«Нафтогазовий міст» Каспій – Європа

У найближчій перспективі все більшу роль в енергопостачанні зарубіжної Європи гратиме район Каспійського моря, який на початку XXI в. взагалі обіцяє стати одним з головних постачальників нафти і природного газу на світовий ринок. Одночасно проблема «Каспій – Європа» вже перетворилася на вузол не тільки економічних, а й передусім геополітичних протиріч. Вона зачіпає як акваторію самого моря, так і прибережні території, багаті ресурсами вуглеводнів.

Нафтогазові ресурси Каспію відомі вже давно. В Азербайджані, на Апшеронському п-ове, видобуток їх почалася ще в Х1Хв., А на морському шельфі – в 1924 р. Давно вже відомі і розробляються нафтові та газові родовища Казахстану – в басейні р.. Емби і на п-ове Мангишлак, а також у прикаспійської частини Туркменії.

Проте справжній нафтовий бум на Каспії пов’язаний не з ними, а з тими новими відкриттями, які були зроблені тут останнім часом. І хоча при оцінці загальних нафтових ресурсів Каспійського регіону можна зустріти величезні розбіжності (від 3 млрд до 25 млрд і навіть до 40-50 млрд т), все частіше говорять про чи не новому «нафтовому Ельдорадо», «нафтовому Клондайку», порівнянному по розмірами і значенням вже не стільки з Північним морем, скільки із зоною Перської затоки. Якщо ж взяти до уваги і перспективні геологічні структури, то до кінця 1990-х рр.. тільки морських родовищ на Каспії було розвідано кілька десятків. Але до них потрібно додати і внеморскіе, причому дуже великі, родовища, що також входять в зону Каспію.

Тільки в Азербайджані на шельфі Каспію відкрито близько 30 родовищ, з яких приблизно половина вже експлуатується або готується до експлуатації. Запаси нафти в країні оцінюються від 2 млрд до 6 млрд т, причому нафтогазоносні структури відрізняються сприятливими гірничо-геологічними умовами, а нафта – високою якістю. У першу чергу в розробку були введені морські родовища Азері, Чираг, Гюнешлі, а потім Карабах, Ашрафі і деякі інші. Запаси природного газу в Азербайджані геологи оцінюють в 4-6 трлн м3. В основному вони зосереджені в морських родовищах Шах-Деніз і Апшерон.

Загальні нафтові запаси Казахстану донедавна оцінювалися в 6 млрд т, але тільки в 2006 р. вони зрости майже на 3 млн. Вони концентруються головним чином у трьох найбільших родовищах, розташованих у західній частині країни, – Тенгіз, Карачаганак і Узень. Оскільки це не просто нафтові, а нафтогазоконденсатні родовища, то з ними пов’язані і досить великі запаси природного газу (2,5 трлн м3). Наприкінці 1990-х рр.. були пробурені перші розвідувальні свердловини на новій морської структурі Кашаган – в найближчій перспективі найбільшому видобувному проекті Казахстану (запаси – 7млрдт). Потім почалося буріння на морських нафтогазоносних структурах Кайран, Актата та ін У 2008 р. в центральній частині Каспію було розвідано велике родовище вуглеводнів із запасами 300 млн т. Перша нафта з цих родовищ вже почала надходити.

У Туркменії відкрито понад 50 родовищ нафти і природного газу із загальними запасами відповідно 12 млрд т і 23 трлн м3. У тому числі запаси туркменської частини каспійського шельфу оцінюють в 6,5 млрд т нафти і 5,2 трлнм3 природного газу. Розвідка і освоєння перших морських структур (Сердар, Гоплан) почалися тут в 1998 р.

У російській частині Каспійської акваторії запаси нафти імовірно становлять 1,5 млрд т. До недавнього часу Росія утримувалася від проведення тут пошуково-розвідувальних робіт на нафту і газ, оскільки ця акваторія вважається заповідною для відтворення рибних ресурсів. Але недалеко від узбережжя активно розробляється Астраханське нафтогазоконденсатне родовище. В останні роки інтерес до вивчення морських структур значно зріс. Всього перспективних структур такого роду в російській частині моря налічується 20. У південній же, іранської, частині Каспію поки ні нафтові, ні газові родовища не виявлені.

І Азербайджан, і Казахстан, і Туркменія вже уклали численні угоди про розробку нафтових і газових родовищ Каспію з великими нафтовими компаніями США, Великобританії, Норвегії, Нідерландів, Італії, Японії, Саудівської Аравії, Оману, а також Росії.
Тільки в Азербайджані над реалізацією 17 великих морських нафтогазових проектів працюють 33 нафтові компанії з 14 країн, включаючи російський «ЛУКОЙЛл». У складі акціонерів Казахстанській міжнародній шельфової операційної компанії дев’ять великих західних акціонерів, серед яких «Екссон-Мобіл», «Шеврон», «Шелл», «Аджип», «Амоко» та ін Кілька міжнародних нафтових і газових консорціумів створено і в Туркменії.

Протягом 1990-х рр.. всі ці заходи практично ще не могли позначитися. У 1990 р. Азербайджан, Казахстан і Туркменія добули 43 млн т нафти (у тому числі Казахстан – 26 млн) і 104 млрд м3 природного газу (у тому числі Туркменія – 79 млрд). До кінця 1990-х рр.. відповідні показники навіть зменшилися. Але на початку XXI в. видобуток вуглеводнів в Каспійському регіоні почала швидко зростати. У 2007 р. в Казахстані було видобуто 65 млн т нафти, в Азербайджані – 25, в Туркменії – 10 млн т нафти. Загальний видобуток природного газу наблизилася до 100 млрд м3. За всіма даними високі темпи зростання збережуться і в найближчій перспективі.

Однак при цьому виникають принаймні дві складні проблеми. Перша з них пов’язана з розділом акваторії Каспійського моря на сфери впливу між прибережними країнами, а друга – з вибором оптимальних шляхів транспортування вуглеводнів з Каспійського регіону.
Проблема юридичного статусу Каспію дійсно досить складна. Коли до цього моря виходили тільки дві країни – Радянський Союз та Іран, – його статус визначався двосторонніми угодами між ними від 1921 і 1940 рр.. Але тепер таких держав п’ять, і вони ніяк не можуть виробити спільну позицію з цього питання. Якщо ставитися до Каспію як до моря, то його акваторія (за аналогією з Північним морем) повинна бути розділена між прибережними державами на сектори. Якщо ж розглядати Каспій як замкнутий озерний водойму, то користування всією його акваторією має бути загальним, без всяких розмежувань. Лише поступово, після довгих суперечок, зійшлися на компромісному принципі: «Вода загальна, а дно ділимо».

Це означає, що водна акваторія Каспійського моря з її біоресурсами повинна залишитися в загальному володінні п’яти країн – як єдина і неподільна. А нафтогазоносних дно його потрібно розділити на п’ять національних секторів, з урахуванням так званої серединної лінії. При такому розкладі Росії має дістатися 16% дна, Казахстану – 29, Туркменії – 21, Азербайджану – 20 та Ірану – 14%. З цим рішенням цілком згодні Росія, Казахстан і Азербайджан, певною мірою – Туркменія. Але проти нього різко виступає Іран, що пропонує поділити Каспій на п’ять рівних частин, щоб кожній країні дісталося по 20%. Для укладення п’ятисторонньої Конвенції за правовим статусом Каспію, мабуть, буде потрібно ще певний час. А поки прибережні країни пішли шляхом двостороннього співробітництва. Спочатку Росія і Казахстан підписали угоду про розмежування дна північної частини Каспійського моря; оскільки при цьому лінія розділу пройшла через три великих нафтових родовища, сторони домовилися про їх спільну розвідку та експлуатації. Потім аналогічна домовленість про розділ дна була досягнута між Казахстаном і Азербайджаном.

Ще складнішою виявилася проблема транспортування нафти і газу, основна частина видобутку яких призначається для постачання зарубіжної Європи. Ця складність пояснюється в першу чергу двома основними факторами: геополітичним та економічним.
Сутність геополітичного фактора насамперед – в особливостях політико-географічного положення Каспійського регіону, що знаходиться в межах так званої дуги нестабільності Євразії. Зрозуміло, що це не може не збільшити ступінь ризику при доставці нафти і газу на світові ринки. Важливо й те, що їх транзит має здійснюватися через території третіх країн, для яких характерні періодичні спалахи міждержавних та міжетнічних конфліктів (чеченський, абхазька, курдська сепаратизм і т. п.).

Сутність економічного фактора – в особливостях транспортно-географічного положення Каспійського регіону, який на багато тисяч кілометрів віддалений від основних ринків збуту нафти і газу. Це означає, що система експортних нафто-і газопроводів повинна забезпечувати одночасно і максимальну пропускну здатність, і мінімальні капіталовкладення, і прийнятні для нафтових компаній тарифи за транзит нафти і газу. Але з причини того, що кожна з п’яти прикаспійських країн прагне в першу чергу забезпечити свої власні інтереси, домогтися «в товаришах згоди» виявилося дуже важко.

ПОДІЛИТИСЯ: