Конвенція ООН з морського права

Крім економічного, расселенческой та екологічного аспектів глобальна проблема Світового океану має ще один надзвичайно важливий аспект, пов’язаний і з економічної, і з екологічної, але також і з військовою і політичною діяльністю в його межах. Це питання міжнародно-правового регулювання акваторії океану з урахуванням прийнятого внутрішнього її членування. При такому членуванні загальну площу океанічної акваторії (361 млн км2, або 70,8% всієї території Землі) поділяють на: 1) континентальний шельф з глибинами до 100-200 м (27,5 млн км2, або 7,5% всієї території) ; 2) материковий схил з глибинами до 2-3 км (відповідно 39 млн і 10,8%) і 3) власне океанічну область (295 млн км2 і 81,7%).

Протягом багатьох століть Світовий океан вважали надбанням усього людства, загальною ареною судноплавства та рибальства. При цьому виходили з юридичного положення про те, що об’єктом власності не може бути простір, який не можна захопити і обгородити. З цього приводу голландський юрист і соціолог Гуго Гроцій в своєму трактаті «Вільне море» (1609) писав: «Будь-яке право власності спочиває на окупації, для чого необхідно, щоб рухоме майно було захоплено, а нерухоме обгороджено, тому все те, що не може бути захоплена або обгороджено, не може бути об’єктом власності ». Так склався принцип свободи відкритого моря.

Однак у XVII в. у зв’язку із зародженням капіталістичних відносин в деяких країнах Європи з’являється поняття територіальних вод, що знаходяться під юрисдикцією того чи іншого прибережної держави. У ту пору ширина смуги таких вод визначалася видимої лінією горизонту або дальністю польоту ядра берегового знаряддя і становила, як правило, 3 морські милі. Потім у XX в. більшість прибережних держав розширило свої територіальні води до 12 миль (22 км).

Але повний перегляд всієї правової основи класифікації вод і дна Світового океану почався вже в другій половині XX в. Загострення боротьби за розділ і переділ водної поверхні морів і океанів пояснювалося як політичними, так і економічними причинами. До числа політичних причин можна віднести прагнення окремих держав затвердити своє військово-політичне панування в різних районах Світового океану. До числа економічних – насамперед спроби оволодіння ресурсами континентального шельфу, який концентрує основні біологічні і мінеральні ресурси океану.

Початок такого перегляду поклали США. Ще в 1945 р. спеціальної прокламацією президента було проголошено право цієї країни на контроль за розробкою мінеральних ресурсів дна шельфової зони і живих ресурсів її вод. (Хоча в ту пору в межах національної юрисдикції на континентальному шельфі залишалися ще деякі свободи, в тому числі рибальства, судноплавства, прокладки трубопроводів та ліній кабельного зв’язку.) Цей крок США викликав свого роду ланцюгову реакцію. Вже в 1947 р. свої претензії на прибережну 200-мильну акваторію висунув уряд Чилі, потім те ж зробили деякі інші країни Латинської Америки, де морське рибальство переживало тоді справжній бум. Природно, що знадобилася розробка відповідної міжнародної конвенції.

Реальних результатів вдалося досягти тільки в 1958 р., коли на організованій ООН Першій конференції з морського права в Женеві були прийняті чотири важливі конвенції. Вони увібрали в себе всі принципи і норми, вироблені до цього часу морської практикою держав. Женевські конвенції виходили з наступного принципу: держава володіє суверенітетом над своєю частиною морської акваторії, а відкрите море залишається вільним для всіх. Але чіткі межі цієї морської акваторії були визначено. Не вдалося їх визначити і на скликаній спеціально для цієї мети в 1960 р. Другий конференції ООН з морського права. Західні держави вважали, що територіальні води повинні бути 3-мильними, а СРСР і країни Східної Європи виступали за 12-мильні зони.

У 1960-і рр.. ця проблема стала ще більш актуальною у зв’язку з різким розширенням використання ресурсів морського дна, та й біологічних ресурсів океану. Суперечки про 3 – або 12-мильних територіальних водах просто втратили всякий сенс, оскільки багатьма країнами вже були висунуті претензії на 30 -, 100 – і 200-мильні (це 370 км) територіальні води. Головними ініціаторами такого перегляду міжнародного морського права виявилися країни, що розвиваються, які прагнули таким шляхом поліпшити своє економічне становище, але велику участь у цьому взяли і розвинені країни. Ще в 1976 р. закон про встановлення 200-мильної економічної зони взяли США. Одночасно такі ж економічні (рибальські) зони були встановлені Великобританією, Данією, Норвегією, багатьма іншими країнами Європи, Канадою, деякими країнами, що розвиваються. У грудні 1976 Верховною Радою СРСР також був прийнятий указ «Про тимчасові заходи щодо збереження живих ресурсів та регулювання рибальства в морських районах, прилеглих до узбережжя СРСР». У результаті вже в середині 1970-х рр.. 35% акваторії Світового океану (що перевищує площу всієї земної суші) було оголошено власністю прибережних держав. А до 1981 закритими для рибальства та інших форм господарської діяльності оголосили свої 200-мильні зони вже 112 держав. Все це призвело до виникнення багатьох конфліктних ситуацій. Як приклади можна привести так звану «тресковую війну» між Англією та Ісландією, «Омарова» – між Францією і Бразилією, «тунцевим» – між США і Мексикою, суперечки між Грецією і Туреччиною про розмежування шельфу в Егейському морі.

Потрібно враховувати і те, що Світовий океан продовжував залишатися ареною військового протиборства великих держав. Військово-морські флоти НАТО і Радянського Союзу були розгорнуті в багатьох морях, особливо найбільш важливих у стратегічному відношенні. Вони спостерігали за діями потенційного противника, а в разі необхідності повинні були не тільки охороняти свої трансокеанські комунікації а й застосувати зброю. Таке військово-морське протистояння вимагало величезної витрати сил і засобів.

ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Бронтіди