Об’єкт фізичної географії

Єдність природи неминуче передбачає і єдність науки, яка є відображенням природних закономірностей в людській свідомості.

Разом з тим конкретні форми руху матерії, протиріччя різних форм руху настільки різноманітні, носять настільки специфічний характер, що виникає потреба і їх окремого вивчення, тобто виникає потреба в існуванні ряду відносно самостійних галузей знання.

Безперечним мірилом самостійності (в зазначеному вище сенсі) служить наявність у науки власного об’єкта дослідження, якісно відмінного від об’єктів дослідження інших наук. Наука тоді самостійна, коли вона вивчає те, чого не вивчають інші. Іншими словами, кожна наука, яка домагається самостійність, повинна вивчати окрему форму руху матерії або ряд пов’язаних між собою і переходять одна в одну форм руху. Ще інакше: розмежування сфер в науці ґрунтується на специфічних протиріччях, що містяться в об’єктах наукового дослідження; саме дослідження певних протиріч, властивих лише певному колу явищ, становить завдання тієї чи іншої науки.

Якщо розглянути це питання географічних наук, можна переконатися, що увагу фізико-географів протягом століть незмінно була прикута переважно до одного і того ж: до поверхні земної кулі. Отже, об’єктом фізичної географії завжди була поверхню Землі.

Який зміст потрібно вкладати в поняття «поверхня Землі»?

Давно помічено, що Земля як планета складається з декількох осяжний один одного оболонок. До самої зовнішньої відноситься газова оболонка (атмосфера), нижче неї розташовуються гідросфера (водна оболонка) і літосфера (тверда кам’яна оболонка). Середина Землі теж розшаровується на оболонки, що володіють різними фізичними властивостями.

Деякі оболонки так далекі один від одного, що їх безпосереднє зіткнення і пряме взаємний вплив виключені. Але якраз на поверхні Землі вода, повітря, організми і мінеральні речовини знаходяться не тільки в тісному контакті, а й в складному взаємному проникненні і взаємодії. На поверхні Землі зосереджується майже вся сонячна теплота, яка вглиб земної кулі не проникає, як не проникає вона в значних кількостях і в віддалені від землі шари атмосфери. Тільки на поверхні Землі і поблизу цієї поверхні розвивається життя. На поверхні Землі найбільш напружено розгортаються процеси, обумовлені притекающей з світового простору сонячною енергією (діяльність води, вітру, льоду і т. П.), І особливо опукло даються взнаки наслідки суперечливого їх взаємодії з іншою групою процесів, порушуваних внутрішньої теплотою Землі (різні рухи земної кори). Тільки на поверхні Землі, і ніде більше, відбувається утворення грунтового покриву і осадових порід, і тільки тут можуть стійко існувати всі три фізичних стану речовини – тверде, рідке і газоподібне. Все це разом узяте дозволяє стверджувати, що поверхня Землі і що примикають до неї частини атмосфери та гідросфери – це область, якісно відмінна від усіх інших оболонок нашої планети.

Говорячи про земну поверхню як об’єкті своєї науки, фізико-географ має на увазі не просто фізичну або математичну поверхню, а внутрішньо цілісну матеріальну систему, особливу земну оболонку, що відрізняється від інших оболонок планети найбільшою складністю свого складу і будови. Матеріальна система ця в кожен даний момент представляє із зовнішнього боку відоме поєднання рельєфу літосфери, її геологічних структур і літологічних комплексів, водних і повітряних мас, грунтового покриву і органічного світу в широкому значенні цього слова.

Вивчати цю систему можна перш за все в двох головних аспектах: 1) як щось єдине, як цілісний і закономірний комплекс предметів, явищ; такого роду вивчення є вивчення складної, але конкретної реальності; 2) кожну складову частину або групу складових частин системи можна досліджувати окремо; таке вивчення має справу вже з відомою абстракцією.

Обидва способи дослідження є абсолютно законними, необхідні і розвиваються паралельно, надаючи один одному взаємні послуги, але абсолютно очевидно, що формальне об’єднання відомостей, отриманих другим способом, не може замінити вивчення земної поверхні, виробленого першим способом.

На поверхні Землі ні вода, ні повітря, ні гірські породи, ні організми не є незалежними один від одного. Вони існують разом, і вже хоча б тільки тому їх розвиток отримує новий напрям, яке не можна передбачити і з’ясувати при розрізнених їх розгляді. У комплексі явищ хід кожного з них здобуває інший характер, ніж в разі ізольованого їх буття. Якщо не пам’ятати про це, весь світ постане перед нами у вигляді суцільної ланцюга нерозв’язних загадок.

Вологість клімату визначається в першу чергу кількістю атмосферних опадів. Разом з тим, при одній і тій же сумі опадів, клімат в тундрі вологий, в пустелі сухий, тому що роль опадів, однакова в обох цих районах, «спотворена» впливом випаровування, яке в тундрі і пустелі протікає з різною напруженістю. Людина може відчувати абсолютно однакове теплове відчуття і при температурі повітря + 17 °, 8 і при температурі + 27 °, 8, але за умови, що в першому випадку повітря нерухомий і насичене водяними парами, а в другому випадку відносна вологість дорівнює 40%, а швидкість вітру 2 м / сек. Не враховуючи відхилення земної осі від перпендикуляра по відношенню до площини земної орбіти, ми ніколи не зрозуміємо, чому в нашій півкулі зима буває якраз в той час, коли Земля знаходиться найближче до Сонця, т. Е. Джерела нагрівання.

Таких прикладів, які свідчать, що при спільному існуванні і взаємодії явищ утворюється не проста їх сума, а нову якість, можна навести безліч. І очевидно, що, подібно до того як не можна вивчити властивості цукру на підставі одного лише знайомства з особливостями вуглецю, кисню і водню, що утворюють цукор в своєму хімічному з’єднанні, так само точно не можна по-справжньому вивчити і поверхня Землі, якщо просто скласти всі відомості про рельєфі, грунті та інших компонентах, які беруть участь в її будові. Бо перед нами – чи не механічна конструкція з грунту, рельєфу, рослинності та інших складових частин, а якісно нове утворення, яке склалося історично в результаті спільного взаємно зумовлених існуванням і розвитку цих частин. За використаної вже аналогії земна поверхня – «вуглевод», а не просто «вуглець + кисень + водень».

Немає тому ніяких сумнівів, що реальний комплекс, іменований поверхнею Землі, цілком заслуговує самостійного дослідження у всій своїй цілісності, крім аналітичного вивчення окремих його сторін. Мало того, цей комплекс і не може бути взагалі вивчений тільки аналітичним шляхом, тому що застосування того чи іншого методу залежить далеко не від нашого свавілля, а й від що підлягає дослідженню предмета: аналіз, який розкладає дане конкретне явище і, в цілях виділення закону, що надає форму абстракції окремих сторін явища, не в змозі характеризувати неразложенном якість, бо відкриті з його допомогою абстрактні речовини вже не будуть первинним реальним об’єктом.

Дослідження поверхні Землі як певної цілісної системи і становить завдання фізичної географії. Аналітичне ж вивчення окремих сторін або деяких сукупностей окремих сторін цієї системи входить в завдання інших галузей знання.

Є й інші міркування, що говорить проти механічного ототожнення географічного середовища з об’єктом фізичної географії. В історичному матеріалізмі поняття географічного середовища означає не тільки навколишнє нас природу, а й господарське ставлення людського суспільства до цього природного оточення: географічне середовище є одне з постійних і необхідних матеріальних умов існування суспільства. Але оскільки природа існує незалежно від нашої волі, нашої свідомості і наявності або відсутності наших господарських з нею зв’язків, немає ніякої необхідності цю природу як об’єкт природної науки визначати через відношення до природи людського суспільства.

Які межі ландшафтної оболонки? Можна вважати, спираючись на її визначення, що вона тягнеться вгору від фізичної поверхні Землі, принаймні до Тропопауза, оскільки вся тропосфера з її повітряними масами знаходиться з земною поверхнею в безпосередньої та активної взаємодії. У земній корі ландшафтна оболонка простягається в середньому на глибину 4-5 км, що відповідає середній потужності оболонки осадових порід, яка виникла в результаті взаємодії літосфери, атмосфери, організмів і гідросфери; очевидно, максимальна відома в історії Землі глибина тектонічного занурення поверхні літосфери під рівень Світового океану (в геосинкліналях 15-20 км) є самим нижньою межею ландшафтної оболонки. Вся товща гідросфери і весь органічний світ теж включаються в ландшафтну оболонку. Загальна потужність ландшафтної оболонки Землі не перевищує 30-35 км.

Ландшафтна оболонка Землі настільки реальна і настільки якісно відмінна від інших частин нашої планети, що її змушені були відокремлювати багато авторів, хоча і під іншими назвами і в кілька інших кордонах. Так, В. І. Вернадський називає її біосферою і відносить до неї нижні шари атмосфери, гідросферу і верхні шари земної кори. А. Е. Ферсман називає її земною корою, тому що в останню він включає атмосферу до висоти 10-20 км, гідросферу і літосферу до глибини 15-20 км. Л. В. Пустовалов називає її зоною осадкообразованія або накопичення опадів, відносячи до цієї зони нижні частини атмосфери, всю гідросферу і верхню частину літосфери.

Коротше кажучи, учений будь-якого фаху, цілком об’єктивно вивчає поверхню Землі, змушений визнати реальність і якісне своєрідність того, що фізико-географи ставлять в центр своєї уваги і що вони роблять специфічним об’єктом свого дослідження.

Останнім часом Е. М. Лавренко запропонував виділити в ландшафтній оболонці особливий шар найбільшої концентрації життя – так звану фітогеосферу, розуміючи під останньою всю сукупність рослин і тварин і те середовище (тверду, рідку і газоподібну), яка насичена життям. Потужність фітогеосфери на суші – кілька десятків метрів, в морях і океанах 100-350 м.

...
ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Наука і культура Кувейту