Найбільші міські агломерації Латинської Америки

Латинська Америка – один з найбільш високоурбанізірованних регіонів світу. Щоб зрозуміти причини цього, звернемося до короткого історичного екскурсу.
Міські поселення на території Латинської Америки з’явилися задовго до її відкриття Колумбом. Як правило, індіанські міста виконували функції адміністративних, культурних і релігійних центрів. Міста, засновані іспанцями і португальцями, мали головним чином адміністративні, військові, торговельні та релігійні функції. У більшості своїй вони були опорними пунктами європейської колонізації – як на океанських узбережжях, так і в глибинних районах. Потім у Мексиці, Болівії стали з’являтися гірничорудні центри.

Поступово склався абсолютно певний тип колоніального іспанського та португальського міста з характерним прямокутним плануванням. Ось як описує таке місто Р. А. Піменова: «Центром міста служила головна площа – «пласа майор», вона перебувала або в топографічному центрі міста, або поблизу порту (в приморських містах). На площі розташовувалися будівлі, що символізували єдність королівської влади і церкви, – собор, ратуша, палац губернатора. «Пласа майор» була центром суспільного життя міста: тут зачитувалися королівські укази, простували процесії під час королівських свят, влаштовувалися ярмарки, кориди. Від головної площі відходило вісім основних вулиць, по дві від кожного кута прямокутника. Міські квартали планувалися у формі квадрата; таким чином, для всіх колоніальних міст характерне прямокутне планування вулиць. Приватні будинки будувалися з того ж типу, що і в південних провінціях Іспанії: для них типові внутрішні дворики – патіо, оточені виходячими до них галереями.
До початку XX в. про процес урбанізації по відношенню до Латинської Америці можна, мабуть, говорити з певною часткою умовності. До 1900 р. в містах регіону проживало лише близько 10% його населення. Але потім темпи урбанізації стали швидко зростати, що було пов’язано як з імміграцією, так і з поглибленням міжрайонного та міждержавного поділу праці.
У другій половині XX в. Латинська Америка, як і інші регіони світу, що розвивається, стала ареною справжнього «міського вибуху», коли середньорічні темпи приросту міського населення піднялися до 3-5% і вище. У результаті загальна чисельність городян збільшилася з 67 млн чоловік в 1950 р. до більш ніж 440 млн в 2005 р., або в 6,6 рази! Відповідно зріс і рівень урбанізації, який у 1950 р. становив 41%, в 1960 р. – 49, в 1970 р. – 57, в 1980 р. – 65, у 1990 р. – 72, а в 2005 р. – 77 %. Нині частка регіону в загальній чисельності міського населення світу становить майже 14%, поступаючись в цьому відношенні тільки зарубіжній Азії. За прогнозами ООН, в 2025 р. чисельність городян в регіоні може наблизитися до 700 млн осіб. Такі країни, як Аргентина, Уругвай, Венесуела, Чилі, де в містах мешкає від 88 до 93% населення, відносяться до числа найбільш урбанізованих в світі. Але при цьому не можна забувати і про те, що «міський вибух» в Латинській Америці значною мірою пояснюється міграцією в міста незаможного сільського населення, і це надає йому характер так званої удаваної урбанізації.

Процес урбанізації в Латинській Америці відображає всі основні риси глобальної урбанізації. До них насамперед належить концентрація населення у великих містах. У 1870 р. таких міст в усьому регіоні налічувалося всього 14, в 1980 р. їх стало вже 200, а в 1990 р. – 300. У тому числі кількість міст (агломерацій) – мільйонерів зросло з 4 в 1940 р. до 42 в середині 1990-х рр., коли вони концентрували вже 38% всього міського населення. Серед цих найбільших агломерацій за розмірами та значенням особливо виділяються чотири найбільших, що відносяться до категорії надміста, – Мехіко, Сан-Паулу, Буенос-Айрес і Ріо-де-Жанейро.

Мехіко – найдавніша з столиць Західної півкулі. Місто було засноване індіанцями-ацтеками в 1325 р. під назвою Теночтітлан на острові в озері Тескоко. До початку іспанських завоювань Теночтітлан став одним з найбільших міст світу з населенням 300 тис. (за іншими даними – 500 тис.) осіб. Після взяття і руйнування столиці ацтеків Ернаном Кортесом іспанці побудували на її місці нове місто – Мехіко, яке стало столицею спочатку віце-королівства Нова Іспанія, а в 1821 р. – незалежної Мексики. У 1900 р. населення Мехіко становило 350 тис., а в 1940 р. – 1,6 млн чоловік, але надалі воно стало зростати набагато швидше, в середньому на 5% на рік. В результаті Великий Мехіко перетворився на найбільшу агломерацію Латинської Америки і другу-третю в світі. У Мехіко виробляється більше 1/4 ВВП країни, тут знаходяться не тільки вищі органи її законодавчої, виконавчої та судової влади, а й деякі великі підприємства, штаб-квартири корпорацій. У Великому Мехіко трудяться 3,5 млн осіб, або 14% економічно активного населення країни, працюють 200 тис. промислових, торгових та інших підприємств.

Населення Великого Мехіко зростає, по-перше, завдяки його високому природному приросту і, по-друге, завдяки постійному притоку мігрантів. Співвідношення цих двох факторів на різних етапах було не однаковим. Однак в останні два-три десятиліття у зв’язку із здійсненням програм планування сім’ї природний приріст має тенденцію до зменшення, так що значення механічного приросту зростає. Уже в першій половині 1970-х рр. його частка склала половину загального приросту населення. У більшості літературних джерел кількість щорічно прибуваючих в Мехіко мігрантів (головним чином з штатів Центральної Мексики) оцінюється в 300-400 тис. чоловік.

Природно, що такий швидкий ріст населення Мехіко створює чимало складних проблем. При настільки «вибуховому» зростанні столиця не може забезпечити багатьох своїх жителів ні житлом, ні роботою. Звідси розростання нетрів і так званих пролетарських колоній – місць проживання людей з низькими доходами; 40% населення міста живе за межею бідності. Велику складність представляє транспортна проблема, особливо у зв’язку з вкрай недостатнім розвитком громадського транспорту. Те ж саме можна сказати про проблему водопостачання, яка зазвичай загострюється під час сухого сезону (листопад-квітень). Розташований на висоті більше 2000 м над рівнем моря в закритій міжгірській улоговині з відносно невеликою кількістю опадів, Мехіко відчуває нестачу води. Основне джерело водопостачання міста – ґрунтові води, які витягують за допомогою насосних установок. У результаті тільки за останні десятиліття місто осіло приблизно на 7 м. Додамо, що 20% населення столиці Мексики не забезпечено водопроводом.

Але, мабуть, ще більш серйозна для Мехіко проблема полягає в забрудненні повітря. Забрудненість атмосфери в Мехіко перевершує всі допустимі норми, викликаючи алергічні, ракові та інші захворювання. Особливо шкідливі вихлопи декількох мільйонів автомобілів – головне джерело утворення смогу. Не випадково Мехіко, як і Лос-Анджелес, часто називають смогополіси.

ПОДІЛИТИСЯ: