Корейська війна 1950-1953 років

Першим президентом Республіки Корея був обраний Лі Син Ман (20 липня 1948 роки), підтримуваний американської військової адміністрацією. Згодом Лі Син Ман був переобраний на президентський пост в 1952, 1956 і 1960 роках. Період перебування при владі Лі Син Мана – Перша Республіка – був ознаменований боротьбою за владу різних політичних сил, в якій Лі Син Ман проявив себе як безкомпромісний політик з рисами диктатора. Закріплені в конституції Республіки Корея (прийнята 10 травня 1948 роки) демократичні принципи, такі як прямі вибори, були фактично анульовані. Прийнятий в листопаді 1948 року Закон про національну безпеку дав можливість владі переслідувати будь-які прояви політичної опозиції.

Ні КНДР, ні РК не визнали легітимність існування один одного. Обидві країни зміцнювали оборону і нарощували військовий потенціал. Співвідношення за чисельністю особового складу збройних сил і військово-технічного оснащення складалося на користь КНДР. Початку військових дій передували численні збройні інциденти в районі 38-ї паралелі.

25 червня 1950 року збройні сили КНДР – Корейська народна армія (КНА) – почали наступ, оволодівши столицею Республіки Корея р Сеулом. Швидко просуваючись на південь, частини КНА підійшли до порту Пусан, зайнявши, таким чином, практично всю територію РК.

Тоді за наполяганням США 7 липня 1950 року було ухвалено резолюцію РБ ООН про направлення в Корею збройних сил ООН у складі 16 держав для допомоги РК. Основну частину військового контингенту ООН становили американські сили. У вересні 1950 військовий десант сил ООН висадився в місті Інчхон, почавши контрнаступ на північ. Незабаром був звільнений Сеул, а 20 жовтня – захоплений Пхеньян. Війська ООН вийшли на кордон з Китаєм.

У цій ситуації на боці КНДР в жовтні 1950 року в військові дії вступили китайські народні добровольці (1 мільйон чоловік), фактично які були регулярними частинами армії КНР. СРСР, офіційно не пристав він до війни, забезпечував авіаційну підтримку на північному сході Китаю. Почалося відступ військ ООН, був звільнений Пхеньян (6 грудня 1950 року), а потім узятий Сеул (4 січня 1951 року). В ході відповідної операції об’єднаних військ ООН і РК Сеул був зайнятий 14 березня 1951 року. До червня 1951 фронт стабілізувався в районі 38-ї паралелі.

Влітку 1951 почалися мирні переговори. Угода про перемир’я була підписана лише через 2 роки – 27 червня 1953 року. У цей період військові дії кілька разів поновлювалися. Сторонами, які підписали Угоду про перемир’я, були представники командування КНА і китайських народних добровольців, з одного боку, і командування військ ООН – з іншого. РК не є стороною Угоди. У квітні 1954 року в відповідно до положень Угоди про перемир’я в Женеві відбулася нарада міністрів закордонних справ з питань післявоєнного врегулювання в Кореї. Однак досягти будь-якого компромісу сторонам не вдалося.

Втрати з обох сторін в результаті військових дій були значні: за різними оцінками, з боку КНДР і китайських народних добровольців – до 4 мільйонів осіб, озброєних сил РК – понад 400 тисяч осіб, США – 142 тисячі осіб, військ інших країн – 17 тисяч осіб . Серйозної шкоди було завдано економіці на півдні і півночі півострова – була зруйнована основна частина промислових підприємств і житлового фонду. Особливою проблемою стала проблема розділених сімей – в ході бойових дій в результаті міграції населення члени багатьох сімей опинилися по різні боки 38-й паралелі.

Республіка Корея і США уклали Договір про взаємну безпеку 1 жовтня 1953, згідно з яким на території РК розміщувалися американські збройні сили. Економічна ситуація в Республіці Корея після закінчення війни була вкрай складною, і уряду не вдавалося впоратися із завданням відновлення економіки. Обмеження адміністрацією Лі Син Мана конституційних прав і свобод громадян викликало протести: демонстрації і страйки жорстко придушувала. Чергові вибори 1960 року супроводжувалися широкомасштабними виступами по всій країні, учасники яких вимагали відставки Лі Син Мана. Парламент республіки прийняв відповідну резолюцію, і Лі Син Ман був змушений покинути країну.

Посилання на основну публікацію