники зазвичай мають досить великі розміри і сприятливе географічне положення. На їх території проводиться постійне стеження (моніторинг) за станом природного середовища.

Перші 57 біосферних заповідників в дев’яти країнах були створені в 1976 р. До 1984 р. число таких заповідників зросла вже до 243, арасполагалісь вони в 65 країнах. У середині 1990-х рр.., За даними ЮНЕСКО, було вже 337 біосферних заповідників в 85 країнах. Найбільше їх (101) – у зарубіжній Європі, де вони представляють переважно екосистеми широколистяних лісів помірного поясу і вічнозелених широколистяних лісів. На другому місці за кількістю біосферних заповідників (68) коштує Північна Америка. Тут вони представляють екосистеми тундри і арктичних пустель, гірські екосистеми з висотною поясною, а також екосистеми широколистяних лісів помірного поясу, прерій, сухих і вологих тропічних лісів, тропічної пустелі та ін (рис. 141). У закордонній Азії виділено 46 біосферних заповідників, представлених гірськими екосистемами з висотною поясною, екосистемами широколистяних лісів помірного поясу, сухих і вологих тропічних лісів, вологих субтропічних лісів, острівними та ін У Африці також виділено вже 46 біосферних заповідників, серед яких переважають екосистеми вологих тропічних лісів, сухих тропічних лісів і тропічних пустель. У Південній Америці таких заповідників 30, в Австралії і Океанії – 11.

У Росії заповідники почали створювати на початку XX в., А національні парки – тільки в 1980-х рр.. До 2000 р. в країні було вже 100 природних заповідників (включаючи 21 біосферний) загальною площею 33 млн га (1,56% території країни), 35 національних парків площею 6,9 млн га (0,4%), а також понад 20 регіональних або природних парків площею 13 млн га (0,75%). Крім того, є ще понад 15 тис. різного роду заказників, пам’яток природи та культури та інших особливо охоронюваних природних територій.

ПОДІЛИТИСЯ: