Країни монокультури в Африці

У колоніальний період розвитку Африканського континенту сільськогосподарська спеціалізація багатьох країн придбала вузьку, монокультурну форму. Оцінка її не може бути однозначно негативною або позитивною. З одного боку, монокультура поставила економіку цих країн в залежність від кон’юнктури світових цін. Вона позбавляла можливості використовувати родючі землі для вирощування продовольчих культур власного повсякденного попиту.

Оброблювана зазвичай на одній і тій же ділянці з року в рік, монокультура привела до сильного виснаження ґрунту, яка в цьому випадку використовувалася, як рудна жила, на знос. З іншого боку, монокультура забезпечувала, як правило, значно більші доходи, причому у твердій валюті. Вона пов’язувала країни-виробники зі світовим ринком.

Після завоювання політичної незалежності монокультурні в минулому країни Африки в більшості своїй поставили перед собою завдання переходу до багатогалузевого, поліструктурного сільського господарства. У деяких більш розвинених країнах такий перехід фактично вже стався. Але тим не менш і в наші дні монокультура залишається для Африки вельми типовим явищем. Багато в чому воно пояснюється тим, що навіть після Року Африки (1960) в географічному розподілі її зовнішньої торгівлі будь-яких принципових змін не відбулося. Частка економічно розвинених країн Заходу в її експорті як і раніше тримається на рівні 3/4. А це означає, що зберігається і зацікавленість світового ринку в традиційній монокультурній спеціалізації. І в наші дні Африка залишається постачальником багатьох продуктів тропічного рослинництва, забезпечуючи близько:

  • 2/3 світового експорту какао-бобів;
  • 1/2 – сизалю та ядер кокосових горіхів;
  • 1/3 – кави і пальмової олії;
  • 1/10 – чаю.

А також значну частину:

  • арахісу і арахісового масла;
  • фініків;
  • прянощів.

Втім, в різних субрегіонах Африки рівні монокультурної спеціалізації тепер розрізняються досить сильно.

Для країн Північної Африки, які досягли відносно високого рівня розвитку, монокультурна спеціалізація сільського господарства в наші дні в цілому вже не характерна. Ще порівняно недавно Єгипет і Судан наводилися як приклади країн з монокультурою бавовника. Дійсно, по збору довговолокнистої бавовни Єгипет продовжує займати перше місце в світі, причому основна частина його йде на експорт.

У вартості сільськогосподарського експорту країни бавовна і раніше відіграє велику роль, проте в її загальному експорті (а іменно він служить основним критерієм визначення монокультурності) його частка не перевищує 1/10, поступаючись частці нафти і нафтопродуктів у шість-сім разів. З більшою підставою можна говорити про збереження монокультури бавовнику в Судані, де бавовна, причому особливо високої якості, все ще становить істотну частину всього експорту. І на відміну від дельти Нілу в Єгипті, де поряд з бавовником вирощується рис, вирощуються цитрусові та інші культури, в суданській Гезирі, розташованій в межиріччі Білого і Блакитного Нілу, бавовник залишається типовою монокультурою.

У Західній і Центральній Африці країн монокультури значно більше. До них можна, очевидно, віднести такі держави, розташовані безпосередньо біля південної «кромки» Сахари, як Буркіна-Фасо, Малі та Чад, де головною експортною культурою був і залишається бавовник. Яскраво виражену міжнародну спеціалізацію на виробництво какао-бобів, кави, арахісу, пальмового масла мають і багато країн, що виходять безпосередньо до Гвінейської затоки.

У першу чергу це відноситься до культури дерева какао, яке було завезено сюди з тропічної Америки ще в XVI ст. і здобуло тут свою другу батьківщину – насамперед завдяки виключно сприятливим для нього агрокліматичних умов (середньорічна температура 23-26°C, опадів не менш 1000 мм. на рік).

З країн Гвінейської затоки на виробництві какао-бобів спеціалізуються Кот-д’Івуар, Гана, Нігерія, Камерун, що займають відповідно перше, друге, четверте і шосте місця в світі.

Однак було б неправильним вважати, що для більшості з цих країн подібна спеціалізація є монокультурною. Так, в експорті Камеруну на какао і його продукти припадає всього 16%, тоді як на першому місці знаходиться нафта. Для Гани відповідний показник – 26%, але перше місце тут за золотом. У Нігерії нафту забезпечує більше 95% вартості експорту. Тільки в Кот-д’Івуарі какао і какаопродукти грають у експорті головну роль (близько 40%). Монокультурною така спеціалізація залишається і для ще двох невеликих країн субрегіону – Сан-Томе і Прінсіпі в Екваторіальній Гвінеї (80-90% експорту).

Культивоване зазвичай на плантаціях, дерево какао має у висоту 6-8 м; на 1 га плантації поміщається приблизно 1000 дерев. Збір плодів починається через 5-7 років після посадки і триває 50-60 років, причому дерево какао квітне і плодоносить цілий рік. Сам плід какао являє собою жовту, помаранчеву або червоно-буру ягоду подовжено-овальної форми довжиною 25-30 см., він важить 300-600 г. і містить в собі 30-50 какао-бобів.

Характерно, що ці плоди – слідом за квітами – утворюються безпосередньо на стовбурах дерев. Коли починається збір плодів, чоловіки ножами відокремлюють їх від стовбура і потім дроблять, виймаючи самі боби какао. Потім жінки і діти розкладають їх для сушіння на бананових листах. Через кілька днів боби стають коричневими і набувають аромат шоколаду. Далі їх ще сушать на сонці, а потім засипають у мішки для відправлення на продаж.

Спеціалізація на виробництві кави з країн Гвінейської затоки мають Кот-д’Івуар і Камерун, в експорті яких на каву припадає приблизно 1/10. Кавове дерево вирощують і в селянських господарствах, і на плантаціях.

Арахіс був завезений до Західної Африки португальцями з Південної Америки. Принаймні для двох країн – Сенегалу і Гамбії – він і тепер залишається типовою монокультурою: арахіс, арахісова мука і арахісове масло забезпечують більше 70% експортної виручки Сенегалу і більше 80% – Гамбії. Найбільшим виробником арахісу є також Нігерія.

Олійна (гвінейська) пальма – типова культура Західної Африки, яка є і її батьківщиною, і головним районом поширення. Плоди цієї пальми містять 65-70% масла, що відрізняється високою харчовою якістю. Їх збирають як в гаях дикорослих дерев, так і на плантаціях. Це відноситься до більшості країн Гвінейської затоки. Але лише в Беніні олійна пальма залишається типовою монокультурою, що забезпечує 2/3 вартості експорту. У цій невеликій країні понад 30 млн. дерев олійної пальми займають 400 тис. га. Дуже характерна олійна пальма і для Нігерії, де вона, як і арахіс, не будучи монокультурою, має чітко окреслений район поширення.

Головні експортні культури Східної Африки:

  • кава;
  • чай;
  • тютюн;
  • сизаль.

У першу десятку світових виробників кави входять Ефіопія і Уганда, причому для обох цих країн кава – типова монокультура, що дає основну частину валютних надходжень.

Особливість Ефіопії полягає в тому, що до 70% всієї продукції кави дає збір з дикорослих дерев і лише 30% забезпечують кавові плантації, на яких, правда, вирощуються більш якісні сорти кави. В Уганді кавові дерева вирощуються переважно в селянських господарствах. Монокультура кави зберігається також в Руанді і Бурунді. Тут виробляється в основному кава сорту «арабіка».

  • По виробництву чаю виділяється Кенія;
  • тютюну – Малаві (70% експорту);
  • сизалю – Танзанія.
ПОДІЛИТИСЯ:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.